Розвідка болем
Віденський фестиваль «Театральна карусель» зібрав театри постсоціалістичних країн. Україну представляла майстерня «Сузір’я»
Його організатори Ніка Бретшнайдер і Людвіг Кальвін 38 років тому емігрували з Чехословаччини і в закинутому приміщенні меблевої фабрики заснували театр «Брет». Попервах, маючи проблеми зі сценічною німецькою мовою, яка так само і в Україні або ще десь має бути вишуканішою і в конструкції, і у вимові, робили практично безтекстові вистави. З ними багато подорожували світом, були учасниками театральних фестивалів «Київська парусна», «Київ травневий», нині більше приділяють уваги вибудові діалогу культур об’єднаної Європи.
Здається, що інтеркультурний діалог на сьогодні є епіцентром мистецьких пошуків. Велике пізнається в малому. І може, співставлення роздумів на цю тему дуже близьких за культурними, релігійними, політичними складовими неповторностей театрів різних країн здатне вияскравити спільне, те, що розділяє, непримиренне, але здатне змінюватись, таке, що потребує спільного захисту. Словом, те, що робить театр необхідним суспільству — вихід за межі повсякденної свідомості, — стало магнетичним центром «Театральної каруселі».
Музичний театр із Торуні (Польща) показав камерний мюзикл «Сестри Пері», музичною основою якого стали популярні пісні сестер Клер і Мерни Бері. У виставі їх прототипи Малка і Чайя приймають рішення про еміграцію. Хіба проблема — перекласти тексти з ідишу на англійську, та й співай з душею і за гроші? Але постає питання — оберігати традиційні цінності єврейської родини, прищеплені їм рідним батьком, чи за будь-що якомога швидше асимілюватися?
І раптом прості пісні набувають глибоко філософського змісту, емоції вибухають болем, порятунок дарує порозуміння з залою. У цей момент життя стає театром, дякуючи тому алогічному зв’язку, який встановлюється навіть між надто різними людьми.
Театр художньої академії Банско-Бистриці (Словаччина) у виставі «Чуже тіло» досліджує самоеміграцію. Транссексуал Адам після потрясінь 1989 року приймає рішення змінити стать і бути Євою. Та знайти рай на землі йому аж ніяк не вдається через постійний конфлікт особистої свободи й ідентичності. Часом в декораціях, які своєрідно поєднали кухню і бар, розгортається жорстока боротьба між власними уявленнями і поглядами друзів, а похмурі долі не просто змінюють імена. Екзистенція від зворотного, нестійке забуття особистості — шлях від болю, який до болю повертає.
Молоді артисти Академії музики імені Л. Яначека (Брно, Чехія) розпочали виставу «Любов» у фойє театру. Просто до нього з вулиці зайшов чоловік у мокрому одязі. Його колеги у костюмах, які демонстрували зв’язок часів — туніки, шлеми, спідниці на чоловіках, щось спортивне на дівчатах, хто босий, хтось на підборах, хтось у кросівках — почали не частувати його, а поливати водою з келихів, які були у них в руках. Збирали воду, яка з нього стікала, і знову поливали. В залі на білому квадраті танцювальної підлоги вони бігали, танцювали, демонстрували гіперсексуальність в усіх можливих комбінаціях. А мокрий, той, що ще більше змок, роздягся геть і почав зігріватися танком у квадраті металевого дзеркала на підлозі. До танцюючої компанії приєдналася дівчина з великим жмутком білої тканини, дуже схожої на фату. Тоді хлопець, який її побачив і привітав, звернув увагу на голого. Роздягся сам і весь свій одяг віддав йому. З білою скелею на плечах він говорив про любов єдину для всіх, любов, яка не розділяє, а об’єднує. Любов, яка нікого не залишає поза зоною доступності, яка без розвідок, поринає в достеменність.
Пермський феномен, як називають в Росії «Театр у моста», показав виставу засновника колективу, автора усіх постановок Сергія Федотова «Одруження» за М. Гоголем.
«У світі є багато сил великих, але сильніше за людину немає в природі нічого» — ці слова Софокла стали гаслом колективу, який разом із чисельними прихильниками став впливовим чинником культурного, мистецького життя великого міста.
Традиція прочитання гоголівської історії як калейдоскопу ролевих непорозумінь і невідповідностей у парі слуга-господар тут подається як небажання головного героя бути, як усі, що дає йому силу в останню мить вистрибнути з шлюбного зашморгу. Замість комедії на сцені представлена справжня фантасмагорія: тіні та примари, міражі та демонічні сили, і все це на чолі з Кочкаревим — слугою диявола.
Сергій Федотов — єдиний у світі режисер, який поставив майже всі п’єси надзвичайно популярного англійського драматурга Мартіна Макдонаха. Враховуючи особливості його творів, а також умови авторської винагороди, це справа складна і дорога.
Саме з останньої причини в Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» було припинено прокат успішної постановки за п’єсою «Людина-подушка». А якщо додати, що «Театр у моста» демонстрував російське сценічне мистецтво на 152 міжнародних фестивалях, то складно не порадіти його фінансовим можливостям.
На афіші фестивалю «Театральна карусель» були позначені спонсори учасників — Польський інститут, Чеський культурний центр, Культурне товариство Відень-Краків, Словацький інститут та інші.
Сиротинкою був тільки український театр. Але ми якось дібралися. Вразили повноцінними, а не економно-фестивальними декораціями, розчулили поезією Миколи Вінграновського і захопили акторською майстерністю Євгена Нищука. На фразі «Доля подарувала мені вчителя» хтось схлипнув у залі. Прийом взагалі був дуже теплим. Але ці сльози виникли в української зірки віденської опери Вікторії Лук’янець, бо пригадався їй Київ, консерваторія, вчитель Іван Гнатович Паливода.
Після вистави «Прекрасний звір у серці» ми спілкувалися з українцями, які нині живуть і працюють в Австрії. Справді, в наших серцях, де б ми не були, завжди є якась надлюдська тваринна і прекрасна любов до Батьківщини. Шкода тільки, що надто часто дізнаємося ми про неї через біль.
