Петро БОРИСIВ: Українська кіноіндустрія може розвиватися лише як частина світової
У Лос-Анджелесі генеральний консул України в Америці Микола Точицький серед осіб, з яким журналістам з України буде цікаво поспілкуватися, першим назвав Петра Борисіва. Етнічний українець, що народився в Німеччині, живе в Америці, присвятив себе світовій кіноіндустрії й все ж таки тягнеться до своїх коренів. А загалом — людина успішна.
До речі, зустрічаючись з представниками діаспори за кордоном, складно було не відмітити, що більшість із них — люди успішні. Певно, в генах українців закладено — не залишатися на суспільному маргінесі, виборювати і відстоювати першість. Тому моїм першим запитанням до Петра Борисіва стало саме таке:
— Пане Петро, чи є якийсь особливий секрет, який українці за кордоном осягнули, а у своїй рідній оселі так і не опанували, — успіх приходить до обраних?
— До працьовитих. Ми просто не мали іншого вибору як змусити обставини працювати на себе. Я народився в Німеччині, в концентраційному таборі, моїх батьків-партизанів заарештували і відправили туди. Вони пережили все — страх, голод, хаос, коли стріляли з різних боків, — Радянська армія наступала, німці відбивалися. В таборі були партизани з різних країн, багатьом з них вдавалося втікати і ховатися будь-де — від куль, шрапнелі, уламків будинків, що падали… Батьки перший раз втікли з табору і опинилися аж під Віднем, а як війна закінчувалася, знов повернулися в Німеччину і знов потрапили в табір. У травні 45 го їхній табір опинився за американською демаркаційною лінією. Життя в повоєнній Німеччині не було простим і ми в 50-му приїхали до Америки. До речі, батьки були освіченими людьми. Тато був лікарем, однак без підтвердження освіти він не міг працювати за фахом, і лише років 20 тому йому вдалося отримати ліцензію. А до того працював на різних роботах, зокрема, в госпіталі санітаром, заробіток був маленьким. Однак і я, і сестра знали, що один вихід із того безрадісного стану — освіта, і працювали на то старанно, а без доброї освіти і надії б у нас не було. В Америці університети дуже дорогі. А ми мали не лише заробити на життя, а й для сплати за навчання. Я так спішив закінчити університет, що диплом історика отримав у 19 років. Дипломна робота була присвячена Александрові II, тобто досліджував російську історію. І школу закінчив у 15 років. Голод мене підганяв. До того ж, емігрант весь час змушений був доводити своє право на місце під сонцем. Доводилося і битися, а часом і втікати.
Жили ми в Нью-Йорку в Бронксі, а там часом стріляли, бо саме в цьому районі були сконцентровані найбільші банди Нью-Йорку. Щоб пройти пішки від метро до дому, треба було перейти аж три різні зони, кожна з яких належала іншому угрупованню.
— Ми можемо собі уявити, адже бачили фільм «Одного разу в Америці».
— Так, однак у фільмі дещо іншими були часи, а обставини подібні. І тому як закінчив університет, поїхав в Італію. Благо, отримав сприяння — велику грошову нагороду, щоб вчитися далі, вже медицині.. Однак я не став медиком, бо не хотів повторювати життя батька, який рідко бував вдома, завжди десь зі своїми пацієнтами…
Однак я вже був у Італії і від'їжджати не хотілося. Признатися, життя там було гарним. Це було те, що ми говоримо «ля дoльче віта». І прожив я там 15 років. Зустрів деяких дуже цікавих людей, вдалося навіть потрапити до клубу, до якого належала італійська верхівка. Працював консультантом — допомагав будувати зв'язки між бізнесом Італії та Америки. Так поволі набирав обертів, деякий час займався фінансуванням торгівлі, навчився писати сам бізнес-плани, укладати контракти з банками. Вдалося попрацювати і з голландськими спеціалістами, які, напевно, тоді були найліпшими у світі у цій сфері діяльності.
— А як ви зайнялися діяльністю, що привела вас у кіноіндустрію?
— Коли я жив у Італії та Голландії, то запізнав людей, які займалися кіновиробництвом. І зрозумів, що гроші, які крутяться в кіноіндустрії, є дуже і дуже цікаві.
— Тобто великі?
— Однак величина прибутку межує із загрозливим ризиком. Мене все це страшенно захопило, тобто фінансова сторона кіноіндустрії. Зустрів інвесторів, представників голландських банків, які сказали: якщо ти доведеш математично, що можливо регулювати фінансові ризики, прогнозувати прибутки та витрати, то ми будемо робити такі інвестиції. Я набрав хороших, мудрих хлопців і почав робити дуже докладний фінансовий аналіз кіноіндустрії. До якого висновку прийшов? Від часу створення перших фільмів не було жодного неприбуткового року, кіноіндустрія завжди опинялася в плюсі. Чи війни точилися, чи депресія, чи щось ще подібне, та прибуток нинішнього року ставав все одно більшим, ніж рік перед тим. (Є ще тільки один бізнес, що працює за такою ж схемою — банківський.) Але також стало зрозуміло, що абсолютно неможливо вирахувати, чи стане дане кіно прибутковим чи збитковим. Тому що підключаються питання, які ніхто у світі не може спрогнозувати. Навіть якщо ви б зробили фільм краще, ніж справжні автори фільму, однак призначили прем'єру на 22 листопада 1963 року, ви загубили б усі гроші. Тому що це був день, коли вбили Кеннеді і ціла Америка сиділа перед телевізором, а не йшли в кінотеатри. А кінотеатри насправді не заробляють на прокаті фільмів. Прокат кіно для власника кінотеатру є збитковим. І збитки складають приблизно 5—8 відсотків. Заробляють на тому, що продають поп-корн, цукерки, кока- колу… На чому мають прибуток від 30 до 300 відсотків. Самі про себе власники кінотеатрів говорять: я не демонструю кіно, я продаю дуже і дуже дорогі цукерки. Такою є фінансова динаміка кінопрокату.
Як я мислив? — Якщо ми обертаємось у бізнесі, де прибуток є гарантованим, однак не знаємо, звідки він прийде, то мусить бути вироблена якась система. І якось та можно застрахуватися від ризику. Мій підхід був таким — не старатися вибрати найвищу хвилю, а вкладати гроші у прилив і відлив, тому що він обов'язково прийде два рази на день. А чи буде високою хвиля — не відомо. Тобто треба вибрати декілька фільмів, достатню їхню кількість, щоб говорити не про інвестиції в конкретний фільм, а про інвестиції в частину загальної кіноіндустрії. Я набрав тоді різних комп'ютерних геніїв у Голландії, і вони заклали в комп'ютери всі умови створення фільмів і їхні характеристики, які тільки є можливими, і ми створили, напевно, першу у світі фінансову модель кінобізнесу.
— Тобто ви — комп'ютерний програміст у кіноіндустрії?
— Я знаю, що я в цьому сенсі найдурніший у своєму бізнесі. І в жодному разі не збираюся хоч комусь, якщо він не є мудрішим за мене, платити. Люди, які на мене працюють, мають досвід роботи в кіноіндустрії найменше 25—30 років. Це не є просте питання. Не тільки кількість фільмів, характеристики, можливості прокату можуть мати значення. І одна комбінація може бути успішною, а інша — ні. Ми намагалися, щоб позиції вибиралися з математичною точністю, комп'ютер їх вибирав, а не люди. Великі страхові фірми страхували фінансові ризики кіновиробництва на базі цих математичних моделей. Як комп'ютер уже вибере 5—6 різних категорій, вже вступає людина із своєю інтуїцією та знаннями. Так було у 1984 році. Сьогодні мій бізнес може працювати вже якийсь час дистанційно від мене, а я можу час від часу поїхати на Україну, написати статтю про нашу історію і, зокрема, про Голодомор.
— Ви часто буваєте в Голівуді? Хто саме користується вашими послугами?
— Ні, в Голівуді я не буваю, не люблю там бувати. До нас приходять інвестори, банкіри, страхові фірми. Ми можемо зустрічатися у будь-якій точці світу.
Треба визнати, нині чимало людей скопіювало цей бізнес. Фільми повз нас не проходять, інвестиційні програми проходять. І ми не говоримо публічно, хто є нашими клієнтами. З одного боку, людей будуть мучити, а з другого — приходити і говорити мені: «О, ти та паскуда, що не дозволила мені створити фільм!» Наші клієнти — серйозні люди, які можуть вкласти особисті гроші, 200—300 мільйонів доларів у кінопрограми. Таких людей небагато, однак їх досить, щоб кіноіндустрія розвивалася. Сьогодні здорова інвестиційна програма — мільярд, півтора мільярда доларів і мінімально це 12 фільмів. Це означає, що треба мати угоди на прокат з кіностудією і там підключаються складні питання, бо кіностудії люблять обчищати кишені інвесторів, вони це роблять навіть краще, ніж невдале кіно. Ми досить добре боронимо наших інвесторів, наше завдання — інвестор має зрозуміти конкретний ризик. Якщо він зрозумів рівень ризику, то ми йому радимо, як укласти угоду з кіностудією.
Зрозумійте, майже усі фільми є збиткові, однак якщо роблять інвестиції у 12—15 фільмів, то із них два чи три стануть прибутковими і покриють збитки усіх інших. Все тут важливо — спеціалісти, які аналізують прокат, реалізують маркетинг- програми, вирішують, коли випускати фільм і що дуже важливо, — якими є умови реклами.
— А питання творчості, таланту режисера та акторів мають вагу?
— Мало. Немає в кіноіндустрії жодного зв'язку між якістю та прибутком. Ви можете зробити найгарніше кіно, і їх чимало роблять кожного року, а на ньому не можна заробити. А часом студенти зроблять фільм, так як «Відьму», наприклад, коли витратили 30 тисяч доларів, а заробили 350 мільйонів. Нецікаве кіно й тема дурна, а дивіться, — які гроші зробило! Це продюсеру важливо, який сценарій та режисер, а наше завдання — боронити наших інвесторів від тих продюсерів.
— А не опускається якісна планка за такої умови?
— Кіно починається з мільярда, і більшість інвесторів є великі міжнародні фонди, вони поширюють свій вплив на різні життєві аспекти і нищать тим якість життя. Приміром, розорюють різні компанії і працівників викидають на вулиці. Однак не я вигадав ці великі міжнародні компанії. Такими є існуючі умови гри…
— В Україні приймають ці умови?
— Треба визнати, нині чимало людей скопіювало наш бізнес, однак в Україні я не знаю, чи розуміють взагалі про що йдеться. Я говорив з різними людьми в Україні — і в уряді, і з інвесторами. Українських інвесторів це ніби не цікавить або вони занадто зайняті українським та російським ринками, однак треба визнати — цей ринок не пов'язаний зі світом. Моїх аргументів в Україні не чули, коли я вперше поїхав в Україну, 91-й чи 92 рік, люди були націлені на те, щоб заробити зараз. Вони не розуміли, що українську кіноіндустрію треба просто «занести» у світову кіноіндустрію і це дуже серйозне питання. Та це питання відкинули і до сих пір відкидають. І це є трагедія для України. Тому що з усіх колишніх країн Радянського Союзу лише в Україні може народитися модерне кіномистецтво. В Росії ніколи не може. І це та сама причина, через що розвинувся Голівуд, де існує світове кіно, — в Каліфорнії. Хто захоче робити кіно в Петербурзі? — там захолодно. Американські актриси поїдуть туди мерзнути? А треба знімати сюжети цілий рік. А в Україні з її кліматом і дешевою робочою силою можна знімати. Питання тільки, хто буде власником, для кого вони будуть працювати і чи будуть вони працювати як партнери світової кіноіндустрії? Чи вони будуть далі працювати, як хлопчики, оплачені московською кіноіндустрією. Ось у цьому питання.
— В яких регіонах, крім Каліфорнії, якісно розвивається кіноіндустрія?
— Здорова кіноіндустрія є в Англії, Німеччині, Італії, навіть Іспанії. Подавала колись великі надії і Югославія, та не вдалося…
— І все ж таки, чого Україна далека від світової кіноіндустрії? Серед країн, в яких вона розвивається, ви назвали заможні держави. Тобто Україні для того бракує грошей?
— В Україні знімати кіно майже неможливо. Знімати українське кіно, не те що міжнародне. Те, що створюють, переважно російське кіно, принаймні чи то автор росіянин, чи просто зняли в Україні. Одне українське кіно, яке мало успіх тут, між фахівцями — це «Козак Мамай». І та комбінація Саніна як режисера і Сергія Михальчука як оператора є сильною. Якби змінилася ситуація в Україні, ці люди разом могли б робити серйозне кіно.
Я рік тому влітку сидів три місяці в Україні — із бажанням реорганізувати кіноіндустрію державну, щоб створити структуру, що могла б увійти у світову кіноіндустрію. І створити кінобізнес, який більше не буде збитковим. В перспективі, звичайно, потрібно буде приватизувати студії, однак не за копійки, а за мільярди. Президент підписав указ, Білозір, а тоді вона була міністром культури, підписала свій указ… Говорили, говорили, говорили, поки вітер не подув і як порох усе не зникло. У мене створилося враження, що сьогодні впливові люди зосереджені більше на тому, щоб поділити майно кіностудій, ніж знімати кіно.
І є одна закономірність, яку треба зрозуміти: українська кіноіндустрія може розвиватися лише як частина світової кіноіндустрії. Це означає, що світове кіновиробництво мусить приходити і робити кіно на Україні для Австралії, Франції, Голландії…. Кіноіндустрія, якщо це дійсно кіноіндустрія світова, не можна заховатися у якийсь свій куточок.
— А політична ситуація, вірніше її нестабільність, не впливає на розвиток кіноіндустрії?
— Звичайно. Сьогодні в Голівуді, щоб зробити середнє кіно, треба витратити 60 мільйонів доларів, ще 35 — на прокат і маркетинг. Хто буде вкладати 100 мільйонів доларів для творення кіно у державі, яка є нестабільною? До речі, в Україні рік тому політична ситуація була стабільною, забракло лише політичної волі. Я не знаю, на якому рівні, може на усіх…
— А до знімання якого кіно вам хотілося б долучитися в Україні?
— Ми планували зробити кіно (за участі американської сторони) про кобзарів, його фоном мав стати Голодомор. (Була прес- конференція, присвячена тому.) Частково стрічку мусила фінансувати держава, щось 4 мільйона доларів мусила вложити, і один з українських олігархів. Не знаю чому, однак нічого не вийшло. Змінився міністр культури, щось там виникло з фінансами і знову все розлетілося. Але... Хочу особливо наголосити, що я не дозволю, щоб вищезгадуваний проект пішов у небуття. Разом із групою однодумців ми обов'язково втілимо його в життя.
— А чи була впевненість, що фільм стане прибутковим?
— Ні, гарантій дати неможливо. Однак історії України ніхто у світі не знає. Якби не було кіноіндустрії, світ би не знав про Голокост. Поїдьте у будь-який куток Африки, там знають про «Список Шиндлера». Ніщо не вчить, ні популяризує так добре, як кіно.
Моя вся сім'я пропала з Голодомором. З маминої сторони вижила лише одна вона. Так само і з батькової родини вижив лише він. Його батьків розстріляли, як він мав 7 років, він ріс безпритульним (однак вивчився на лікаря!). Люди або не знають про це, або не вірять. А знати мають! Кіно — найкращий спосіб вчити і впливати на світ, причому найбільш ефективний, що існує, навіть сильніший від релігії.
Якщо Україна хоче, щоб про неї, її історію, її проблеми знали у світі, вона має творити якісне кіно. Україна нарешті має стати частиною світових процесів. І при тому не варто боятися втратити свою ідентичність чи моральність. Глобалізований світ дає зрозуміти унікальну вартість нації. Якби я не жив у інших державах, я би не розумів, наскільки українство, український народ є насправді унікальним, і мені дорогими є цінності мого народу.
Часом роздирається серце, коли бачиш той хаос у країні. Ніби говориш з людьми і розумієш, що кожен уже готовий піднятися на вищий рівень, жити в цивілізованій, демократичній країні, включитися у світові цивілізаційні процеси. А все разом сприймається як хаос.
Повірте, Україна готова перейти на світовий рівень технічно, культурально, за рівнем виховання і академічної підготовки. Бракує знову ж політичної волі привести хату до порядку. Однак я надіюсь, що все виправиться. Те, що люди пережили 100 років в Україні і вижили, працюють, переважно є чесними та здібними, надихає. Тепер важливо не відкинути все, не спаплюжити. Важливо всі свої ресурси використовувати не для росіян і не для поляків чи німців, — важливо вберегти національне майно і національну самобутність для себе, для наступних поколінь. Між 19 і 46-м роками загинуло приблизно 18 мільйонів українців, майже половина народу. Ми повинні мати перед ними відповідальність.
Хочу навести і такий приклад. Україна як стала самостійна, то більшість людей була у світі впевнена, що все розсиплеться і вона ніколи не буде стояти на своїх ногах. Тепер починають думати: може вони й справді виживуть? Тобто шлях Україна пройшла чималий. І треба йти далі.
