«...Оживе все знайоме до болю»

Говорять, що у пісні є два крила: одне, яке дав їй автор слів, і друге — від композитора. А ще є в неї свій голос, яким вона «спілкується» з народом. Часто-густо цей голос буває настільки оригінальним, неповторним, чарівним, що почувши його раз — запам’ятовуєш назавжди. І тоді пісня стає духовним скарбом.

Саме таким голосом володів Олександр Михайлович Таранець. Співак від Бога! Саме з його вуст вперше злетіли у світ «Пісня про рушник», «Моя стежина», «Осіннє золото», «Прилетіла ластівка», «Ясени» і багато-багато інших творів, які уже стали родинним надбанням багатьох поколінь. А всього в репертуарі співака було понад тисячу пісень, майже у 50-и кінофільмах звучав його голос!

Для багатьох людей старшого покоління Олександр Таранець став вперше відомим після кінофільму «Літа молодії». І не просто відомим, а істинно народним співаком. І досі зберігає сотні листів, які надійшли тоді на адресу співака, його дружина Алла Таранець (не одну тисячу вдячних листів, привітань, телеграм отримала й музична редакція Українського радіо, де відбулася прем’єра пісні). Але найбільш радісним і зворушливим серед них був лист із села Нижня Сироватка Сумської області. Написав його від імені рідної сестри Олександра — Мотрони — її сусід. Вона була безграмотна і незряча. Сліди її загубилися у далекому 1932 році. Тоді сім’я Таранців жила на Дніпропетровщині. Саме у ті голодні роки батько, який залишився вдівцем, як тільки міг, рятував дітей, аби зберегти їм життя. Особливої уваги вимагав найменший — шестирічний Сашко. Ним найбільше й опікувалася 16-річна Мотрона. Але вона почала швидко втрачати зір... Одного разу, коли селом ішли сліпі лірники, Мотрона напросилася до них. І пішла з ними, не запитавши дозволу батька. Сашкові сказала, що «не хоче бути ще одним голодним ротом у сім’ї». На довгі роки затягнулися її пошуки...

«По радіо передавали «Пісню про рушник». Співав її Олександр Таранець. У нас у селі живе Мотрона Ткаченко (дівоче прізвище Таранець) разом із чоловіком, теж незрячим, як і вона. Мотрона розповідає, що у неї був брат Олександр Таранець, і він ще маленьким гарно співав. Жили вони тоді на Дніпропетровщині. Чи то не той самий Сашко?» — написано у листі. Так через 26 років завдяки пісні зустрілися брат і сестра. І вже не розлучалися до самої смерті Мотрони Михайлівни.

І ще один лист надійшов на радіо 2008 року, у рік 50-річчя створення пісні: «Для нас, випускників сільської середньої школи с. Глинськ на Рівненщині, «Пісня про рушник» стала своєрідною путівкою в життя. На випускному вечорі у 1959 році ми співали її разом зі своїми батьками. Повірте, з того часу, коли чую її у виконанні Олександра Таранця, спогадами повертаюсь у роки своєї юності. І щоразу, як вперше, бентежно, коли про себе, а коли й уголос, співаю. Справді, як у його пісні «...і на тім рушничкові оживе все знайоме до болю...» — Володимир Жук, педагог.

Як згадував поет Михайло Ткач, автор слів знаменитих «Ясенів» і «Прилетіла ластівка»: «Усі композитори і поети хотіли, аби першим виконавцем їхніх пісень був саме Олександр Таранець».

— Так було із «Піснею про рушник», коли і поет Андрій Малишко, і композитор Платон Майборода — обидва назвали першим виконавцем саме Олександра Таранця, — загадує дружина Платона Майбороди Тетяна Іванівна. — Настільки трепетно, щиро та душевно він виспівував кожне слово, кожен звук. Він не просто співав, він дихав цією мелодією, жив нею. Пісні були його єством, його сутністю. Його життям.

...Свою долю з піснею він пов’язав ще на війні, на яку пішов добровольцем, приписавши два роки до 15-ти, і провоював у танкових військах до перемоги. Ті додані два роки так і залишилися з ним офіційно на все життя. Коли випадала якась мить, безвусий воїн співав друзям українські народні пісні. Єдиними трофеями, які він привіз із фронту, були губна гармошка, що дісталася як приз за пісні від однополчанина, і дві маленькі скульптури Шиллера і Гете, подаровані йому як воїну-визволителю вдячною австрійкою на вулицях одного маленького містечка. Вони наче передбачали, що свою майбутню долю він поєднає зі словом і музикою. Для Олександра Таранця ці речі були не просто пам’ятними знаками, а талісманами в усі повоєнні роки. Вони й досі зберігаються у його колишньому кабінеті.

Можливо, саме вони були тими символічними ключами, якими майбутній народний артист «відкривав» по війні двері спочатку Дніпропетровського музичного училища, а потім Московської та Київської консерваторій. Причому до обох цих музичних закладів він склав вступні іспити з різницею у кілька тижнів, виконавши складну партію — аріозо Мазепи з опери Чайковського «Мазепа». Після його співу конкурсні комісії обох консерваторій зарахували обдарованого юнака відразу на другий курс. Та перевагу він віддав Київській, де навчався у класі знаменитого Івана Паторжинського. І Таранець був гідним продовжувачем справи свого великого вчителя понад 40 років.

Олександр Таранець був надійним і щирим другом, чоловіком, батьком і дідусем. Не всі, напевно, знають, що всесвітньо відомий оперний співак Анатолій Кочерга є його зятем. Усі, хто з ним дружив, разом працював над піснями, гастролював із «Укрконцертом», пам’ятають, наскільки співак був вимогливим і відповідальним до себе, щирим і добрим у стосунках. Не дивно, що композитори, поети, співаки майже не називали його офіційно Олександром Михайловичем. Для них він був завжди Сашком: і на початку 50-х, коли вперше зазвучав його голос у концертах і йому ще не було й тридцяти, і наприкінці дев’яностих, коли 76-річним, уже тяжко хворим (наслідки Чорнобильської аварії, на ЧАЕС він дав 200 концертів), співав свою останню пісню «Пісні мої, пісні», наче спеціально написану для нього поетом Олександром Вратарьовим і композитором Ігорем Покладом. То була його лебедина пісня: «Пісні мої, пісні — і радість, і журба, пісні мої, пісні — напровесні верба».

Нині гірко стає на душі, коли, проходячи щоразу повз будинок №47/2 на вулиці Гоголівській, де жив співак останні 20 років, не знайдете його меморіальної дошки. А її на виконання постанови Кабінету Міністрів уже давно повинна була встановити міська держадміністрація. Але на нагадування вдови Алли Таранець чиновники відповіли відпискою. Мовляв, згідно з якимось циркуляром (виданого ще за радянських часів) «меморіальні дошки встановлюються через десять років після смерті»...

...У день народження, Олександру Таранцю друзі часто дарували гілочки пробудженої від зимової сплячки верби. І він щиро радів вічним провісникам весни... Не забарилися ці вербові «джмелі» й цього року. Розщедрилася на тепло і матінка-природа. Ще день-два — і прилетять ластівки «до моєї хати, до свого гнізда». Він зустрічатиме їх разом із нами. Бо від того чорного дня 27 лютого 1998 року, коли він помер в одній із австрійських клінік, так нікуди й не відлітав. Він щодня із нами — у піснях, словах, пам’яті.