"Критика" як люстро хронічної політизації
Нарешті ми маємо часопис, який, за словами головного редактора Григорія Грабовича, мусить стати форумом, "на якому міг би відбуватися повноцінний, критичний та своєчасний дискурс довкола основних інтелектуальних, культурних та загальносуспільних подій дня як в Україні, так і поза її межами". Йдеться про перше число часопису "Критика" за серпень-вересень нинішнього року. Великий формат, розгорнуті есе, рецензії, огляди, влучні карикатури та шаржі, широка репрезентація книг та журналів вітчизняних видавництв, інформація про фонди та гранти. Найвідоміші автори й запрошення до діалогу. Свято для всіх згорьованих інтелектуалів, котрі вже й полишили мріяти про занурення в товщу ретельного мистецько-теоретичного дослідження й тим більше - про багатосторінкові статті.
"Для кого й для чого?" часопис - досить зрозуміло. Так само зрозуміла й позиція редакції щодо піднесення престижу саме українського інтелектуального дискурсу на всі сторони світу. Та. простудіювавши 40 сторінок, згортаєш "газетний фоліант" з дивним відчуттям: як подеколи в борщі буває забагато кислоти, після якої шлунок збурює печія, так і після прочитання "Критики" мозок стогне від надміру політики. Можливо, це проблема саме першого числа; кожний з авторів мусив на цих сторінках засвідчити свою непримиренну позицію щодо найближчого "совєцького" (в лексиконі "Критики") минулого.
Перша половина часопису, присвячена літературним проблемам у їхньому ідеологічному трактуванні, ще може бути прийнятна як маніфест групи однодумців, які розмірковують про споріднені проблеми, тому й виступають "єдиним фронтом". Окреслюючи спотворення наукової свідомості ідеологемами, автори в більшості мусять так чи інакше зачепити й "російську" проблему, тим самим лише підтверджуючи, що відносини з "північним Сходом" формують і сенс "істинно національного" буття.
Друга частина, у якій обговорюються суто проблеми культури - літературного процесу, класифікації видатних українських фільмів, історичної думки, - от тут тенденція до політологічної заангажованості навертає на сумне. Політичне життя, чи то в XVI столітті, чи в 80-х роках ХХ сторіччя, виглядає в цих статтях та рецензіях як величний суб'єкт, що фатально структурує наукове та мистецьке мислення. А думка про вторинність чи периферійність нашої культури залишилася нез'ясованою, хоча в більшості авторів "Критики" ця тема заявлена. Вона навмисно затаврована у свідомості, ніби саме до мазохізму маємо хист. І майже ніде, за винятком окремих пасажів, не йдеться про естетику, бо ні в минулому, ні в сьогоденні ми чомусь не переймаємося проблемами жанру, стилю, форми, образу.
Підкреслюю, це лишень тенденція, але вона існує. Візуальним знаком її для мене стало й поліграфічне оформлення "Критики": лише до статті Дж. Сороса додано кольоровий малюнок, усі ж інші проілюстровані чорно-білими зображеннями. Досить красномовна дрібниця.
Тимчасом найлютіший кат таки всередині, а не ззовні.
