«Iншими нас роблять інші»

Поезія — навіть у вагонах метро чи на стінах будівель? Поезія — в пошуках читача, масового й елітарного. Наскільки перспективний такий шлях?

— Чи не розриваєтеся між перекладами та поезією, не «ревнує» перекладач до поета і навпаки?

— Та ні, вони — хороша пара. Допомагають один одному. Часто для того щоб перекласти якогось автора, треба дослівно вигадати йому мову. Таку українську мову, якої ще нема, але яка могла б бути, як це було, наприклад, із польськими постмодерністами 1990-х — Анджеєм Сосновським, Кшиштофом Сівчиком. Це дещо відсторонена, ерудиційна, грайлива поезія, яка живе своїм життям ніби окремо від автора.

У нас так ніхто не писав. Тому довелося придумувати їм мову, і цей процес виявився таким цікавим, що я спробував писати цією мовою щось своє. Чого було марнувати винахід? Так виникло багато віршів, які потім ввійшли в книжку «М’яч у пітьмі». Але то був лише короткочасний експеримент. Найбільше мене дивує, коли автори кажуть, що не перекладають інших, щоб не «піддаватися впливам». Я, навпаки, дуже радо піддаюся впливам, але їх має бути багато. Вплив поганий, коли він один.

— Дехто вважає: поезія — це«чаклування». Яка ж роль інтелекту?

— У всіх по-різному. І навіть в одного автора — по-різному. Десять років тому я писав вірші спонтанно, шукав трансу, плив за власними асоціаціями без керма і вітрил. Тепер переважно знаю, що хочу написати, ще до того, як з’явиться перший рядок. Це завжди якась історія, яку я встигаю продумати в загальних рисах, або герой чи героїня, чий образ складається достатньо повно, щоб можна було його/її вводити в дію. Зазвичай так пишуться романи чи новели, але чому б і не вірші?

Мені здається, наративна поезія, якої в нас ще досі мало, але стає дедалі більше — дуже цікавий жанр. Завдяки самій формі, за допомогою якої розповідається історія (а ця форма в силу об’єктивних причин позбавляє оповідь надмірної кількості обставин і деталей), ця наративна поезія ніби виносить сюжет просто в універсальний контекст.

Думаю, такий сплеск наративної поезії (не лише в Сергія Жадана, який вже давно її практикує, але в Катерини Калитко, Люби Якимчук, Іри Цілик і інших) пов’язаний із війною, тобто появою в нашій реальності великої кількості ще не відрефлексованих драматичних сюжетів, які домагаються своєї форми тут-і-зараз. Хтось нещодавно дуже слушно сказав: те, що добре для літератури, зазвичай погано для держави і суспільства. Або ж можна трохи перефразувати Мішеля Фуко, який писав, що боги посилають людям нещастя, щоб вони їх розповідали, а вони розповідають їх, щоб ті нещастя більше ніколи не трапилися в їхньому житті. От наративної поезії це стосується найвищою мірою.

— Що скажете про потребу споживачів купувати й читати поетичні збірки?

— Щодо потреби читати поезію я завжди налаштований песимістично. Трохи оптимістичніше — щодо потреби слухати поезію чи дивитися її (якщо йдеться про відеопоезію чи поетичний перформанс, тобто різні синтетичні форми, які не дають поезії остаточно втратити свою авдиторію). Але з поезії — як з гуски вода.

Вона виживе, бо звикла виживати всупереч усьому. Вона — ніби міжпланетний десант, який постійно сам себе засилає в якісь екстремальні умови, де поки що не виживав ніхто. Але її завдання — знайти таку форму існування, щоб вижити, щось записати, а потім повернутися і розповісти. Поезія поряд із документалістикою постійно вивчає найновіші форми реальності, бо гнучка і мобільна. І лише згодом туди приходять інші жанри.

— Ви учасник та організатор багатьох фестивалів, не раз працювали на літературних резиденціях, викладаєте, член редколегій кількох видань, проводите зустрічі з поетами та перекладачами. Чи не заважає така активність творчості?

— Заважає, звичайно. Але просто сісти і писати-перекладати в мене ніколи не виходило. Ще п’ять-сім років тому я сказав би, що письменник в Україні мусить грати одночасно на кількох роялях, тобто бути і культурним менеджером, і логістом, і рекламістом, і коментатором. Тепер це вже не так. Професійних людей у галузі стає дедалі більше, і можна вже заспокоїтися й дозволити іншим робити те, на що вони вчилися, але в мене якось усе не виходить.

— Чи достатньо перекладається художньої літератури в Україні? Ваша думка про якість перекладів українською? 

— Достатньо не буває ніколи, але те, що відбувається в сфері перекладної літератури в Україні — це щось чудове. Це прорив. Не так уже й давно можна було зайти в книгарню і за один раз купити все, що останнім часом вийшло в українських перекладах. У таке сьогодні важко повірити. Звичайно, ця ракета багато де тріщить, скрипить і рветься, бо і видавництва, і перекладачі виявилися дещо неготовими до таких темпів. Тобто темпи і запити ринку випереджають зростання професійного рівня всіх учасників процесу, і багато що з того, що перекладене і видане, доведеться через якийсь час якісно перевидати. Але сьогодні є всі умови для того, щоби вчитися і вдосконалюватися — і перекладачам, і редакторам, і технічному персоналу, і директорам, і менеджерам. І я чогось вірю, що суттєвого відкочування назад уже не буде.

—Що є для вас комфортним?

— Комфортним є (точніше, було б) не відчувати залежності від якихось політичних змін, які можуть щось «перекрити», і залишаєшся без замовлень, без публікацій і грошей. Комфортним було б (а подекуди вже і є) бачити законодавчо зафіксованими свої професійні права і відчувати повагу до них. Комфортним є мати таку собі особисту творчу резиденцію, на яку можна поїхати, сидіти на балконі, клацати на ноутбуку, в перервах між роботою косити траву, щось фарбувати чи збирати яблука. Ось це в мене, на щастя, є.

— Чи справді плануєте зайнятися репортажем? І про що передусім хотіли б написати?

— Поки що репортажі перекладаю. Але справді, репортаж — це те, чим я дуже хочу зайнятися. В будь-якій літературі мені бракує такого абсолютного наближення до реальності, такого ефекту присутності, який можливий у художньому репортажі. При цьому ролі перекладача і репортера в чомусь дуже подібні: обидві присутності майже фантомні, прозорі, але при цьому визначають у тексті все.

— Яким ви уявили б себе Іншим?

— Якщо Іншим з великої літери — то тут моя уява ні до чого. Іншими нас роблять інші. А якщо йдеться про інакшість, про якісь нереалізовані життєві опції, то... Може, я колись таки зав’яжу з усією цією літературою і відкрию невеличкий балканський ресторан на львівському Підзамчі, де буду лише готувати і за сумісництвом грати і співати.

ДОВІДКА «Дня»

Остап Сливинський — поет, перекладач, літературознавець, есеїст. Автор п’яти поетичних збірок, численних есе, колонок, рецензій, оглядів в українській та закордонній періодиці. Твори перекладені 16-ма мовами, окремі збірки виходили в Польщі, Чехії, Німеччині, Росії. Автор тексту до альтернативного путівника по Львову «Awesome Lviv», разом із Анною Процук. Перекладає художню і наукову літературу з англійської, білоруської, болгарської, македонської, польської, російської мов. Був координатором Міжнародного літературного фестивалю в межах Форуму видавців у Львові (2006—2007), у 2016—2018 роках курував проєкт публічних розмов «Історії іншості» (інтерв’ю з письменниками та інтелектуалами, що мають досвід соціального відчуження). Брав участь у багатьох літературних та перекладацьких подіях в Україні та за кордоном. Лавреат кількох літературних премій, серед яких премія Губерта Бурди для поетів Центрально-Східної Європи (2009), премія Фонду Лесі і Петра Ковалевих (2013), нагорода «ЛітАкцент року» (2018). Ініціатор і співавтор кількох синтетичних мистецьких проєктів, що поєднують літературу, музику та перформанс. Викладає історію польської літератури у Львівському національному університеті ім. І.Франка.