«Експансія живопису» Петра Лебединця

Майже сторіччя тому видатний швейцарський художник-авангардист Пауль Клеє у своїй «Творчій сповіді» («Schopferische Konfession», 1920 р.) відзначав, що «...справжнє мистецтво не передає лише видиме, а робить зримим таємно осягнене...».

Через десятиріччя Петро Лебединець — яскравий представник нефігуративного напряму в сучасному мистецтві України — своїми полотнами підтверджує правильність думки геніального Клеє, що не втратила значення і на початку ХХI сторіччя. Лебединець занурює глядача у свої художні прозріння і одкровення, майстерно трансформовані в абстрактні композиції, відкриваючи своє суб’єктивне бачення Духовного — недосяжного світу, що стоїть над Часом і Реальністю.

Автор розглядає колір як основний і єдиний елемент живопису: він замінює йому малюнок, об’єм, перспективу, світлотінь, оскільки колір для нього абсолютно самоцінний. Це та категорія в картинах Лебединця, яка набуває абсолютно конструктивного і воістину космічного значення.

Як всі абстракціоністи (або абстрактивісти: абстрактне, абстрактивне мистецтво від фр. «abstractivisme», від лат. «abstractio» — «відволікання») Петро відкидає будь-який образотворчий сюжет, вважаючи, що мистецтво повинне існувати незалежно від візуального світу і свідомо уникає будь-яких асоціацій з реальністю повсякденного життя.

Буяння барв і рішуча фактура у великоформатних диптихах і триптихах Петра, що сягають часом 10-15 квадратних метрів площі, не заважає авторові створювати в них парадоксальну цілісність композицій і колористичну гармонію, що впокорює і приголомшує глядача. Лебединець, який ностальгує за морем і завжди мріє про літо (він виріс на Азовському морі), часто у свої полотна вводить улюблені кольори, що відклалися в його підсвідомості ще в дитинстві: смарагд морської хвилі, бірюзу південного неба, синь літньої ночі, які він розчиняє в палітрі спекотливих помаранчевих, палких пурпурних, розжарених охристих тонів, працюючи з ними, як з музичними звуками, які утворюють сміливі, але благозвучні акорди плям і площин.

Віртуозна техніка багатошарового накладання мазків свідчить про велику майстерність Лебединця у поводженні з кольором. Відступаючи від тривимірного ілюзорного зображення як основи реалістичного мистецтва, він, однак, залишається послідовним прибічником традиційної техніки живопису олією, що передбачає ретельне і досконале опрацювання полотна.

У наш час, коли багато майстрів Contemporary Art створюють твори, що передають відчуття тривоги і страху, Лебединець уникає драматичних колірних поєднань (чорний практично зникає з його полотен останніх років), завдяки чому не руйнується позитивна образність його життєрадісних по духу картин. І в цьому їхня особлива чарівливість і привабливість для глядача.

Гостро індивідуальний авторський стиль Петра Лебединця склався не одразу. По суті, вже після закінчення навчання у Київському державному художньому інституті (нинішня Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), де він здобув класичну академічну освіту, небайдужий до сучасних художніх новаторств юнак наприкінці 1980-х років починає шукати для себе іншу систему живопису. Поступово він вирушає у напрямі більш імпровізаційного і динамічного мистецтва, внаслідок чого й відбувається його «стрибок в абстракцію» (за В. Кандінським).

Залучення до дійсних проблем живопису почалося з відкриття Лебединцем для себе Поля Гогена — з його неповторним декоративним стилем, заснованим на плоских плямах кольору і підкреслених контурах. Саме Гоген «звільнив» картини Лебединця від полону класичного «сценічного» простору в картинах автора.

У 1990-х роках Лебединець підпадає під чарівливість класичного модернізму, перш за все — «геометричної абстракції» і особливо витонченої її течії — «неопластицизму», систему якого розробила в Голландії група «De Stijl» (1917—1923) на чолі з Пітом Мондріаном і Тео ван Дусбургом. Але найбільш близькими для нього стають французькі «неопластичні гармонії» Нікола де Сталя (1914—1955), «колористичні конструкції» Сержа Полякова (1900—1969) — французів російського походження, які, думається, зробили вирішальний вплив на формування живописного почерку Лебединця. Хоча безперечно і те, що український художник на генетичному рівні успадкував любов до насичених кольорів, характерних і для традиційного колориту української ікони, і для геометричного візерунку української плахти, і для орнаментики народних килимів.

Не можна не помітити, що спалахи кольору і світла на полотнах Лебединця викликають асоціації з енергетичною напругою абстрактного простору картин Василя Кандінського (1866—1944). Можна говорити, якщо не про вплив його ліричних абстракцій, то принаймні про початковий збіг проблематики. У В. Кандінського — майстра світової величини, піонера не лише російської, але і європейської абстракції — переважають такі поняття, як закінченість, гармонія, композиція, які Лебединець глибоко засвоїв. Попри вдавану імпульсивність його письма, композиції Петра відрізняються суворою послідовністю і методичністю побудови.

По суті, живописцеві з України Петру Лебединцю на зламі ХХ—ХХІ століть вдалося вдихнути нове життя у традиції європейського нефігуративного мистецтва.