Чим і ким ми цікаві світові?

Ростислав Держипільський увесь напружений період карантину тримав руку на пульсі життєдіяльності рідного театру. Онлайн-репетиції, перемовини з іноземними режисерами, які згодом долучаться до постановок у Франківську. Адже головне для театрального керівника у час ізоляційних випробувань — утримати психологічний творчий тонус колег. Сам Держипільський у цей період напружено обдумував рішення нового театрального проєкту на основі однієї з великих п’єс Шекспіра. Попередня його шекспірівська постановка — неопера-жах «HAMLET» — набула неабиякого розголосу, одержала нагороду «Найкраща експериментальна вистава» фестивалю-премії «ГРА», Шевченківську премію (серед інших вистав режисера). Франківського «Гамлета» високо оцінив видатний європейський шекспірознавець Майкл Добсон, який назвав українську постановку серед найцікавіших шекспірівських сценічних версій сучасного театрального світу. Отже, наразі для видатного українського режисера — час нових викликів та шекспірівських роздумів.

«СТАНІСЛАВІВСЬКИЙ ФЕНОМЕН»

— На вашу думку, чому Івано-Франківськ називають однією з культурних столиць України?

— Це унікальне місце, унікальна земля — між двома річками, наче така собі стародавня Месопотамія. Я вірю, що є якась магічна історія, коли ти перебуваєш поміж двома річками, між двома водами. Щось є в цьому. Це ріки — дві Бистриці — ідуть з гір, і вони несуть із собою свіжість, силу, повноту й забирають негатив, акумулюють творчу енергію. Ви знаєте, що наше місто було створено як місто-фортеця, втілене архітектором Франсуа Корассіні із Авіньйона і продовжене Шарлем Беное. А далі розвивалося як ідеальне місто, в розбудові якого знайшли відображення ідеї Ренесансу. Як і будь-які людські долі, імперії та країни теж мають свою долю: кульмінація, занепад, а потім знову якийсь поштовх — і розквіт, якщо є якась основа. Бо під попелом завжди щось є. І Франківськ наш також має таку здатність. Хоч місто не є на сьогодні таким щасливим щодо старовинної архітектури, та, можливо, відсутність такої зовнішньої ознаки спонукає того, хто тут живе, реалізовувати свою внутрішню красу, свою справжність. Може, якраз тому тут час від часу виникають такі вибухи, як «Станіславівський феномен», як міжнародна бієнале «Імпреза» чи інші культурні феномени і, зокрема, наш театр.

«ТЕАТР ПРИ ВСІХ ВЛАДАХ НЕ БУВ І НЕ МІГ БУТИ ВІДСТОРОНЕНИМ ВІД ТОГО, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В СУСПІЛЬСТВІ»

— Наш театр у різні часи привертав до себе увагу. І на це були різні причини. Мабуть, люди, які приходять у цей колектив, не віддільні від якихось суспільно-політичних ситуацій, без сумніву, і це мотивує, допомагає робити свій вислів, свій вияв, свій вибір. Театр при всіх владах не був і не міг бути відстороненим від того, що відбувається в суспільстві, бо Західна Україна, наше місто, дуже полите кров’ю борців за волю й цілісність України. Ми пам’ятаємо нашу історію, бо тут жива енергія людей минулого, котрі не були байдужими до долі рідної землі, робили нас кращими, і це нас надихає, будить, дає можливість творити. Нам дуже приємно визнавати, що історія нашого театру — ціла епоха, ми відзначили 80-річчя. За нами — традиції багатьох десятиліть, і сьогодні я скажу без зайвої скромності: колектив нашого театру є одним із найдорожчих каменів у короні Франківська як культурної столиці. Новітня історія розпочалася, коли ми прийшли з молодим колективом і нашим новим баченням 12 років тому, і, дякувати Богові, нам вдалося вийти на вищий рівень. Рухаємося далі.

Ми маємо прекрасного глядача: усі знають, що у Франківську він особливий. Величезною заслугою вважаю кооперацію з видатними митцями сучасної України, театрознавцями, режисерами, акторами. Я від самого початку й до сьогодні не мислю наш театр і місто як закриту ситуацію. А лише як відкриту, яка вбирає все найкраще і наділяє людей цією потужною творчою енергією. Це і наша мама Марія Матіос, з котрою ми — 22 травня минуло сім років — везли нашу «Націю» в Донецьк. І Наталія Половинка, авторка пісенної режисури знакових для нас постановок, і неймовірна Ірма Вітовська, і формація Nova Opera, зосібна наш земляк композитор Роман Григорів, і композитор Ілля Разумейко із Запоріжжя, наші рідні Юрій Андрухович і Тарас Прохасько, уже наш — головний режисер, француз Жюль Одрі, який полюбив наше місто й вивчив українську мову, і столичний франківець Дмитро Рибалевський — улюбленець івано-франківців, і Євген Степаненко — ветеран російсько-української війни та режисер, котрий на базі нашого театру поставив документальну виставу «Голоси», і унікальний Project «W» Veterans, Volunteers and William, який згуртував сильних духом та неймовірно талановитих людей — волонтерів і ветеранів, які зіграли комедію Шекспіра «Дванадцята ніч...» староанглійською мовою, а наш театр знову став базою і Олексій Гнатковський — режисером, і Міхай Тарна — театральний і кінорежисер, головний режисер Teatrul Fara Nume (Театр без назви) в Кишиневі, з яким ми налагодили співпрацю... Безумовно, це не всі, даруйте, кого не назвав. Дзвоніть, а ще краще — приїжджайте.

«Я СПОКІЙНО ПОСТАВИВСЯ ДО СИТУАЦІЇ З КАРАНТИНОМ: НАМ ТРЕБА ЦЕ ПЕРЕЖИТИ»

 — Система онлайн-репетицій — це крок назад чи вперед?

— Це така ситуація, яку треба пережити, і вона потроху минає. Основне, що я зрозумів, що я сам розумію і що чую від колег — від режисерів, акторів, викладачів, котрі змушені були працювати онлайн, — це втома від відсутності енергії. Бо театр у тому й унікальний, що він тут і тепер працює з живими енергіями і з обміном енергіями акторів та глядачів. І це його така найголовніша здатність, його вершинна сутність. А тут ми позбавлені цього. Так, це наче наркотик у приємному розумінні для актора. Бо геній, талант (про це казав і мій педагог Богдан Козак нам у роки навчання) — це надлишок енергії. Коли в тебе настільки багато енергії, що ти не можеш не поділитися з кимсь, тобі погано, коли ти нікому не віддаєш. І коли ти цей надлишок не сублімуєш у мистецтво, творчість, хто на що здатен, тоді вона починає руйнувати. От власне оцей такий формат роботи позбавлений найголовнішого — визначального для мистецтва театру. Тому я спокійно поставився до ситуації з карантином: нам треба це пережити. Чекати далі того справжнього, живого, заради чого і зустрічаються ці два світи — актор і глядач.

 — Чи є думки використати згодом класичні тексти на тему самоізоляції — «За зачиненими дверима» Сартра, «Сліпі» Метерлінка?

— Я думаю, що твори мають самі прийти, знайти мене як режисера й відшукати свій театр. Так, і я ніколи цього не заперечую, ми формуємо репертуарну політику, і я завжди знаю: нам потрібно те-то й те-то, і хотілося б цього автора... Завжди, запрошуючи режисера, перше, про що запитую: що б ви хотіли поставити? І також маю, що йому запропонувати, звісно. Але завжди дуже важливо шукати і знайти відповідь на запитання: «Що мене сьогодні гризе, гребе, що я хочу сказати світові через наш театр?» Тому, якщо зачепить когось сьогодні така історія, класична історія про самоізоляцію, я підтримаю. Але поки що таких пропозицій не було.

СВІТ НА ПАУЗІ

 — Які думки, можливо, осяяння навіває вам як режисерові теперішня ситуація у світі? Це привид апокаліпсису? Чи щось інше? Як це можна трактувати на художньому, метафізичному рівні?

— Багато питань виникає до того, що ж це таке. Всі ці думки мільйонів уже трансформуються в запити від держав — ключових гравців на політичній арені. Ми дізнаємося про це через певний час: чи це величезна всесвітня афера, чи чиясь задумка або експеримент, чи це справді знак людству та випробування. Але це буде потім. Хоч от уже зараз це відчуття стирається, бо ті емоції, що були на початку загального карантину, які були згодом і от уже зараз... коли ми ніби, дасть Бог, мали б виходити з карантину і повертатися до звичного життя, — все це дарує різні відчуття. Єдине, що я відчував на самому початку, — це ніби якась така загальна всесвітня пауза... Напевно, багато хто про це говорив, і я скажу те, що відчуваю: раптом ми всі зупинилися. Це так яскраво, бо на якомусь етапі я розумів: те, що було до цього — просто якийсь біг, марафон, у якому ти — лідер і не маєш можливості вийти чи зупинитися. Бо навіть за аналогією зі спортом — в естафеті є передача іншому, і спортсмен може зупинитися, а тут марафон без заміни учасників. І виникало подеколи враження, що ти біжиш-біжиш і швидкість не сповільнюється, та ти й не хочеш... І якщо застосувати це порівняння до акторської професії, то почуваєшся в цьому шаленому бігові так: це вже не ти керуєш ситуацією, а вона. Досить неприємне відчуття. Тому я завжди кажу: актор має бути вільним. Найвища якість людини, її цінність — це свобода, воля в усьому. Тому-то оця всесвітня пауза, попри всі негативи, цікава для мене тим, що раптом мусив зупинитися. І це рідкісна нагода щось зрозуміти, переосмислити, відчути себе справжнього. Так, і побути з сім’єю. Тому я не вважаю, що це апокаліпсис. Радше навпаки, є позитиви. Бо людство насправді переживало і пережило багато таких речей. А ще мені спадає на думку, що це також космічний природний добір. І на жаль, в усьому цьому ти розумієш, що кожен із нас — лише одна зі складових загального якогось задуму, руху, процесу. І тут точно вже не так важить, чи ти простий працівник, чи селянин, чи народний артист... Хто і що тут більше важить? Ти звичайна людина, яка є однією із безлічі інших у світових процесах, які є позитивними та ексклюзивними, мотивованими. І це, насправді, втішне відчуття. І без сумніву, у творчості ця ситуація також знайде відображення.

НАШІ ХВОРОБИ

— Ростиславе Любомировичу, а на що сьогодні хворіє Україна, крім коронавірусу?

— Якщо заглибитися, то мене турбує загроза втрати своєї неповторності, втрати самоідентифікації української нації загалом. Я розумію, що нині відбуваються процеси глобалізації, стираються грані між націями, землями, мовами... Але я, власне, не є прихильником думки, що це добре. Від перших уроків студентам, коли я набираю курс, щоразу повторюю: ви неповторні. Така особистість, як ви — єдина, такої більше немає, за складом нейронів та молекул чи клітин, талантів і харизми, — і тільки цим ви цікаві людям і світові. І так само нація: лише тим, у чому ми неповторні, наша українська титульна нація — автохтонна може бути цікава світові. Я з величезною повагою ставлюся до всіх націй, які представлені в Україні: серед них дуже багато моїх друзів, котрі з нами діляться своїми надбаннями, але це, все ж таки, наша земля. А от втрата своєї унікальності й відчуття причетності більшості нашого народу до своєї землі — становить нині небезпеку.