«Что случилось с тетей Варей...»
Ви, можливо, пам'ятаєте, був такий дитячий віршик — «Что случилось с тетей Варей? У нее очки пропали. Ищет бедная старушка под подушкой, за кадушкой...» Останнім часом цей віршик чомусь не виходить у мене з голови. Особливо, коли читаю рідкісні сплески критичної театральної думки своїх колег.
Якщо хтось захоче написати історію про пишноту й убогість української театральної критики перехідного періоду або театрального безчасся, то, думаю, почне він зі статті, назву якої можна вважати девізом усього періоду — «Пі-пі в чашу Грааля». Саме цим і займаються весь подальший час «пані і панове» театральні рецензенти. Хоч я був би не правий, якби не сказав, що, як і в будь-якій справі, у театральній критиці сьогодні є низка талановитих професіоналів, тих, що вміють аргументовано проаналізувати спектакль. Такі статті стають явищем у театральному житті і радше вийнятком, який лише підтверджує правило. Тож і газети особливо не прагнуть публікувати серйозних критичних розглядів, боячись потривожити інтелект своїх читачів. А даремно. До речі, якщо ви помітили, з телеканалів теж зникає всяка згадка про театр. Сьогодні ні театральних спектаклів, ні передач про режисерів, акторів, художників ви на своїх блакитних екранах не знайдете. Ну нехай би це стосувалось тільки комерційних каналів, які перегодували нас дешевими серіалами до нудоти. Вони все виправдовують чудовиськом на ім'я рейтинг. Але й Перший національний канал, який, здавалося б, дбає про духовність нації, має якесь дивне уявлення про цю химеру. Тобто духовність. Вийшла якось на Першому програма «Весь світ театру» і зникла. Показували телеверсії театральних спектаклів. Та й вони виявилися пасинками УТ. Ось і дивляться театральні спектаклі Львівського театру імені Марії Заньковецкої у Канаді, а Київського театру імені Лесі Українки у Москві та в Америці. При цьому «піклувальники» про національну культуру не забувають розповідати про те, як національну культуру знищували у роки радянського тоталітаризму «кляті москалі». А в цей час розорена внутрішніми розбратами і війнами Росія створює окремий телевізійний канал «Культура», де, до речі, йдуть спектаклі й українських театрів. Мені скажуть: у держави нема грошей на зарплати і пенсії, а ви тут із культурою. Затримують виплату зарплати і нашому театру. І на нові постановки, і на утримання будівлі, що не знала ремонту з 1937 року, театр заробляє самостійно. Та ми точно знаємо, що потім на «роздебілізацію» загодованого телемилом народу піде набагато більше грошей. І якби справа була тільки в грошах. Сьогодні не меншої шкоди своїм непрофесіоналізмом, а часом і відвертим хамством завдають «писаки». Те ж саме «піпі в чашу Грааля». То напишуть: «заслуга режисера лише у тому, що зумів збити штампи з актора», то наречуть французького комедіографа, прабатька театру абсурду «другосортним драматургом», а то й просто переплутають прізвища акторів, персонажів, назву спектаклю. Все це стало звичним, як і те, що спектакль перестає бути витвором мистецтва. Грайливі ручки журналістів перетворюють його на мотив для елементарного зведення рахунків навколотеатральних кланів.
Давно відомо, що критика має бути доказовою і, головне, доброзичливою. Цією професією, як мені сказав якось Зіновій Гердт, повинні займатися люди, що безмежно люблять театр. А таких, на жаль, усе менше і менше. Теперішні театральні рецензенти, внаслідок обставин, що склалися, окрім київських спектаклів і спектаклів заїжджих гастролерів, створених переважно у стилі «чосу» по південних містах, нічого іншого не бачать. Практично не мають доступу до нових друкованих видань про театр. Вони не знайомі ні з новими течіями у сучасній драматургії, ні з новими напрямками у європейському театрі. Ось і видають за авангард вироби місцевого розливу і роздратовано лають реальні пошуки нових напрямків. При цьому, як у старі добрі часи «партійної організації і партійної літератури», коли після негативної газетної статті спектакль, у кращому разі, просто закривали, а у гіршому — режисера виганяли з театру, мають непереборне бажання бути вершителями доль.
Можливо, хтось скаже, що я згустив фарби, і все не так уже й погано. Пробачте, а чим же тоді пояснити недавню появу в одній із щотижневих газет так званої рецензії на останні прем'єри театру імені Лесі Українки. А в ній такий пасаж: «Прагнення створити у Національному театрі видовище, сприймаючи яке, глядач не має потреби душевно напружуватися і страждати, — симптом тривожний» — це про спектакль за п'єсою Урса Відмера «Елітні пси». Зовсім недавно спектакль цей показано на міжнародному фестивалі німецької драматургії у Мюльгаймі, де він отримав щонайвищі оцінки фахівців. Це і про драматургію Надії Птушкіної, п'єси якої йдуть у театрах Європи й Америки. Тут уже, вочевидь, варто говорити про тривожні симптоми рецензента, а не театру. І симптоми ці мають історичне коріння. «Чим можна пояснити звернення театру імені Леси Українки до п'єси Михайла Булгакова «Дні Турбіних», як не прагненням дешевого касового успіху», — писав інший рецензент понад сорок років тому, у середині п'ятдесятих років. «Як може радянська людина витримати протягом трьох годин цей смішок з-під ковдри»,— зазначав уже в середині шістдесятих ще один «симптоматик» і охоронець моральності, щоправда, про спектакль Георгія Товстоногова «Пять вечеров» за п'єсою Олександра Володіна.
«Дома новы, но предрассудки стары!» — писав А. Грибоєдов. Тоді спектакль «Дні Турбіних» у постановці Л. Варпаховського заборонили, а товстоноговський спектакль «Пять вечеров» відстояли. Так що, заборонимо Н. Птушкіну? Я не порівнюю масштаби особистості і таланту цих драматургів. Кожний із них належить своєму часові. До речі, і «Фабричную девчонку» того ж таки О. Володіна звинувачували в аморальності і мілкотемності. Булгакову відкрили музей у Києві, Володін став класиком російської драматургії, а хто пригадає сьогодні його заборонників. П'єси, слава Богу, живі. Однак живучим виявилося і бажання по-цековськи прямо вирішувати, що сьогодні потрібно народу, а що ні. І тоді професіоналізм підміняється прокурорсько-ідеологічним, і народжуються гнівні рядки: «У банальному телеграфному повідомленні театру про власну недбайливість і примітивність істот, якими населені його спектаклі, на жаль, не залишається місця для очищувального начала». Що може режисер чи актор, прочитавши такі велемудрі рядки, почерпнути для себе, як зможуть вони пізнати непізнане, відкрити непобачене у спектаклі та у своїй праці?
У критиці такого роду насторожує ще й таке — спроба деяких рецензентів прикрити свою некомпетентність піклуванням про чистоту національної культури. Ось і розцвітає махровим цвітом комплекс провінціала, котрий свято вірить, що все талановите — де завгодно, але тільки не у нас. Колись ми вже це проходили. І перестають люди театру цікавитися, що пишуть про них наші рецензенти. І вже не дивуються тому, що українське драматичне, оперне, балетне мистецтво отримує високу оцінку лише за межами Вітчизни, а в його межах щонайбільше залишиться непоміченим. І все частіше бачимо на газетних шпальтах імена московських зірок різного калібру, а про наших — ні гу-гу. Хіба що естрадна попса удостоюється уваги. Та й то на рівні смакування пліток і скандалів. І ні звуку про тих, хто дійсно становить золотий фонд нації. Кажуть, народу це не треба. А чи запитував хто народ?
І спливає у пам'яті давно забутий дитячий віршик про тітку Варю. До речі, окуляри- таки знайшлися. Вони весь час були у неї на лобі. То, може, і нам пошукати? Усім разом. Раптом знайдемо?..
