Ахтем Сеїтаблаєв: «Минулий рік пройшов у мене під знаком приборкання гордині»

Останнім часом ім’я Ахтема Сеїтаблаєва часто з’являється на сторінках друкованих видань, звучить з екранів телевізорів, коментується в соцмережах. Це не дивно. Два тижні тому в прокат  країни вийшла його нова режисерська робота, історична драма «Захар Беркут», яка  побила рекорди відвідуваності, випередивши за останній вікенд майже  вдвічі  (і це лише в кінотеатрі «Жовтень») навіть улюбленого багатьма кіноестета Вуді Аллена («Дощовий день у Нью-Йорку»). А 7 листопада — нова прем’єра. Фільм кримськотатарського режисера  Нарімана Алієва «Додому», де Ахтем Сеїтаблаєв зіграв головну роль.  Картина здобула Гран-прі на Одеському кінофестивалі нинішнього літа, розділивши його з грузинською стрічкою Левана Акіна «А потім ми танцювали», і  висунута Українським оскарівським комітетом на премію Американської кіноакадемії.

Нині Ахтем знімає новий проект і на нашу вранішню чашку кави приїхав практично зі знімального майданчика, після нічної зміни.  З нього ми й почали розмову.

«ДОБРОВОЛЕЦЬ»

— Ахтеме, ви вже приступили до зйомок фільму «Конотопська битва», який нещодавно  презентували на пітчінгу в Держкіно України?

— Ні, наразі ми знімаємо серіал для телеканалу  ICTV, який називається «Доброволець». Доволі несподівана для мене робота, хоча на початковому  етапі  я  мав до неї опосередкований стосунок. Року півтора тому ми зустрічалися з керівництвом каналу, обговорювали можливі теми для постановки, серед яких була і ця. І нещодавно, коли режисер, який  повинен був знімати серіал, через низку причин не зміг цього робити, «Добровольця» запропонували мені. Я погодився, оскільки в певному сенсі — це мій моральний обов’язок (усе-таки стояв біля витоків), над серіалом працює чимало моїх друзів, та і його  тема   важлива для мене. Повернення людини з війни. Так сталося, що ми живемо в драматичний час, коли триває російсько-українська війна, з фронту повертаються люди з обпаленою долею, з обпаленою пам’яттю. Статистика зафіксувала за останні п’ять років понад 1000 випадків суїциду серед них (це лише офіційні дані!),  близько 50 відсотків розлучень. Ці дані свідчать про те, що війна триває не лише на сході — вона руйнує життя багатьох людей і там, де немає бойових дій. Мені здалося, що історія, яку ми розповідаємо в «Добровольці»,  може зацікавити телеглядачів. Окрім детективної складової, маскулінної частини, в ній є територія для роздумів — адже від нас самих залежить зробити власне життя таким, щоб ми могли віддавати сили улюбленій роботі, сім’ї, зустрічатися з друзями, пити каву на вулиці, як зараз ми з вами. Хочу сподіватися, це буде мій омаж щодо тих людей, кого я безмірно поважаю і за кого дуже сильно переживаю. Це військові, добровольці, лікарі, волонтери. І теми, які ми піднімаємо в серіалі, безпосередньо стосуються їх усіх. Слід сказати, непростий серіал для виробництва, багато екшн-сцен...

— Хто з акторів зайнятий у серіалі?

— У головній ролі — Олег Шульга, знімаються також Роман Мацюта, Всеволод Шекита з   «Кіборгів», Андрій Майстренко... Це чоловіче кіно, жіночих ролей лише дві, але там є що пограти.

— А яка доля фільму «Конотопська битва»?

— Ми пройшли два пітчінги Держкіно, як і багато наших колег, отримали досить високий бал. Що буде далі, час покаже.

«ЗАХАР БЕРКУТ»

— Два тижні тому на екрани України вийшла ваша нова режисерська робота — фільм «Захар Беркут». У чому фокус цієї історичної драми класика української літератури Івана Франка  сьогодні, тим паче, що вже існує однойменна  талановита екранізація твору, знята Леонідом Осикою?

— Це дуже хороше запитання. Напевно, головне для мене. Коли мені запропонували знімати «Захара Беркута», я кілька разів переглянув фільм Леоніда Осики з воістину зірковим складом українських акторів — Костянтином Степанковим, Бориславом Брондуковим, Антоніною Лефтій. А ось книгу прочитав уперше: я закінчував школу в Середній Азії, де Франка в програмі не було. І мені здалося, що   знаю, про що хочу знімати кіно. Будь-яка війна (у буквальному розумінні — з військами, з убивствами, з кров’ю) починається з війни ідеологій, з війни світоглядів. Тугар Вовк народився на українській землі, став тут боярином, а  після полону у монголів, де він побачив устрій їхньої державності, акцентував свою увагу на тому, якими (на його думку) мають бути взаємини між господарем і його людьми: наказ вищестоящого не піддається обговоренню, кожен відчуває себе часткою цілого, втеча карається смертю. У принципі, нічого поганого в цих постулатах немає: щоб бути сильним, потрібно захищати свою землю, свій спосіб життя, і повинна знайтися людина, яка візьме на себе відповідальність за це. Так було завжди за час існування людства. Прикладів тому безліч. Роль особистості в історії відіграє величезну роль. Чингісхан — своєрідний рекордсмен (як сьогодні б сказали, його можна внести до книги Гіннеса), він провів близько 300 битв і всі виграв. Немає жодного полководця у світовій історії з такими результатами.

І Тугар Вовк приніс цей чужий статут до свого монастиря. Хотів побудувати ідеальну модель суспільства, де він — абсолютний володар, але бере на себе зобов’язання захищати свій народ. Ви — мої, я — ваш! Захар Беркут, якщо перекладати сучасною мовою, відповідає йому: «У принципі, нас усе влаштовує, за маленьким винятком. Ми тут жили століттями і згодні пліч-о-пліч із тобою захищати свою батьківщину, але з однією умовою: ми — співтовариство вільних людей, і виконувати твої накази згодні лише за умови взаємної поваги». Тугар Вовк як розумна людина розуміє, що маленький крок до подібних поступок — віконце для майбутнього плебісциту, який ще називається народною демократією. Недосконала форма управління, але нічого кращого людство не вигадало... З цієї миті й починається конфлікт Тугара Вовка і Захара Беркута. А тут іще  дочка, єдине щастя в  житті Вовка, закохується в сина Беркута...

З другого боку, Захар Беркут для мене — харизматична особистість. Відстоюючи честь, гідність, свободу людей, які довірили йому своє життя, він  розуміє, що може втратити найрідніше, що у нього є — своїх синів. Він — як Аврам, якому Всевишній послав випробування на міцність його віри. Захар Беркут іде на таку страшну жертву, абсолютно чітко усвідомлюючи, що він сам виховав своїх синів як воїнів, і вони готові піти в світ інший, але з честю, тому що виконують одну з найблагородніших місій чоловіка — захисника. Як би пафосно не звучали ці слова. Це і є головне ідеологічне зіткнення світоглядів двох людей, народжених в одному середовищі. Які, за великим рахунком, хочуть одного й того самого. Сильного народу, достатку, мирного неба, захисту від ворога. Часто говорять, що диявол — у дрібницях. Це якраз той випадок.

І ще. Мені взагалі дуже щастить на зустрічі з людьми, яких я називаю вчителями, навіть якщо вони не знають про це. Свого часу в Сімферополі я  познайомився  з професором, доктором філологічних наук Мариною Олексіївною Новіковою, відтоді  звертаю особливу увагу на імена людей, назви міст, творів. Усі вони  несуть  певний  меседж. І я замислився, коли приступав до роботи над фільмом, що за незвичайне ім’я у слов’янського боярина — Тугар. Мені почулося щось рідне. Звернувся до Роланда Франка (онука письменника), з яким ми консультувалися під час зйомок, він — голова  правління Міжнародного фонду Івана Франка.  Роланд  сказав: «Достеменно я не знаю, що  це слово  означає, але відчуваю, що, мабуть, таке незвичайне ім’я тому, що  Тугар Вовк був у полоні в монголів». А в кримсько-татарській мові «тугар» (туджар) означає «купець». І поєднання з прізвищем —  Вовк (хижак, воїн — символ сили, самостійності, але не підлоти) — вельми багатозначно і призводить до внутрішнього конфлікту в самій людині. Хто Тугар Вовк більше — купець чи воїн?.. Розшифровка його імені багато сказала мені про цього персонажа. Адже Тугар, по суті, розуміє Захара Беркута, але життя диктує свої  умови. Що, врешті-решт, призводить до його особистої трагедії: він стає зрадником своєї родини, сім’ї, втрачає дочку.

— Усі заголовні ролі у вашому фільмі грають голлівудські актори. Хто з них справив на вас найбільше враження — не лише за професійними, а й за людськими якостями? Як ви спілкувалися? На якому рівні ваша англійська?

— На рівні нуля! (Сміється) Коли виїжджаю за кордон і офіцер запитує про мету поїздки, накриває відчуття сорому! «Люди, люди! Навіщо я їду?!» Я чотири рази починав займатися з педагогами, але постійно вносять свої корективи зйомки... Проте  на  майданчику,  коли хочеш детально поговорити з актором про його роль, про тему, зміст фільму, про «навіщо» ти знімаєш сьогодні це кіно, допомагає, звичайно ж, мова жестів. Плюс мікст англійських, українських, кримськотатарських слів! (Сміється) Я дуже вдячний акторам, і це ще одна ознака професіоналізму і підходу до роботи (просто за Станіславським! — сміється), що вони всі прочитали повість Івана Франка. Всі. Живо цікавилися місцевими традиціями — що, як, чому, українською кухнею. Їх абсолютно приголомшили наші вареники з вишнею! Всі артисти  приходили на майданчик підготовленими, в робочому настрої. Було видно, що вони люблять свою професію і дуже дорожать нею.

Окремо хочу зазначити, що всі американські актори — в прекрасній  фізичній формі. У прекрасній! Починаючи з Роберта Патріка, виконавця ролі Захара Беркута. Якщо я й хочу бути схожим на когось у певному віці, то саме на нього. Роберт Патрік — це міць, мудрість, сила, любов до професії та   доскональне її знання. До того ж, чоловік у кубі! Від нього йде неймовірна енергія, і при всьому цьому він абсолютно не зображає із себе зірку. Приходячи на майданчик, Роберт усе уважно оглядав, обмацував. Пам’ятаю, побачивши декорацію Тухли, зі здивуванням запитав у художника-постановника Влада Одуденка: «Дерево?! Адже це шалено дорого! У нас в Америці подібні речі роблять із пінопласту!» На що Влад відповів: «Містере Роберте! У нас пінопласт у два з половиною рази дорожчий!» (Сміється) І це правда.

Що дивно, Олексій МакНіколл, який грає Максима Беркута, протягом місяця настільки  добре навчився говорити українською, що, приходячи на майданчик, вітався так: «Доброго ранку всім! Я відчуваю, що сьогодні мі гарно попрацюємо, і взагалі нас очікує шалений успіх!» (Сміється) У мене склалося враження, що він якийсь таємний агент! І після закінчення проекту я подарував йому подушку, на якій було написано: «Шалений успіх!»

Але, крім американських акторів, у «Захарі Беркуті» задіяні й українські, і я пишаюся тим, як вони прекрасно працювали на майданчику.

— У «Захарі Беркуті» у вас був співрежисер з американського боку — Джон Вінн. Не виникало розбіжностей у творчому підході до матеріалу?

— Ми доволі довго притиралися один до одного. У Джона — це перша режисерська робота, а у мене — перший досвід співрежисури. Часом доводилося йти на компроміс, і не все у фільмі я можу назвати «моїм». Це, звичайно, позначилося на результаті, але не критично.

— Адже ви зняли такий складно-постановочний фільм за 50 змін? Як це можливо?!

— Я не знаю. (Замислюється) Команда у нас була прекрасна, звичайно. Юра Король, на мій погляд, видатний український оператор. Він — і друг чудовий,  і людина дуже хороша, і оператор, який завжди вникає у вміст сцени. Це так важливо! Перед кожною зйомкою Юра запитував: «Розкажи, про що...»  — «Ти сценарій читав?!» — «Читав. Але ти ж режисер». Йому було потрібно знати не лише зміст сцени, але й  що за нею стоїть. Адже другий план — категорія чуттєва. Це унікальна якість оператора, яка досить рідко зустрічається. Художник-постановник Влад Одуденко... Прекрасний професіонал, чарівник. Власне, подібні слова я можу сказати про будь-якого члена знімальної групи — це команда однодумців, яка знає і любить кіно, і працювати з ними було задоволення.

«ДОДОМУ»

— У кінотеатрах  України  на повну «чеканить крок»  «Захар Беркут», а 7 листопада вже очікується нова презентація — фільм Нарімана Алієва «Додому», де ви зіграли головну роль. Як на мене, одну з кращих (якщо не кращу) у вашій акторській біографії. І як ви все це встигли, не розумію...

— (Сміється) Я вам скажу більше. Першого вересня минулого року ми закінчили зйомки «Захара Беркута», другого у нас була «шапка» (традиційне завершення знімального періоду. — Авт.), а третього вересня я вже поїхав на майданчик фільму «Додому» режисера Нарімана Алієва.

Взагалі-то Наріман пропонував мені зіграти іншого персонажа, брата головного героя Мустафи. Та коли я прочитав сценарій, він мене обпалив із багатьох причин. І тому, що я — кримський татарин, і тому, що історія, розказана у фільмі, частково нагадала мені мої взаємини з батьком. Хоча, дякувати Богові, не такі драматичні, як у фільмі. Але, перш за все, мою увагу привернули імена режисера (і співавтора сценарію) Нарімана Алієва й автора сценарію Марисі Нікітюк. Вони дуже різні люди, і мені стало цікаво, що ж цей тандем придумав (Посміхається). Нарімана я знаю давно, ще з часу його вступу до інституту, і стежу за його творчістю.  Спочатку мене насторожило, що він вибрав таку складну тему (хоча молоді люди, які тільки починають свій акторський або режисерський шлях, часто беруться за непрості сюжети), але, поговоривши з ним, зрозумів, що це не миттєве рішення, не настроєве, а дуже серйозна спроба розібратися в собі, у власній ідентифікації, в тому, що робить сім’ю — сім’єю, народ — народом. І я сам напросився на проби Мустафи (до речі, мого молодшого братика зіграв прекрасний актор Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Акмал Гурезов, не уявляю, хто б зміг зробити цю роль краще за нього). Я знав, що Наріману потрібен персонаж зовні старший, ніж я (за віком — то все нормально, у мене старша дочка лише на два роки молодша за Нарімана). Тому я запросив художника з гриму Аллу Леонову, з якою ми в той час працювали на фільмі «Захар Беркут», вона мене дещо «підстарила». І я чесно тричі ходив на проби, вперше у житті...

Говорять, що у творчої людини — два стани: абсолютна нікому непотрібність і тотальна завантаженість. Бувають, звичайно, моменти, коли відчуваєш вигорання: адже ти жива людина, у тебе є життя, окрім професії. Тоді потрібно елементарно поспати або змінити обстановку, або... жанр у професії. Торік, мені здається, я з цим упорався

Ми з Наріманом багато говорили про персонажа, про те, що пам’ятаємо з дитинства, про те, що відбувається сьогодні в Криму. Потім почали репетирувати сцени. Це було здорово! Я сам у міру можливості завжди намагаюсь викликати акторів до зйомок, хоча б для того, щоб просто поспілкуватися. Домовитися про певну систему координат, у якій ми існуватимемо, про тему, про те, як кожен персонаж житиме в сценарному світі. Це допомагає налагодити людський контакт, а мені (як режисерові) — щось дізнатися про актора і, можливо, навіть змінити характер або вчинки героя. Після таких зустрічей, завдяки особистості артиста, нерідко образ стає об’ємнішим, і мені це подобається.

— Хто з акторів ще пробувався на роль Мустафи?

— Я не знаю, чесно кажучи. У нас в Україні (материкової) хоч і живе тисяч п’ять — сім кримських татар (у Львові доволі багато, у Вінниці — після анексії Криму), але акторів серед них мало. (Сміється). У нашому народі поки що існує традиція дещо поблажливого ставлення до людей моєї професії.

— А які професії престижні у кримських татар?

— Напевно, це властиво будь-якому народові, який тривалий час перебував під пресом влади (спроба його знищення, неможливість здобути освіту, що дозволяє працювати адвокатом, лікарем, льотчиком, стати професором), десь із середини 60-х років у кримських татар стало своєрідним «національним спортом» (так жартували) — кожна дитина в сім’ї повинна обов’язково здобути вищу освіту. Але при цьому й  город теж має бути в порядку! (Сміється) І це не дурощі, це спосіб вижити.

— Ви теж працювали на городі?

— Якщо я скажу, що працював, дещо розсмішу моїх родичів, які прочитають це інтерв’ю, але батько постійно залучав мене. У нас був дуже великий сад, дуже великий! Яблук стільки, що вистачало на всіх родичів і залишалося до наступного сезону.         

— Батьки і старші діти й зараз живуть у Криму?

— Так. Я їх усіх дуже люблю, запрошую до Києва постійно, але поки що вони не хочуть виїжджати з Криму. Дочка довгий час мріяла  стати актрисою (вона знімалася у мене в «Хайтармі»), закінчила режисерський факультет  університету Поплавського в Криму, після анексії півроку навчалася в Києві, але все-таки поїхала додому, не змогла адаптуватися. До того ж, я думаю, у неї був у Криму коханий. (Усміхається) Зараз Назли працює методистом у відділі культури, їй подобається — спілкується з цікавими людьми, їздить у відрядження, і немає необхідності занурюватися в проблеми, пов’язані з ідеологією. Селім після закінчення дев’яти класів вступив до юридичного коледжу, але ми з ним домовилися, що закінчувати навчання він буде в Києві.

— Ваша громадянська позиція не позначається на ставленні кримської влади до дітей?

— Говорять, що особливо не позначається, але інколи з посмішкою цікавляться, чи не мої вони діти... На кордоні запитують постійно, передають «привіти»! (Сміється) Цього року Селім із Назли приїжджали до Києва на День Незалежності, ми разом ходили на Марш гідності, вони на власні очі побачили свято, відчули його атмосферу. Син свого часу чотири школи змінив через те, що скандував «Слава Україні!». Він у мене, в принципі, спокійний хлопчисько, але рука важка. Відстоює свою позицію — от і доводилося мігрувати. Шостий-дев’ятий класи закінчував уже в кримськотатарській школі. Там, серед своїх, було, звичайно, набагато комфортніше. І безпечніше.

— Ви сказали, що авторитарні, жорсткі  стосунки Мустафи із сином у фільмі «Додому» частково нагадали вам ваше спілкування з батьком? Це норма для кримськотатарських сімей?

—  Я не схильний узагальнювати, сьогоднішній день вносить корективи, по-різному будуються стосунки в кожній сім’ї. Часто мудрі жінки — кримські татарки — по суті, будучи главою сім’ї, вдають, що головний — чоловік. Це чудово. Мій батько — доволі жорстка людина, з дуже чітким уявленням про родинне життя, про традиції, про виховання дітей. Я не можу сказати, що не відчував із боку батька любові до себе, але її прояви були настільки рідкі і досить скупі, що в дитинстві я їх практично не прочитував. Ну, хіба що, коли хворів, температура 39, тато, вирушаючи вранці на роботу, запитував: «Що тобі купити? Що ти хочеш?»

— Не обіймав, не цілував, коли ви були маленьким?

— Ні, ні... За великим рахунком, ми вперше і поговорили віч-на-віч, коли мені було 20 років, і я вирішив одружуватися. Проговорили півтори години...

— Тато вас зрозумів?

— Так.  Я не скажу, що  відчував жагучий біль від браку спілкування, але постійний страх не відповідати  уявленням батька про те, яким я маю бути (справжнім чоловіком), був присутній. Це дуже нехороше відчуття скутості в його присутності. Я дуже не хочу, щоб мої діти почувалися так при мені. Хочу бути їхнім другом. І хоча через зайнятість приділяю їм не дуже багато часу, судячи з того, чим вони зі мною діляться, сподіваюся, так і буде.

Тому, якщо повернутися до фільму, подібні стосунки батьків і дітей (рідні — не рідні) ми всі часто зустрічаємо в житті, і не лише у кримських татар. Вони обумовлені жорсткістю зовнішнього світу: виходити заміж або одружуватися — лише зі своїми, неухильне дотримання національних традицій тощо. Так відбувається не тому, що той чи інший народ не любить людей іншої національності, представників іншої релігійної конфесії, а тому, що якщо ти сьогодні не побудуєш кріпосну стіну довкола свого світу, то цього світу завтра може не стати. Це природна реакція кримських татар і інших народів, які століттями піддавалися гонінням, на зовнішню загрозу знищення. Хоча при цьому в сім’ї мого батька двоє його братиків одружені не з кримськими татарками, але їхні дружини ще більш кримські татарки, ніж  представниці мого народу! (Сміється) Така діалектика життя.

І тому мені дуже сподобалося в сценарії «Додому» те, що автори залишили можливість моєму героєві Мустафі попросити пробачення у сина перед тим, як піти... Я не міг пройти повз такий сценарій!

«НОМЕРИ»

— Окрім усіх проектів, про які ми вже поговорили, був ще один, незвичайний для вас. Ви стали співрежисером фільму «Номери», знятого за п’єсою Олега Сенцова, коли він перебував у російській в’язниці і міг впливати на творчий процес лише через листування. Дуже відповідальне і складне завдання. Як ви з ним упоралися?

— (Усміхається) Так, минулий рік пройшов у мене під знаком приборкання гордині.

— Приборкали?

— Не знаю... У випадку з Олегом я чітко розумів, що ми працюємо на різних територіях. Моя —  глядацьке, жанрове кіно, його — авторське. Тому, чесно кажучи,  здивувався, коли мені запропонували цей проект.  Подумав: ось, знову почнуться розмови — знов цей татарин біжить попереду паровоза. Подібна ситуація вже траплялася — з фільмом «Кіборги», коли мені інкримінували, ніби займаюся самопіаром, користуючись ситуацією... Щоправда, за великим рахунком, мені ці коментарі не цікаві — я вже дорослий, не збираюся нікому нічого доводити. Більш того, час — свідок, що найжорсткіший критик собі — я сам, ніхто не знає, як я почуваюся, коли бачу свої промахи. Тому, подумавши, погодився, але поставив умову: моє прізвище має бути в списку інших можливих режисерів, а Сенцов сам вирішить, хто зніматиме фільм. Олег  обрав мене. І написав: «Мій кримський брате, я хочу, щоб моє кіно знімав саме ти».  Хоча ми зустрічалися з ним лише на Одеському кінофестивалі 2012 року, де обидва стали переможцями. Сенцов отримав приз ФІПРЕССІ за свій дебют «Гамер», я — «Золотого Дюка» за кращий український фільм «Чемпіон із підворіття». Відтоді не бачилися.

П’єса «Номери» нагадала мені «В очікуванні Годо» Семюеля Беккета, я написав про це Олегу, йому моя думка здалася цікавою. Всі подальші режисерські дії ми обговорювали в листах.

— Якою була реакція Сенцова, коли, звільнившись, він побачив фільм?

— Олег подякував знімальній групі, щоправда, сказав, що це трохи не його кіно. Що природно, звичайно ж.

— «Захар Беркут», «Додому», «Номери», «Доброволець», розробка «Конотопської битви». Громадська діяльність, кінофестивалі.  Плюс сім’я, дружина, діти.  Скільки у вас годин у добі?

—  Я зрозумів, що мені комфортно, коли я постійно зайнятий. Говорять, що у творчої людини — два стани: абсолютна нікому непотрібність і тотальна завантаженість. Бувають, звичайно, моменти, коли відчуваєш вигорання: адже ти жива людина, у тебе є життя, окрім професії. Тоді потрібно елементарно поспати або змінити обстановку, або... жанр у професії. Торік, мені здається, я з цим упорався. (Сміється)