Варшавська битва та її герої

Ця битва залишилася в історії як подія, що вплинула на подальшу долю цілого континенту. Як і битва під Віднем 1683 року, котра зупинила ісламську експансію у християнській Європі, битва під Варшавою 1920 року зірвала план її «більшовизації». Тоді українці й поляки були разом, билися проти спільного ворога, але пам’ять про учасників битв різна — одні відомі, інші напіввідомі або й зовсім не відомі люди.

Головний герой Варшавської битви, і це цілком справедливо, бо він очолював війська і державу, — Юзеф Клемент Пілсудський. На початку серпня 1920 року, коли війська радянського Західного фронту підійшли до Вісли, було ясно, що має статися вирішальна битва. Керманичі ворогуючих сил — командуючий фронтом 27-річний Михайло Тухачевський і начальник Польської держави та верховний головнокомандувач її збройних сил 53-річний Юзеф Пілсудський — були налаштовані рішуче. Перший, буквально «сп’янілий» від успіхів своїх військ, які прорвалися майже до самої столиці, прагнув тепер на їхніх «багнетах» принести «щастя» всьому «трудящому людству». Другий, більш врівноважений і досвідчений, хотів тільки одного — «перемоги і для себе, і для військ, і для країни, котру захищав». Бо поразка означала смерть не лише Польської держави, а й усієї політичної системи Європи, втрату її демократичних засад та свобод.

Загальна кількість вояків, які зійшлися в битві за Варшаву, за підрахунками істориків, — 230-260 тисяч. Хоча сам Пілсудський у спогадах «Війна 1920 року» наводить інші цифри. Він говорить, що на початку серпня війська Тухачевського мали чисельну перевагу, а на час битви полякам удалося стягнути більше військ — 120-180 тисяч, проти 130-150 тисяч вояків Західного фронту більшовиків. І пояснює, що такий широкий «діапазон» був викликаний «неймовірним організаційним хаосом», який панував тоді у військах. Рішення про початок битви Пілсудський прийняв та спланував, як він пише, «не на якійсь там нараді, а в повній самотності, в своєму кабінеті у Бельведері...». Вночі з 5 на 6 серпня «карався й переводив себе в пошуках виходу», відчуваючи, що не може подолати «почуття безглуздості наступного бою...». У Варшаві половина всієї польської армії — 10 дивізій, а воєначальник не може кинути їх у бій, бо не так хвилюється за столицю, як за «кошмар безсилля і боягузтва», що панує в ній. Хто знає, як сприймуть виведення військ із міста його жителі. Все виглядало в доволі «чорному світлі», і єдиною «білою плямою» була відсутність «кінноти Будьонного» і «безсилля» 12-ї армії, добряче пошарпаної в боях на Південному фронті (яка прийшла на допомогу Тухачевському). Роздумуючи про це, Пілсудський прийняв «абсурдний», за його словами, план: більшість військ залишав пасивними, а 5,5 дивізій збирався об’єднати в одну ударну групу в районі річки Вепрж, щоб потім використати їх для наступу на радянські війська. Він же особисто вирішив і очолити групу, щоб цей «абсурд» лежав тільки на його «совісті, й не на чиїйсь іншій». Потрібно сказати, що воєначальник здорово ризикував, бо не знав справжніх намірів супротивника. Проте всякий ризик виправдовує себе, коли той, хто ризикує, діє виважено і холоднокровно.

Найважчим у «плані Пілсудського» було зняття з фронту дивізій, що воювали, підтягування і розташування їх в потрібному місці. З 6 по 13 серпня, згадує воєначальник, «я гарячково слідкував за виконанням цього ризикованого і ненадійного маневру». Проте один із його соратників, командувач Центрального фронту генерал Едвард Ридз-Смігли, здійснив задумане «блискуче». В той день, коли Пілсудський приїхав на фронт (12 серпня), потрібні частини були зібрані. Моральний стан їх був задовільний, але озброєння різноманітне і обмундирування просто «жахливе»: «в 21-й дивізії, — згадує воєначальник, — половина людей марширували переді мною босоніж». Але потрібно воювати, тим більше, що «червоні» вже розпочинали воєнні дії.

12 серпня, як згадує головний антигерой Варшавської битви Михайло Тухачевський, він отримав директиву Головнокомандувача Червоної армії Сергія Каменєва і голови Реввійськради Льва Троцького «якнайшвидше взяти Варшаву». Але ще 8 серпня комфронту видав наказ про форсування Вісли. Тухачевський здогадувався, що поляки підтягнули додаткові сили, і просив перекинути йому з Південно-Західного фронту 1-шу Кінну армію Семена Будьонного, яка була, за словами Пілсудського, «справжнім маховиком війни». Якби це сталося, то ситуація під Варшавою значно б погіршилася. Але, на щастя поляків, 1-ша Кінна затрималася під Львовом і Замостям, про що мова піде нижче.

Сама ж Варшавська битва, якщо стисло, розгорталася так: 12 серпня одна з армій Тухачевського (16-та) почала наступати на Варшаву із заходу, в той час як три інші (3-тя, 4-та і 15-та) і один кавалерійський корпус форсували Віслу і розгорнули наступ на столицю з півночі. Основний удар припав на війська Північного фронту (яким командував генерал Юзеф Галлер), а найбільш жорстокі бої розгорнулися в районі між річками Вісла і Нарев. За два дні (13-14 серпня) «червоні» захопили Радзимін (у 23 км. від Варшави), вийшли до Модліна і потім далі, вздовж річки Вкра, прорвались аж до Влоцлавека і Бродниці. Однак вже 14 серпня 5-та польська армія Владислава Сікорського нанесла контрудар по правому флангу радянських військ на р. Вкра, потім захопила Цеханув, змусивши відступати 4-ту і 15-ту армії Тухачевського аж до Східної Пруссії, де вони склали зброю й були інтерновані. 16 серпня почала контрнаступ 1-ша польська армія, а потім основна ударна група — 3-тя і 4-та армії (під командуванням самого Пілсудського). 16-та армія і Мозирська група військ Червоної армії були практично знищені. Польські війська стали переслідувати недобиті частини Західного фронту, а їх командувач, щоб не потрапити в оточення, 17 серпня дав наказ відступати. 19 серпня війська Пілсудського дійшли до Західного Бугу, звільнили від «червоних» Брест, а 23 серпня Білосток. Варшавська битва закінчилася перемогою поляків і увійшла в історію під назвою «диво на Віслі».

Пілсудський, хоча й писав про своїх генералів, що вони «вічно... сваряться» й «сперечаються» між собою, та не міг не згадати тих, хто допоміг йому отримати перемогу, — Казімєжа Соснковського, Тадеуша Розвадовського, Юзефа Галлера, Едварда Ридз-Смігли, Владислава Сікорського та інших. Згадав «добрим словом» і радника англо-французької місії генерала Максима Вейгана. Пам’ятав і те, що його шифрувальники «зламали» шифри Червоної армії, завдяки чому він дізнавався про наміри своїх ворогів. Але Польський керманич, занурений у справи високої політики й стратегії, майже не згадав на сторінках своєї книги про звичайних жовнірів, тих, хто виніс усі тяготи війни. І забув за українських «союзників»: лише в одному місці промайнули прізвища Симона Петлюри і Михайла Омеляновича-Павленка. І більше нічиї...

Звичайно, автор сам обирає, про кого йому писати. Але в той час, коли йшли важкі бої за Варшаву, на південному сході від неї протистояли один одному ще два фронти — Польський Південний (на чолі з генералом Вацлавом Івашкевичем) і радянський Південно-Західний (на чолі з командармом Олександром Єгоровим). Там розгорталися драматичні події, які вплинули й на долю столиці. Три армії «червоного» фронту (серед них 1-ша Кінна Семена Будьонного) намагалися взяти Львів і вели бої в районі Станіслава. Їм чинили героїчний опір 6-та Польська армія й Українська армія Омеляновича-Павленка. Тухачевський, відчуваючи, що в нього обмаль сил, вимагав передати йому дві армії, в тому числі кінну. Пілсудський хвилювався, бо армія Будьонного здавалася тоді багатьом «якоюсь легендарною, нездоланною силою». Але Польському керманичеві «повезло» (таких «везінь» тоді було у нього декілька, немов підтримувала його сила Божа!). Спочатку, через суперництво «червоних» командармів, 1-шу Кінну затримали під Львовом, а потім, коли в 20-х числах вона рушила на Варшаву через Люблін, на її шляху постало Замостя.

Це містечко, забудоване на початку ХVII століття в «італійському» стилі, показало себе неприступною фортецею в часи Хмельниччини. В ньому на відпочинок, після важких боїв, зупинилися залишки Польського 31-го полку Каньовських стрільців (на чолі з капітаном Міколаєм Болтучем), Української 6-ї січової стрілецької дивізії полковника Марка Безручка і деяких Польських частин. У їхньому розпорядженні було три (за іншими джерелами — два) бронепотяги і 12 гармат. Загальна кількість вояків — 3200 осіб, для яких «відпочинок» перетворився на справжнє пекло. Командарм Будьонний, котрий на чолі 16-тисячної армії при 70 гарматах підійшов до Замостя, вирішив, що зможе легко взяти його. Але «бравий» воєначальник прогадав: 1-ша Кінна не тільки не взяла місто, а й знесилилася так, що не змогла вже рухатися до Варшави. Отже, захисники Замостя стали тими людьми, які остаточно закріпили перемогу у Варшавській битві.

Хто очолив оборону Замостя? Зрозуміло, що, згідно із законами, які діють на війні, комендантом фортеці став старший за званням — полковник Марко Безручко. Він і його начальник штабу Всеволод Змієнко керували обороною міста. Однак у деяких польських джерелах згадується тільки капітан Міколай Болтуч як комендант залоги, наче й не було війська УНР, наче під Замостям перемогли самі тільки польські жовніри. Таке твердження образливе для українців, як і для поляків образливо, напевно, чути, що «український генерал... фактично став рятівником Польської столиці». Наші сучасники — нащадки жовнірів Пілсудського, цілком логічно, можуть запитати: «А що ж тоді, під Варшавою, робили дивізії Війська Польського? Топталися на місці й чекали, що хтось їх врятує ?!»

Я думаю, що Марко Безручко й Міколай Болтуч не ділили «посад» й не сперечалися за «славу». Вони просто стояли «на смерть», захищаючи право своїх народів на свободу. Про те, що Безручко захищатиме Замостя «на смерть», говорить, до речі, й «екранний» Пілсудський у кінофільмі «Варшавська битва» Єжи Гофмана (поляки «виправили» воєначальника, який «забув» згадати українського героя в своїх спогадах). Три дні (29-31 серпня) Замостя було у вогні: будьоннівці обстрілювали його зі своїх гармат, вперто йшли на штурм, навіть прорвалися в місто із західного боку, але його оборонці не здавалися. Командарм Будьонний у безсилій люті дав наказ воякам сідати на коней і повів свою пошарпану армію не на Варшаву, а до Володимира-Волинського. Ці події фактично є останніми «сторінками» Варшавської битви.

Якими є наслідки Варшавської битви для союзників, що боролись за свободу? Вони двоякі: Польща майже на 20 років її відстояла, Україна — на 70 втратила. Але то вже інша історія.