«ҐАРЕТ ДЖОНС В УКРАЇНІ БІЛЬШ ВІДОМИЙ, НІЖ В УЕЛЬСІ»

У класифікації стадій геноциду американського дослідника Грегорі Стентона заперечення є завершальною його стадією. Практично завжди організатори одного з найтяжчих міжнародних злочинів намагаються приховати його суть. В Україні старше покоління добре пам’ятає про підтримуване репресіями табу на публічні згадки про Голодомор. Більше того навіть у приватних розмовах говорити про нього було ризиковано. Так, наприклад, у 1935 р. студент Ніжинського педінституту був засуджений, зокрема, за так звані «вигадки про голод», оскільки розповідав деяким однокурсникам про голодних людей, які в пошуках їжі у 1933 р. забиралися на акації, щоб зібрати їстівні квітки дерева, і там вмирали. Тобто у країні, де десятки мільйонів людей постраждали від штучного голоду або були його свідками, карально-репресивна система оголошувала його неіснуючим. В СРСР до 1987 р. навіть само слово “голод” до подій 1932–1933 рр. було заборонено застосовувати. Мова могла йти лише про “продовольчі утруднення”.

Як не парадоксально, але замовчували знищення українців у 1932–1933 рр. й іноземні держави, які отримували через дипломатичні та інші канали інформацію про жахи Голодомору, організованого комуністичним режимом з центром в Москві. Дуже показова в цьому сенсі доля талановитого та відважного журналіста та поліглота Ґарета Джонса (1905–1935) із Уельса (Великобританія), який з ризиком для життя одним з перших дізнався про Голодомор в Україні та повідомив світу про цей масовий злочин комуністичного режиму.

Він народився у м. Баррі на півдні Уельса в родині педагога і відомої суфражистки. Двоюрідний племінник Джонса 58-річний підприємець Філіп Коллі нещодавно публічно поділився спогадами про талановитого журналіста та його сім’ю: «Я виховувався на захоплюючих історіях про його пригоди, які розповідали дві його сестри, Ейріан Льюїс, моя бабуся, і Ґвінет Воган Джонс, моя двоюрідна тітка. Вони самі були грізними особистостями й обоє дожили до понад сто років, а моїй бабусі вдалося прожити у трьох століттях. Її сестра, Ґвінет, розповідала нам про час, коли вона бачила королеву Вікторію, маленьку літню жінку, одягнену в чорне. Багато років вона була директором школи для дівчат тут, у Баррі. Її батько, батько Ґарета, майор Едгар Джонс був шановним директором гімназії Баррі. Його мати Енні Ґвен Джонс, яка почала навчати Ґарета російської на колінах, також була розумною та сміливою жінкою. Ґарет справді походив із чудової сім’ї, і я чув нескінченні історії від Ейріан та Ґвінет про ті бурхливі часи, про те, як родинний будинок Еріл, тут, у Баррі, був у той час багато в чому центром політичного життя Уельсу, де тітонька Вінні регулярно подавала свій знаменитий валлійський чай великими порціями і добрим, а справи світу обговорювалися й обговорювалися, а Ґарет приходив і йшов із своїх пригод із дедалі яскравішими історіями».

Ґ. Джонс отримав ґрунтовну освіту. Спочатку вчився вдома у матері, пізніше у школі батька в Баррі, у Аберствітському коледжі, Страсбурзькому університеті (1923–1925 рр.) і Трініті-коледжі у Кембриджі (1926–1929 рр.), який закінчив з відзнакою. Ґ. Джонс володів англійською, уельською, німецькою, російською і французською мовами. Він успішно склав іспити для праці в консульській службі, але відмовився їхати до Китаю. Подорожував Європою і США, працював на суднах у різних країнах. У 25-річному віці кар'єра валлійця робить крутий віраж – він стає радником з міжнародних питань екс-прем’єр-міністра Великобританії Девіда Ллойд Джорджа. Згодом певний час він працював помічником радника з публічних відносин Д. Рокфеллера Айві Лі, після чого повернувся на роботу до Ллйод Джорджа. Це говорить про те, що двері у світ британського і американського істеблішменту для молодого валлійця відкрилися. Паралельно Ґ. Джонс писав статті для багатьох британських газет та іноземних видань, брав інтерв'ю у топових політиків свого часу, зокрема, й у щойно обраного канцлера Німеччини Гітлера. Він тричі відвідав СРСР. Здобувати реальну інформацію про радянську дійсність йому допомагало знання російської мови, отримане від матері. У 1879–1882 рр. вона працювала у Юзівці (майбутньому Донецьку) гувернанткою в онуків засновника міста та підприємця Джона Г’юза.

Під час останньої подорожі до «країни робітників і селян» у березні 1933 р. Ґ. Джонс нелегально з ризиком для здоров'я і життя мандрував Україною, де на власні очі побачив конаючих у голодних муках людей. 29 березня 1933 р. журналіст провів прес-конференцію, де відверто розповів про голод в СРСР і особливо про страждання голодуючих українців, а пізніше оприлюднив кілька репортажів на цю тему у британських, американських і німецьких газетах. За розповсюдження інформації про Голодомор, який СРСР прагнув приховати, був очікувано підданий цькуванню комуністичним режимом. Включилася у брудну кампанію наклепів на правдолюбця й частина розбещених сталінською владою і деградованих західних журналістів. Зокрема, один майбутній лауреат Пулітцерівської премії, отриманої за висвітлення життя в СРСР, обізвав на газетних шпальтах Ґ. Джонса “брехуном” за розповіді про голод в Україні. При цьому наклепник чудово знав про жахи голоду в комуністичній імперії. Більше того, від сміливця-журналіста із Уельса почав відвертатися британський істеблішмент.

Це був незаслужений удар по репутації  Ґ. Джонса. Цинічні політики воліли закрити очі на злочини СРСР, оскільки сподівалися знайти у ньому противагу Гітлеру. Ф. Коллі так розповідає про цю ситуацію: «британський уряд і його колишній бос Ллойд Джордж, хоч і добре знали, що його звіти правдиві, замість того, щоб підтримати його, притримали язик за зубами. Відносини зі сталінським вбивчим режимом вважалися важливішими, тож реальність така, що вони стали на бік Сталіна й кинули Ґарета напризволяще. І до кінця життя щось ніби темна хмара висіла над ним. Мабуть, це було таким шоком для нього, що британський істеблішмент відвернувся від нього через те, що говорив правду». Таке ставлення до журналіста стало для нього чи не головною спонукою розпочати у 1934 р. “всесвітню подорож за правду”, щоб «реабілітувати» своє ім’я. Він встиг побувати в Америці та Азії. Влітку 1935 р. Ґ. Джонс вирушив у автомобільну подорож китайською Внутрішньою Монголією у супроводі німецького журналіста. Саме в цей час Японія здійснювала окупацію у цій частині Китаю. Журналісти були викрадені, німця невдовзі бандити відпустили, а за валлійця почали вимагати значний викуп. За кілька днів його передали в руки іншої банди, члени якої спочатку збільшили ціну викупу за Ґ. Джонса й потім вбили його з нез'ясованих до кінця причин. Довгий час передчасну смерть талановитого журналіста здебільшого пов'язували із діями окупаційних японських військ чи китайських бандитів. Втім пізніше з'ясувалося, що німецький журналіст, що супроводжував валлійця, був агентом Комінтерну, а фірма, яка надала їм машину для мандрівки, мала тісні контакти з НКВС.

Цілеспрямована політика СРСР замовчування Голодомору, наступні політичні катаклізми у Європі та світі, Друга світова війна на довгий час викреслили із публічної пам'яті людства злочин комуністичного режиму 1932–1933 рр. Це позначилося й на пам'яті про Ґ. Джонса. Здавалося, Уельс, розташований на іншому від України краю Європи, забуде і про свого трагічно загиблого сина, і про Голодомор.

Величезні зусилля, щоб цього не сталося доклали родичі  Ґ. Джонса. У переписці з автором Філіп Коллі зазначив:  “Я дуже пишаюся тим, що є двоюрідним племінником Ґарета Джонса. Я також пишаюся його важливою роботою, яка розповідала світові правду про те, що відбувалося в Німеччині та Радянському Союзі в 1930-х роках, і особливо його звітами про жахливий голод, Голодомор, який тоді мав місце в Україні, те, що інакше могло б бути успішно приховано від історії. З тих пір, як себе пам’ятаю, я був зачарований історією Ґарета. У 1986 році я написав свою університетську дисертацію на тему «Життя та вбивство Ґарета Джонса» в Університеті Ньюкасла. Але героями цієї історії є моя покійна мати Маргарет Сіріол Коллі та мій покійний брат Найджел Коллі. Якби не вони, сам Ґарет міг би й досі бути прихованим історією. Дві книги моєї матері («Інцидент у Маньчжоу-Го» та «Більше, ніж зерно правди») і веб-сайт Найджела garethjones.org вивели його ім'я з невідомості”.  М. С. Коллі була професором медицини та віддала багато років життя, щоб написати дослідження про передчасно загиблого родича.

Сприяли популяризації довго замовчуваного імені Ґ. Джонса і повернення українцями на межі 1980-х і 1990-х рр. собі права на пам’ять і, зокрема, на одну з найтрагічніших подій національної історії – Голодомор. У нашій країні його заслужено віднесли до когорти «людей правди», які відважно розповідали людству про тяжкий злочин комуністичного режиму з центром у Москві та трагедію українців. Великий внесок у повернення із забуття імені Ґ. Джонса зробили американський та український дослідник Джеймс Мейс і українсько-польсько-британський фільм режисерки Аґнєшки Голланд «Ціна правди» (2019).  В Україні віднедавна вручається недержавна нагорода – «Медаль Ґарета Джонса», започаткована для гідного вшанування та нагородження журналістів, видавців, науковців, меценатів за вагомий внесок у дослідження Голодомору-геноциду  та масових штучних голодів 1921–1923 та 1946–1947 рр., високу професійну майстерність, сприяння відновленню історичної правди про трагічні сторінки минулого України. Засновником почесної відзнаки став Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Та все ж, ще чимало треба докласти зусиль, щоб відважний валлієць, який не отримав жодної нагороди за життя, був належно вшанований після смерті. Важливим кроком для цього стало відкриття 30 жовтня 2022 р. у місті Баррі меморіальної дошки на його честь. Виготовили її у Канаді з ініціативи професора Любомира Луцюка за кошти українців Канади та США. Вона була доставлена в Уельс завдяки фінансуванню міської ради Баррі у партнерстві з депутатом Національної асамблеї Уельсу українського походження Міком Антонівим і міністром соціальної справедливості Уельсу Джейн Хатт. Меморіальна дошка встановлена всередині церкви при найстарішому цвинтарі Баррі, де похований сам журналіст та інші представники його родини.

У церемонії відкриття дошки взяли участь Філіп Коллі та його 10-річна донька Алекс, мер Баррі Хелен Пейн, надзвичайний і повноважний посол України у Сполученому Королівстві Великобританії та Північній Ірландії Вадим Пристайко, Джейн Хатт, Мік Антонів, жителі Баррі, представники української діаспори з різних куточків Великобританії, а також перші українські біженці до Уельсу у 2022 році Катерина Городнича із сином Тімуром.

Під час церемонії відкриття Ф. Коллі підкреслив: «Поки ми сьогодні тут сидимо, на цій меморіальній дошці йдеться про те, що в окупованій Україні пам’ятники Голодомору руйнуються, їх фізично видаляють російські війська. Я бачив ролики російських новин, які безсоромно демонструють це. Вони намагаються стерти або принаймні переписати історію. Але, звісно, ​​Ґарет писав історію тієї самої секунди, коли це сталося, як очевидець. Його свідчення про Голодомор є незаперечними. Через те, що він зробив, те, що сталося тоді, ніколи не можна успішно заперечити. І тому, як символ цього, ця дошка є такою бажаною та важливою. І я хотів би подякувати від імені нашої родини всім, хто за цим стоїть».

Українцям і валлійцям досить просто зрозуміти логіку розвитку обох народів. Наші країні століттями існували поруч з країнами-імперськими центрами, які частково втягували їх у імперський проєкт, а значною мірою робили його жертвами. Проблема збереження рідної мови є і в Уельсі. Містер Коллі, як і його двоюрідний дядько поліглот, розмовляє, зокрема, мандаринською та японською, любить подорожувати – раніше керував туристичною компанією, яка займалася одноосібними поїздками на Далекий Схід. Зараз тримає кемпінг, вирощує овочі та готує сидр. У 2011 році Ф. Коллі супроводжував документаліста Джорджа Кері по Внутрішній Монголії, відвідавши місце викрадення та вбивства Ґарета для документального фільму «Гітлер, Сталін і містер Джонс». Наразі двоюрідний племінник Джонса вивчає валлійську (у переписці зазначив, що вона є найскладнішою, яку він коли-небудь зустрічав!) і сподівається використовувати цю мову, щоб «зробити Ґарета більш відомим у його рідній країні – хоча зараз це повільно змінюється, це все ще залишається тим, що Ґарет Джонс в Україні більше відомий, ніж в Уельсі!».

Нашу переписку Ф. Коллі завершив такими побажаннями українцям: «Будь ласка, залишайтеся сильними, бережіть себе та знайте, що, хоча ми далеко, ви не самотні у всьому цьому. Я сподіваюся, що одного разу я зможу мати честь зустрітися з вами та відвідати музей. Мені пощастило бути у вашому прекрасному місті Києві на кілька днів у 2010 році, супроводжуючи мою маму, яка була на конференції про Чехова!». На цьому історичному етапі українці нарешті, дійсно, захищаються від геноциду не самі. Значна частина світу підтримує героїчні зусилля української нації із захисту свого існування і міжнародного правопорядку, а це дає тверду віру, що цього разу тяжкий злочин Москви буде зупинено…

Андрій Іванець

Фотографії Катерини Городничої