Дмитро ДОНЦОВ: Дo міст!

Від ведучого сторінки «Історія та Я»

Щиро кажучи, ми пропонуємо нашим читачам давню статтю Дмитра Донцова аж ніяк не тому, що схильні ідеалізувати або «іконізувати» (як зараз це модно в певних колах) цього вкрай внутрішньо суперечливого і багато в чому неоднозначного мислителя. Читач «Дня» — а ми віримо в його інтелігентність і мудрість — сам розокремить зерна й полову, тобто майже неприхований антисемітизм Д. Донцова, зовсім не випадкову шанобливу згадку ним маршу фашистів на Рим тощо від важливої та актуальної проблеми: як розв’язати суперечність між утвердженням української національної ідеї та зрусифікованими містами. Тут є що обговорювати, аж ніяк не вважаючи Д. Донцова носієм істини. Запрошуємо читачів до дискусії. Мова, стиль та погляди автора збережено. Отож, перед нами — ідеолог «інтегрального націоналізму».

У «Дні» № 33-34 від 25 лютого було опубліковано, як завжди, ґрунтовну й концептуальну статтю Сергія Грабовського «Дещо про джерела нашої ідентичності (Українізація міст України: історія і сучасність)», в якій автор пояснював роль великих міст у формуванні модерних націй. При цьому публіцист часто посилався на думки великих класиків і сучасників: М. Грушевського, В. Липинського, М. Шлемкевича, М. Хвильового, О. Субтельного, І. Дзюби. Однак в історії української політичної та історіософської думки є одна праця, в якій її автор, Дмитро Донцов, з не меншою гостротою і широтою проблематики осмислював тему міста в Україні. Пропоную для розгортання дискусії та аналізу цікавої й актуальної проблеми статтю «До міст!», уперше опубліковану в календарі-альманасі «Червона калина» (Львів) за 1929 р. Зараз ця стаття підготовлена до друку в другому томі 10-томного зібрання «Вибраних творів» Д. Донцова.

«Паралітиком назвав наш нарід Франко, а є в тих словах не лиш поетичний висказ, а й ствердження величезної ваги факту нашої суспільної будови: ми паралітики, бо спаралізовані є деякі члени нашого тіла; бо нема в нас органу, що виконує одну з найважливіших функцій національного життя — нема в нас свого міста.

Страшно помстився той дефект на нас під час останніх наших визвольних змагань, коли зайшла потреба наглої мобілізації національної стихії, а коли осередки сеї стихії — міста були в руках чужинців.

Пригадаймо собі з історії, коли ще наші міста були наші, за Хмельницького або Мазепи, — як то нелегко було чужинцеві посуватися в наш край; як то доводилося брати одне містечко за одним, як то в Батурині або й в інших городах чинило населення опір цілим арміям, затримуючи їх просування в наші території; як то, немов сіткою тою, вкривали наші міста нашу землю, а передертися крізь неї не так то легко було.

І як же ж инакше було тепер, в останні роки! Правда, і тепер займали ми столиці наші, але опанували їх не автохтонні міські українські елементи, лише дооколичні селяни, що в австрійськім чи російськім однострою випадково опинились тоді в них чи біля них. А вже опанування Києва в 1918, у грудні, і в 1919 — це був просто «марш на Київ» селян, що входили у ворожий і чужий їм осередок. Се було щось подібне до пізніших «маршу на Рим» фашистів або «маршу на Букарешт» зараністів. Лише що, знову таки, через ворожість нам нашого міста ті в своїх столицях утрималися, ми ж їх покинули. Тамті билися з ворожими партіями своєї націй, ми — з чужинцями.

А хоч би і в «мирні» часи! Коли міста наші мали український вигляд? Тільки під час мирної інвазії дооколичного сільського елементу, як це буває, напр., під час сокільських або просвітянських з’їздів. Міста лишалися чужинецькими острівцями серед нашого моря, але острівцями, що над тим морем панували.

І то, власне, цікаво, що перешкодою організації національної стихії були чужі міста не лише в час народного зриву, не лиш під час наглої мобілізації. І під час повільної, ступеневої організації народу — економічної, політичної чи культурної — місто відігравало першорядну роль: коли своє — цю організацію надзвичайно полегшувало, коли чуже — її утруднювало або зовсім гальмувало. І то однаково: чи тоді, коли відбувається ся організація нації (як є тепер) у рамах держави чужої чи коли маємо власну державу (як було 1917 або під час Гетьманщини 1918, коли, не кажучи вже про жидів, усі оті «Протофіси» і «Суозіфи» в наших містах страшенно шкодили організуванню української стихії в одне свідоме ціле). Звідки ця сила міста?

Звідти, що всі великі культури завше були культурами міста. Світова історія творилася містами. Село завше було безвольним об’єктом, яким кермувала міська культура, міська економіка, міська політика. Це лихо ще не таке страшне, коли місто і село однонаціональні; бо хоч і накидає тоді місто селу свою вищу культуру, але культуру не чужу національно селові; бо хоч підкоряє його своєму проводові економічному і політичному, то все ж діє в сім випадку місто (pars pro toto) як репрезентант інтересів цілої території, цілої нації, дбає (бо мусить дбати) про її інтереси. Бо навіть за панщини мусив пан трохи вважати на своїх кріпаків, з яких жив; бо навіть полководець не так плюндрує власну територію, як чужинецьку.

Цілком инакше, коли місто є чужонаціональне: тоді його зверхність стає зверхністю чужої метрополії; тоді панування над селом стає пануванням над цілою чужою нацією, тоді культурна зверхність служить денаціоналізації, а політичний і економічний провід — вироджується в економічний і політичний колоніяльний визиск.

Возьмімо політику! Село може хоч яку революцію зробити, землю поділити, велику власність собі забрати, що то йому поможе, коли не його буде місто, яке видає закони і регулює ціле політичне і економічне життя; коли чуже місто накладає податки на ту землю; присвоює (як у Совітах) цілу працю рук селянських і цілий його урожай; коли своїми законами може забити галузь промислу, з якого живе село, або тою чи тою системою залізниць чи тариф, привести село до зубожіння, або регуляцією цін — до голоду чи еміграції; коли чужому містові не залежить на тім, чи розвиватиметься чужинецьке село, чи виголодніє і вилюдніє, уступаючи місце кольоністам з метрополії...

У містах відбувалися політичні перевороти, на місце монархій приходили республіки, одну еліту зміняла інша, — але село жило своїм життям, ледве на се реагуючи. Правда, і в державах однонаціональних дуже часто нова міська еліта не питалася села про те, як має ним правити. Але все ж таки старалася у власних інтересах — про добробут селянської більшости дбати, як, напр., дбали про нього якобінці, хоч небогато було серед них представників села. А коли не дбали, приходила на зміну старої нова еліта, яка й задовольняла потреби більшости народу, в тім і села. Натомість не мусила того робити панівна еліта в країнах, де вона була передусім експонентом метрополії, як се було в Росії, де царське місто так само визискувало українське село, як і місто большевицьке.

У державах, де місто й село тої самої нації, кожний уряд є остаточно зданий на ласку більшости, отже, і свого села (дарма, що є воно лише предметом його правління). Але в державах, де місто й село належать до різних народів, уряд, хоч би й краєвий, спирається не на більшість у чужім краю, лише на метрополію, якої слухає; отже, може зовсім нехтувати потребами чужонаціонального села.

У новітні часи політичні організації мас виявляються в формі партій. Осередком партії, де сидить її штаб, — знову є місто. Тут друкуються партійні часописі, тут мають заняття партійні шефи — люде вільного звання (адвокати, лікарі, інженери, журналісти). Має нація своє місто, то має відразу й цілі кадри своєї політичної еліти, яка лучить політично маси (ідейно і організаційно) — чи в партійнім життю, чи то при виборах, чи де там. Є, натомість, місто в чужих руках — політична організація мас завмирає або, ще гірше, доконується чужим штабом під чужим прапором. Так організувало колись наших селян чуже російське місто під своїм (не нашим) російським соціялістичним прапором. А коли в Галичині, ще й досі деякі села є під ідейним та організаційним впливом москвофільства, то лише завдяки культурним та економічно-політичним москвофільським установам в містах, передусім у Львові.

Візьмімо економіку. Село виробляє продукти і сировину для міста, місто ті продукти сільської праці споживає і переробляє на своїх фабриках, на своїх машинах. А в тім царстві машин головною працею є праця організатора й адміністратора — не виробника. Не ручна сила, лише мозок організатора тримає цілу ту машинерію вкупі. Він укладає план праці, ціни рук, сирівця і ин. Він панує над сільським виробником. І знову таки, коли таке трапляється в однонаціональній державі, се прибирає форму звичайної конкуренції різних верств тої самої суспільности. Коли ж місто і село різнонаціональні, справа міняється: тоді цілу націю спихає чужа буржуазія до ролі одного (нижчого) соціяльного класу, тоді калічиться національний організм, тоді на тім організмі виростає експонент иншого народу, який всі багатства, зібрані з села, обертає на потреби чужої суспільности: на чужі церкви, на чужу колонізацію, на Палестину, чужі освітні товариства, чужі політичні партії, чуже панування, що має селянську націю за предмет колоніяльної експлуатації. Величезні богатства, які громадять у своїх руках Форди та инші міські доларові потентати в Америці, обертаються на університети, лічниці, дослідні інститути та наукові експедиції, призначені для добра американського народу. Але богатства, які громадять з нашого села грошові барони наших міст, ідуть на «Ерек-Ізраель», «Агро-Джойнт», на жидівську колонізацію на Україні, на «Школу людову», або на Червону армію, підпору метрополії на Україні.

Те саме, що я сказав про місто як осередок торговельно-промислового капіталу, дасться у ще більшім ступені сказати про місто як осередок капіталу фінансового, який є опорою сучасного партійництва й газетярства, промислу й банковости, який згрібає і використовує у своїх (чужих національно) цілях усі заощадження села.

Так само, як місто є осередком організаційної централі політичного і господарського життя, є воно осідком організаційної централі цілого духового життя народу певної території. В місті постають нові наукові теорії, нові релігії, нові політичні ідеї, нові мистецькі течії. Місто є законодавцем мод в убранню, в літературі, в політиці. Місто виробляє громадську думку за допомогою своєї преси. Ся преса приписує селові і провінції, що вони мають хотіти, думати і як мають чинити. Місто організує політичну думку країни, з якої родиться політичний чин. У місті розкидані тисячі шкіл, університети, куди йде молодь із села, де їй у голову вбивають певну ідеологію: свою, коли місто своє, чужу — коли воно чуже. Своїми лапками-рейками лучить місто найдальші закутки провінції з собою і розриває зв’язки між найближчими собі містечками, не даючи їм зговоритися і злучитися. Хто має місто, тому легко злучити довкола себе і своєї ідеї цілу країну. Натомість країні, позбавленій такого міського осередку (або в якій він чужий), незвичайно тяжко виробити одну думку й волю, зорганізуватися ідейно під одним прапором. Людність такої провінції стає моральним номадом, що вандрує з одної думки до другої, залежно до якого міського центру його прив’яжуть.

Навіть у чисто автономних (не самостійницьких) рухах деяких провінцій (напр., «регіоналізм» Франції, який не треба плутати з нашим антинаціональним регіоналізмом) сі рухи розвиваються тільки там, де вони зосередковуються довкола якогось міста: регіональні протилежності майже все є протилежностями міст. У провінціях натомість зі слабким муніципальним життям, де місто заслабке, щоб бути осередком життя провінції, або в сій провінції чуже, там автономізм має характер руху чисто академічного, ретроспективного, як, наприклад, наш провансальський автономізм перед першою революцією на Великій Україні, який лучив своїх прихильників не так у активних стремліннях сучасности, як у споминах і в сумі за минулим. З тої самої причини і через те, що його духовим осередком є Львів, зміг зробити великі поступи український національний рух у Галичині. З тої ж причини, з браку своєї міської столиці, не міг, мимо помочі Росії, сконденсуватися український рух Холмщини в активний сепаратистичний рух. І знову, стремління розбити українську націю на племена — гуцулів, лемків, поліщуків й ін., складові частини чужого народу, могло зродитися тільки там, де заслабе було українське місто, щоб пресою, школою, політикою безсумнівно зв’язати собою в одне ціле оті «племена» під українським прапором; коли шукати за прикладом деинде, то не від речі буде завважити, що своєрідний московський регіоналізм (як фронда Петербургові) міг постати лише тому, що мав готовий міський осередок у старій столиці Москві. Без сього осередку немислимі ні протипетрівська опозиція, ні рух слов’янофілів, ні, нарешті, той поворот до Азії, що як вершок сього московського регіоналізму доконався за большевиків. Большевики знали, що робили, переносячи столицю Союзу до Москви. Свідомі були своїх цілей і тоді, коли перенесли столицю України до Харкова. Деградуючи старий Київ, тисячею ниток і споминів зв’язаний із цілим краєм, вони обезголовлювали український сепаратизм, позбавляли його організуючого осередка, яким може бути лише своє місто і яким не є Харків.

Гальмуюча роль чужого міста дається в знаки завше: чи коли нарід під чужою державою, чи коли навіть мав свою, як це відчули ми 1917 і 1918 р., а відчувають поляки тепер; де їх міське (жидівське в більшості) населення спиняє сформування одної державницької ідеології, перекреслюючи не одну внутрішно чи зовнішньополітичну орієнтацію, утруднюючи процес самоорганізації (державної вже) нації в дійсно однолитий духово організм. Навпаки, приклад тої самої Холмщини, полонізація якої пішла широким тором саме по поділі Польщі, свідчить про велику національно організуючу роль міста навіть там, де цій ролі протидіє (чужа) держава.

Нарешті, як уже згадано, сильно дається взнаки ця роль міста під час напрасної організації національного елементу; в хвилю, коли йому доводиться битися за перевагу з иншим. Так було, як я вже згадав, з нами в 1917—1920 pp., так було, коли стримали російський похід на Захід не українське селянське море, лише польські міські острівці в Галичині. Брак тих острівців на Правобережжі стримав польський похід на схід. А коли, наприклад, російське питання, мимо ліквідації російської державности на Волині, все ж там ще існує, то лише тому, що росіяни встигли перед тим міцно отаборитися у тих міських острівцях, у яких тепер фрондують і супроти українського селянського моря і супроти польської держави.

Думати, що саме факт виборення власної держави покінчить із сим лихом (з чужонаціональними містами), не можна. Певно, держава має в руках величезні націоналізаторські засоби, але самих їх замало. Бо тут грають роль особливі закони асиміляції, а саме вищі класи асимілюються лише серед соціяльно рівної собі більшости; тільки там, де вони знаходять у середині чужої нації соціяльно їм подібну панівну верству. Так, наприклад, польські міста аж до ХІV віку були німецькі національно, поки польський шляхтич і хлоп жили натуральною господаркою. Лиш коли утворилося польське міщанство, засимілювалися німці з соціяльно рівною собі польською більшістю в містах. Це є причина, м. и., засимілювання жидівської буржуазії в країнах типової міської культури Заходу і жидівського сепаратизму на Сході, де все бракувало третього стану і де жиди були в більшості в своїм стані. Отже, сама держава ще не приверне місту національного характеру. Треба, щоб та народна сила, яка виборе собі державу, діяла в усіх напрямках, підбивала собі не лише правлячий апарат, але і торгівлю, промисел, фінанси, вільні професії — місто! Треба досі нам не знаної сили розросту.

Місто грає величезну роль у процесі творення нації, в процесі організації менше або більше аморфної народної маси на свідому націю. Воно організує сю масу економічно, політично і духово в одну цілість, одушевлену спільною волею і спільними ідеалами. Воно, своє місто, не дозволяє загніздитися в живім тілі народу чужорідним занозам, які нищать усякі спроби зорганізування народу селюків на повночленний нарід з усіма органами і функціями.

Чи то в довші періоди організування нації під чужою державою, чи то в своїй власній, чи то в коротші моменти змагання за власну державність, скрізь і завше рішальну роль відіграє місто. Без нього перериваються лучники, що єднають різні комірки народу в єдність, затримується нормальний обіг крови і думок, дозрілі до формулювання гасла — никнуть і завмирають, заступлені накиненими чужинцями; заощаджені богатства розпорошуються або громадяться чужими, марно пропадають найгероїчніші змагання політичної організації. Нарід, з погляду економічного і політичного, став народом-парієм, з погляду духового — народом-номадом без сталих ідейних прив’язань, стремлінь і уподобань, вічно хитливою зграєю плебеїв. З суб’єкта стає об’єктом історії, коли всі зусилля економічного, політичного і духового піднесення народу гинуть дармо з браку організуючого осередку, яким може бути тільки місто. Такий незорганізований своїм містом нарід стає в мирні часи народом «селян», а в момент бунту — народом «бандитів».

Нарід без свого міста стає народом-провінціялом, без зрозуміння великих проблем світового життя, ні його рушійних сил, ні своєї в нім ролі, легковірний, довірливий до ворога, готовий за блага сьогоднішнього дня, за миску сочевиці продати право свого первородства, глупо-хитрий, туподумний, із вузьким овидом своєї рідної дзвіниці, не здатний на тривалі жертви, ні на впертість до кінця.

Лише у місті, в бурливім потоці його життя, куються нові ідеї і програми. Лише у місті працює думка зі швидкістю його машин, з відвагою його політичних і економічних володарів, лише в місті гартується дух у вічнім бажанню підкорити собі провінцію і цілий світ. Лише у місті є можливість економічної і культурної лучности народу в націю може стати фактом життя.

Тому, коли наука історії хоч чогось здатна навчити нас, покладімо собі за завдання і за клич: «До міст!».

Аби перестав бути спаралізованим національний організм.

Аби не були ми розпорошеними номадами, якими поганяють инші.

Аби не віддавали ми доробку наших рук до чужого розпорядження.

Аби не дозволяли чужому місту диктувати собі, що ми маємо хотіти і робити та як думати!

Аби не були знаряддям для метрополії, а самим для себе творити власний центр.

Аби ніщо не стало нам на перешкоді, коли прийде час повної організації нашого національного життя, час, коли ми з селюків перетворимося в націю.

«До міст!» — ось той клич, який ми маємо додати до всіх дотеперішніх наших кличів, який повинен розлягатися по всій — як довга й широка — Україні.

І не як гарна мрія, лише як практичне завдання дня».