Голодомор - це геноцид

Ще в 1984 році американська урядова комісія під керівництвом Джеймса Мейса заявила, що «Сталін і його оточення вчинили геноцид проти українців у 1932-33 рр.». У 1989 р. Міжнародна комісія юристів під керівництвом Джейкоба Сандберга визначила Голодомор як геноцид, який мав на меті придушення «традиційного українського націоналізму». У 2003 р., у відповідь на відповідні ініціативи України в ООН, сенат Канади закликав уряд визнати Голодомор геноцидом. Того ж року сенат Аргентини прийняв «Декларацію пам'яті жертв Голодомору на Україні», а палата представників Конгресу США - резолюцію, в якій Голодомор названо «актом терору і масового вбивства, спрямованим проти українського народу». Тоді ж сенат Австралії визначив Голодомор як «один із найжахливіших проявів геноциду в історії людства», а парламент Угорщини - як «геноцид, заздалегідь спланований сталінсько-радянським режимом». У 2005 році Сейм Литви визнав Голодомор «ретельно спланованим геноцидом народу України», а в 2006-му парламент Грузії зробив заяву про Голодомор як про «навмисний геноцид українців». У 2007 році Конгрес депутатів Іспанії, парламент Перу і Національний конгрес Еквадору визначили Голодомор як акт геноциду. Того ж року Французька національна асамблея зареєструвала законопроект «Про визнання Голодомору 1932-33 рр. геноцидом українського народу».

Росія, будучи правонаступницею Совка, вже давно силкується довести, що Голодомор в Україні не був спрямований проти українців як нації і тому, мовляв, не підпадає під визначення «геноцид».

Слово Наталії Дзюбенко-Мейс, дружині гарвардського дослідника Голодомору Д. Мейса, редактору книги про Голодомор: «Якщо мільйони людей, які проживають на території певної держави, винищуються, помирають голодною смертю, чому це не можна вважати геноцидом?.. На якомусь зібранні ООН, коли формулювалося це поняття геноциду, саме радянські дипломати наполягли, щоб у визначенні ООН серед ознак геноциду не було "класової" ознаки. Раніше радянські дипломати не дозволили ввести "класову" ознаку в міжнародне поняття геноциду, а тепер їхні послідовники борються проти того, щоб вважати винищення наших людей геноцидом».

Так, правильно: знову видно вуха Совка. Зрозуміло, що якби міжнародне визначення геноциду включало в себе «класову» ознаку, то Радянський Союз можна було б сміливо кваліфікувати як злочинну державу, а комунізм - як злочинну ідеологію з усіма відповідними наслідками. Однак в 1948 році Совок був ще досить впливовий, щоб не допустити цього.

Але чи відсутня в Голодоморі національна ознака? По-перше, сам товариш Сталін визнавав, що національне і селянське часом тотожні до ступеня змішування: «Національна проблема, в самій своїй суті, - це селянська проблема». Історики констатують, що саме на 1932-33 рр. доводиться «посилення антиукраїнської і антикозачої риторики Сталіна». Сталін писав у листі до Кагановича, що партійний і державний апарат на Україні кишить «націоналістами і польськими шпигунами». Більш того: «батько народів» відкрито заявляв у цьому листі, що будь-якої миті СРСР може втратити Україну, охоплену антирадянськими настроями (саме Україна на початку 30-х стала найбільш протестним регіоном). Крім того, тоді ж, на початку 30-х рр., почалася кампанія з деукраїнізації Кубані - спадкоємиці Запорізької Січі.

А ось що писала «Пролетарская правда» від 22 січня 1930 року: «Знищення соціальної бази українського націоналізму - індивідуальних селянських господарств - було одним з основних завдань колективізації на Україні...». Ось як виходить: виявляється, «одним з основних завдань» колективізації в Україні було знищення українського націоналізму! Товариш Балицький, тодішній керівник ОДПУ України, прямо говорив: «У 1933 році кулак ОДПУ вдарив у двох напрямах: спочатку його удар відчули на собі куркульські петлюрівські елементи на селі, а по-друге, головні осередки націоналізму». Схоже, що придушення націоналізму (а простіше кажучи, національно-визвольного руху) було ГОЛОВНИМ завданням колективізації і штучного голоду в Україні. «Запобігання спалаху українського сепаратизму в ситуації соціально-політичної кризи, яка охопила СРСР» - так Інститут історії України визначив мету Голодомору. В Україні це добре усвідомлювали ще в 1933 році. У самий розпал Голодомору в редакцію газети «Коммунист» надійшов анонімний лист з Полтави з чітким формулюванням: «Фізичне знищення української нації, виснаження її матеріальних і духовних ресурсів є одним з важливих пунктів негласної програми більшовицького централізму».

Так, масовий голод був і на Дону, і в Поволжі, і на Південному Уралі, і в Західному Сибіру, і в Казахстані. Однак такого терору голодом (визначення Р. Конквеста), як в Україні і на Кубані, пов'язаної з Україною етнічно і культурно, не було ніде. Вилучалося ВСЕ продовольство без залишку, припинявся підвіз товарів, заборонялась кооперативна і державна торгівля, а головне, помираючим від голоду людям не давали можливості виїхати з районів лиха, перетворених на резервації. Саме заради цього 4 грудня 1932 року було прийнято закон про систему внутрішньої паспортизації, зо фактично означав для селян нове кріпосне право. Більш того: спеціально для українців 22 січня 1933 року було випущено «Директиву ЦК ВКП(б) і РНК СРСР в зв'язку з масовим виїздом селян за межі України». Як бачимо, є винищення «окремих груп населення», «умисне створення життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове знищення цих груп» - це з міжнародного визначення геноциду. Плюс національна ознака: «знищення соціальної бази українського націоналізму», боротьба з українським сепаратизмом шляхом масового умертвіння українців. А це вже класичний геноцид, навіть у його нинішньому визначенні, виробленому за участю радянських комуністів. Таким чином можна сміливо стверджувати, що саме стосовно України колективізація стала класичною формою геноциду.

Навіть російський історик Михайло Назаров, якого в силу його імперсько-монархічних переконань важко запідозрити в симпатіях до українського націоналізму, визнає: «Безперечно, Україна як головна житниця країни і переважно землеробська, селянська територія зазнала найбільших жертви. Також і тому, що вона за своєю патріархальною "приватновласницькою" селянською психологією чинила найбільший опір марксистській колективізації і викликала найбільші каральні заходи.

Тому можна з повною підставою говорити, що це був геноцид основної, селянсько-християнської, частини населення України...».

Сталін чудово розумів, що Україна з її колосальним антирадянським і антиімперським потенціалом становить страшну загрозу самому існуванню Радянського Союзу - він добре пам'ятав селянську «дрібнобуржуазну стихію», з якою зіткнувся в Україні ще в роки громадянської війни. Неспроста він, навіть після 1945 року, в пору своєї найвищої могутності, особисто відстежував боротьбу з українським національно-визвольним рухом. Є дані, що в 1949 році Кремль намічав навіть депортацію молоді Західної України на Донбас. Тому, звичайно ж, Голодомор в Україні носив характер боротьби з Україною як такою, маючи всі ознаки геноциду.

Нагадаю, апеляційний суд Києва «визначив остаточну кількість жертв Голодомору в Україні в 1932-33 роках - 10 млн 63 тис. людей загинули від голоду. Це - чверть населення нинішньої України»(УНІАН).

Джерело: Facebook-сторінка Широпаєва Олексія