Брати по зброї

Подібний досвід — як передумова для порозуміння. Литовські «лісові брати» й українські повстанці, здається, стоять незримими тінями і благословляють: одних — на оборону, других — на підтримку. Що об'єднує активістів литовської організації Vanago Kelias («Шлях яструба» українською) Аурімаса НАВІСА і Роберта ЙОДКУ та шведа Йонаса ОХМАНА, який отримав литовське громадянство, мешкає в Литві й заснував з друзями організацію Blue/Yellow для того, щоб дієво допомагати українцям?

У них є свої підопічні бригади й підрозділи, вони добре знають лінію фронту — від Сєверодонецька і Станиці Луганської до Маріуполя і Донецького аеропорту. Їх поважають військові й дякують не лише за спорядження, але найперше — за небайдужість тисяч сердець, посланцями доброї волі яких є ці послідовники «лісових братів».

Команда проєкту «За нашу і вашу свободу» запитала цих чоловіків, які мотиви спонукали їх стати підтримкою для українських військових.

«ІСТОРІЯ ОБОХ КРАЇН НАОЧНО ПОКАЗУЄ — НЕОБХІДНО ЧИНИТИ ОПІР»

— Йонас ОХМАН, організація Blue/Yellow: — Я знаю історію Литви, вже більш-менш знаю історію України. Зміст всяких окупацій, репресій ХХ століття полягає в намаганнях Росії затулити, забрати, придушити і переформувати ці країни. Якщо ти бачиш, що там, де ти живеш, добре жити, а хтось лізе у твій город, розумієш, що треба цьому якось протидіяти. Тим паче, що історія обох країн наочно показує — необхідно чинити опір. Коли почались події в Криму і ми вже побачили по телебаченню, як туди насувається путінське «громадянське суспільство», щоб захопити чужу землю, тоді я усвідомив, що воно здатне прийти і до мене. І я цього не допущу. Путін тоді сказав, що ті люди купили собі військову форму в магазині, і таке інше. Я собі подумав: добре, я теж можу купити дещо в магазині й передати тим, кому потрібно. Таким чином ми почали допомагати з друзями влітку 2014 року і працюємо донині.

— Розкажіть, із чого починали і як розвивали напрямок допомоги Україні?

— Організацію Blue/Yellow було засновано, коли почалися серйозні зіткнення на Донбасі. До нас стали звертатися люди, котрі пройшли Майдан. Телефонували, і ми чули, як там гриміли «Гради». Вони запитували, чи є в нас каски або бронежилети, і просили про допомогу. А ми почувалися розгубленими — звідки взяти такі речі? За які гроші? І чи це взагалі легально? Ми ж нічого не знали про це… Але настав переломний момент: не важливо, звідки все це дістати і як будемо везти. Це нікого вже не цікавило — просто робимо, і все. Початок був складний і досить млявий. Утім, невдовзі нам вдалося розкачатися. І головне — ми вийшли на контакт з адекватними українцями, почали з ними товаришувати, співпрацювати і досить скоро після цього стали робити серйозні речі. Уже восени 2014 року ми поїхали в Україну з допомогою. І звичайно, в тилу за нами стояло суспільство Литви, яке нам допомагало пожертвами, давало різні речі. Ми відчували сильну підтримку, але водночас і їхній страх. До мене приходили бабусі, котрі за радянських часів пережили вислання до Сибіру, можливо, навіть сиділи в ГУЛАГу, і вони давали, наприклад, 200 канадських доларів зі словами: «Захистіть нас». Звісно, я захищатиму. І ясно, що ти пліч-о-пліч з людьми на Донбасі, з воїнами й волонтерами відчуваєш, що й насправді стоїш проти зла.

— Які враження залишає по собі Донбас і те, що там відбувається?

— На Донбасі багато чого незрозумілого, часом буває навіть дуже страшно. Однак ти не сам, поруч твої бойові товариші. І ти точно знаєш, чому ти там — заради свободи і незалежності. Мені дуже подобається українське слово «незалежність» — воно дуже класне й глибоке. І відчуваєш, що, по суті, ти втілюєш його там в життя. Це надає сенс усьому: і тобі, і твоїм бойовим побратимам, і місцю твого перебування. Тож, коли приходить якийсь поганець, ти можеш сказати: «Так просто нас не візьмеш». Це неймовірно приємне відчуття. Але врешті-решт те, що ми зараз переживаємо в Україні й загалом по всій нашій частині Європи, — це речі історичного значення. Фактично, ми зараз творимо історію, і потім ти можеш сказати, ким ти був у цьому процесі, що ти робив. У цьому сенс життя. Коли подаєшся в гарячу точку, де насправді важко і страшно, і маєш змогу реально допомогти. Не просто будь-як, а даєш необхідну річ людині, котра реально цього потребує, в потрібний час.

Розповім одну історію. Одного разу я їхав з одним воїном із лінії фронту. Ми поверталися разом, і військовий запитує мене: «Як ти вважаєш, чи прийдуть американці?» Коли знаєш історію Литви й України, то від такого запитання аж кидає тебе в дрож ізсередини. Кажу йому, що, найімовірніше, ні. Але тут є ми. Необхідно діяти разом, спільними зусиллями, і вплив історії в чомусь визначальний. Ворог використовує історію так, як захоче, а також фальсифікує її. І ми теж мусимо використовувати історію, але в іншому сенсі, бо в ній міститься наша ідентичність. Під час війни чи конфлікту важить дуже багато — бути свідомим того, хто ти є. Коли знаєш, хто ти, для чого і звідки ти тут, куди маєш намір рухатися, тебе ніхто не захопить. Ніхто.

— Розкажіть трохи про вашу організацію і про вашу допомогу.

— Blue/Yellow — не надто численна організація, у нас лише 5 — 6 людей. Багато й не треба, бо діяльність наша дуже специфічна. Ми збираємо допомогу, маємо для цього рахунки. Ми передали допомоги на сотні тисяч євро в різному вигляді: гуманітарною, військовою допомогою. Всі наші люди працюють на волонтерських засадах, ніхто не отримує зарплати. Ми бачимо, що потрібні й наші зусилля не марні; уже не раз отримали підтвердження, що наша діяльність іде на користь. Доказ цьому — подяки в моєму кабінеті, а маємо їх набагато більше. У тому, що ми робимо, великого мистецтва не потрібно, все досить просто: збираємо заявки, купуємо речі, передаємо їх різними способами. І в цьому розумінні все виглядає доволі побутовою справою. Але тут потрібно дещо інше — довіра людей і те, що твоя діяльність цілком прозора. Лише тоді тобі вірять. Ми не озираємося ні направо, ні наліво, щоб щось забрати собі. Ми так не мислимо. Зрозуміло, що ми діємо у країні, де питання корупції є болючим — в Україні вона повсюди. Але ти в цю корупцію не залазиш, і для тебе її не існує, тоді почуваєшся просто непереможним, бо ніхто до тебе не причепиться. Ми тут надовго — будемо працювати, скільки буде потрібно. Я часом кажу: дайте нам мільйон, і ви побачите, що в нас є все — люди, інфраструктура. Це підпілля у певному розумінні, зроблене з натхненням, яке черпали із підпільних організацій минулого. Не думайте, що все так просто — з нами жартувати не варто.

— А як ви збираєте кошти і будуєте ту довіру, про яку вже згадували?

— Ми проводили концерт 13 січня — це дата, яка для Литви є знаменною. Під час нашого патріотичного концерту люди мали змогу зробити пожертву, надіславши смс-повідомлення: таким чином ми збираємо кошти. Вочевидь, це важливо не лише тому, що збираємо чималі суми, а й тому, що люди можуть долучитися до справи просто з дому. Ми кажемо іноді: гаразд, іде гібридна війна, ми — контргібриди. На гібридній війні є можливість трактувати поняття інакше: наприклад, ми перетворюємо таку річ, як мобільний телефон, на зброю, через яку люди мають змогу робити пожертви. Вони можуть долучитися і реально боротися за свободу за допомогою телефона. Ми не можемо дати танки, тому потрібно діяти по-іншому. І часом це «по-іншому» ефективно працює. Під час першого концерту ми зібрали, здається, 130 тис. євро. Під час наступного — трохи менше, близько 90 тис. Однак факт полягає в тому, що ми збираємо по 100 тисяч — це реальні гроші, за які можна зробити щось суттєве. У цьому я вбачаю не лише надання прямої практичної допомоги, але також набагато більш значущий сигнал: ми знаємо, хто ви, ми бачили вас на Майдані, знаємо, як тут все є і чого ви хочете. Гаразд, ми допоможемо.

— Як ставляться до вашої діяльності литовські військові?

— Литовські військові поважають і розуміють те, що ми робимо. Ми — країна НАТО, а Альянс веде іншу політику, тому військові туди їхати не можуть. А ми можемо, бо діємо на власний розсуд і є представниками громадянського суспільства. Ми відчуваємо їхню повагу, і не один раз військові завітали до нас з різними речами — передали нам каски тощо, щоб ми відвезли, куди потрібно. Також ми співпрацюємо з владою. Литовська влада — супер! Вона виконує свої функції. Я сказав би навіть так: Литва — контргібридна країна, де люди і влада уже інакше розуміють навколишній простір, аніж, наприклад, шведи, німці чи французи, тому й діють по-іншому. А ще — одна людина дала мені бронежилет, і це теж дуже потрібна річ у зоні АТО. Та людина — стрілець, у Литві це — добровільна організація захисників, яка діяла ще до війни. А ще ми беремо речі із різних точок. Бувають загальнодоступні місця і не зовсім. Беремо там, де потрібно. Скажімо, куртку від військової форми — не проблема купити, але є інші речі, які потрапляють до нас іншим шляхом. Колись напишу про це книжку. Зараз не можу розповідати деталі.

— А як щодо ваших особистих відчуттів і мотивів займатися тим, що ви робите?

— Я, будучи шведом, приїхав сюди як людина великого Балтійського краю. Наше рідне море — поруч. А тут литовці говорять про Чорне море, про колишні відносини. Я не розумів, про що йдеться. Адже наше море ось поруч, про що ви говорите? А зараз я розумію: доки не буде спокою аж до Чорного моря, в Литві може статися що завгодно. І тут нічого нового в історії. Кожен литовець має одну велику перевагу — його країна маленька. Можна тут жити і нарікати на це, але якщо ти хочеш жити тут, то мусиш «носити» цю країну в собі. Литва має бути в тобі. І досить багато людей живуть з Литвою у своїй душі. Це означає, що в разі чогось ти зобов’язаний зробити щось, а не просто стояти і дивитися. Коли справа стосується захисту чи оборони Литви, ті люди, котрі мають її в собі, йдуть і щось роблять. І таких людей багато. Ці всі процеси, те, що проявляється в Україні, скоро не завершаться, навіть якщо закінчиться війна. Хочу вірити, що ті відносини і зв’язки, які зараз формуються, докладуться до того, що колись у майбутньому ми зможемо створити спільними зусиллями щось масштабне під кутом зору історії.

«МИ — ЗАХІД, МАЄМО ВАМ ДОПОМАГАТИ»

— Аурімас НАВІС, організація Vanago Kelias: — Ми вирішили приїхати в Україну і допомогти вам у цій війні, яка відбувається на сході, бо коли нам потрібна була допомога протягом 1944 — 1956 років, Захід нам казав: ви почекайте, ми прийдемо. Чекали, чекали, але свободу вибороли самі. А тепер ми — Захід, маємо вам допомагати — ось це головна ідея. І тепер, звісно, це не лише допомога дронами, оптикою і тепловізорами, які ми привезли. Головне — показати воїнам на фронті, що ми їх підтримуємо. Ми — прості люди, а не якась інституція чи організація. Ми — громадяни Литви, котрі вирішили приїхати сюди і показати, що ми вас підтримуємо. Ви робите диво на фронті, бо не лише за себе боретеся, не лише за Україну і свободу, але також за всю Європу. Бо в Європі про війну вже забули — тут хлопці гинуть, а на Заході хіба хто знає про це?

Під час однієї нашої поїздки до Маріуполя ми відвідали кілька підрозділів, але побували також біля Донецька, дуже близько до нього й до лінії фронту. Ми привезли оптику, тепловізори, захист для бронежилетів, ножі-мультитули і всіляку дрібноту, яка потрібна на лінії фронту. Ми зустрілися зі знаменитим снайпером з позивним «Грек», він сказав, що його можна називати, — йому ми передали дуже хорошу оптику, подарунок від Робертаса, котрий став спонсором цієї покупки. «Грек» був дуже задоволений. Розказав нам історію, як його поранили на фронті. Інші хлопці теж були вдячні за те, що ми їм привезли подарунки, але сказали, що найголовніше — не подарунки, а те, що в наших серцях, і те, що є в литовському суспільстві — підтримка, повага і любов до українців та українських військових.

«В УКРАЇНИ Є СИЛЬНИЙ ДУХ — ЖОДЕН ОКУПАНТ ЦЬОГО ДУХУ НЕ ВИБИВ І НЕ ВИБ’Є»

— Роберт ЙОДКА, організація Vanago Kelias: — За освітою я бізнес-адвокат, бізнесмен, консультант, а ще — член Литовського союзу стрільців. У нас була невелика кампанія для збору коштів — на Youtube, в інтернеті й каналами нашої стрілецької спілки. У нас є спеціальна група допомоги армії України. Конкретні литовські організації та підприємства допомагали речами, грошима, частково спонсорували нашу поїздку, купували квитки. Ми самі, учасники цієї місії, теж дали більшу частину — це наші особисті кошти із власної ініціативи. Але є й велика підтримка в суспільстві, коли люди в Литві знають, що тут відбувається, вони в принципі готові допомагати і давати гроші та речі. Наші стрільці надавали суттєву підтримку технічним обладнанням, яке самі ж шукали, знаходили і купували.

Наша група називається Vanago Kelias — у перекладі «Шлях яструба». Ванагас — це один із наших ключових командирів за свободу Литви часів так званої «Війни після війни». Він брав участь у партизанському рухові славнозвісних «лісових братів», який тривав з 1944-го до 1956 року. Був останнім командиром, якого не могли упіймати НКВСівці. Сам він був учителем молодших класів, і коли 1944 року окупанти із Росії знову увійшли до Литви, він, як і багато інших — а це майже сто тисяч литовців, — вирішив узяти зброю в руки і захищати свою Батьківщину. Він не був професійним військовим, але через свою ініціативу та лідерські якості став командиром. Дванадцять років його ніхто не міг упіймати. Через те окупанти його дуже боялися і поважали водночас. Батько одного із членів нашої місії був зв’язковим Ванагаса і бачив, як татові приносили набої, їжу, спілкувався з ним — через це у нас є особистий зв’язок з нашим героєм, котрого визнали останнім керманичем держави — окупованої Литви. 1949 року він був також одним із авторів Акту про проголошення державної незалежності Литви разом з іншими  командирами «лісових братів» під час окупації. Цей акт і досі є одним із головних документів, який підтверджує наше прагнення до свободи і нашу боротьбу за неї. Фактично можна сказати, що литовський народ уже 200 років — кожне його покоління — боровся за свою свободу, за волю і державність нашої країни. Після останнього переділу Литви і Польщі 1795 року кожне покоління повставало проти росіян, проти окупантів. 1/6 армії Наполеона становили литовці й поляки, які повстали проти спільного ворога. Наступне покоління повстало 1831 року і теж було придушено. Така ж доля випала й на повстання 1863 року, після придушення якого було заборонено латинку. Нове покоління повстало 1905 року, і згодом — 1918-го, коли проголосили незалежність. 1941 року за тиждень до того, як німецькі війська увійшли до Литви, ми самі звільнили нашу територію від російського окупанта. 1944 рік — партизанська війна, найдовша у світі, ніде вона не тривала так довго без жодного кордону із союзниками. Ми були островом у цьому червоному морі крові Сталіна та інших. І ми боролися до 1956 року. А потім настав 1990 рік — і знову боротьба за незалежність. І ось донині ми тримаємося, прагнемо, щоб були незалежними не лише ми, а й Україна. Це і є наша місія — показати, що боротьба триває, ми не здаємося і ми — з вами. Слова Державного гімну України відображають суть: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу». В України є сильний дух — жоден окупант цього духу не вибив і не виб’є.