За допомогою світу
Чому фотопроект Максима Дондюка про переселенців вселяє надію
Київський центр сучасного мистецтва М17 розпочав лютий відкриттям фотовиставки «Минуле. Теперішнє. Майбутнє. Будуючи життя після переселення». Світлини, розміщені групами, розповідають про сім проектів, які реалізуються Ініціативами інфраструктурної програми для України (ІІПУ) в Харківській, Дніпропетровській і Запорізькій областях. В Україні цю програму за дорученням Федерального уряду Німеччини реалізує компанія Deutsche Gesellschaft fur Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH.
«Можна постійно публікувати тексти, статистику, цифри, але фотографії сприймаються зовсім інакше, — переконаний Уве Штумпф, директор ІІПУ. — Створюючи виставку, ми хотіли показати людей, з якими стикаємося, роботу, яку щоденно виконуємо, та її результати. Завдяки цим зображенням ми можемо відчути, наскільки близько від нас війна, її буденність і наслідки».
Сабіне Мюллер, регіональна директорка GIZ в Україні та Білорусі, розповідає, що німецький уряд має довгу історію співпраці та допомоги українцям. За три роки реалізації проектів на сході України німці ознайомилися з досвідом внутрішньо переміщених осіб. Тепер GIZ хочуть розказати про людей, яким допомогли, аудиторії, до якої зазвичай не звертаються. «Ми не лише розповімо ці історії тут, а й покажемо виставку в Німеччині тим, хто далекий від України. Сподіваємося, завдяки чудовим фото вони більше знатимуть про Україну і те, що тут відбувається», — зазначила пані Мюллер.
ПІДТРИМКА ДЛЯ УСІЄЇ ГРОМАДИ
«Я фотографував революцію на Євромайдані, працював на війні, тож мені було цікаво подивитися на продовження цієї історії з іншого ракурсу — як внутрішньо переміщені особи будують своє життя в іншому місці й інтегруються в нову спільноту», — ділиться автор світлин, документальний фотограф Максим Дондюк. За його словами, матеріал для проекту був відзнятий дуже швидко — за два тижні, тож на кожну локацію відводилося максимум два дні. Було непросто за такий короткий термін знайти спільну мову з героями світлин. Ще складніше — витримувати нічні переїзди та розбиті дороги між населеними пунктами. Утім, задум вдався — виставка вийшла різноплановою та інформативною.
Об’єднані темою переселення, проекти дуже різні. Виставкова сімка — тільки маленька частина від усього реалізованого за останні роки. GIZ концентрується на шести напрямках: соціальні та адміністративні послуги, освіта, охорона здоров’я, інтеграція, громадянське суспільство та управління надзвичайними ситуаціями. Це не тільки ремонти та закупівля обладнання для профільних установ, а й тематичні семінари та тренінги для різних соціальних і професійних груп.
Майже в усіх своїх проектах німецькі фахівці намагалися не тільки допомогти внутрішньо переміщеним особам, а й принести користь громаді, яка їх прийняла. Тож знімки розповідають не тільки про гуртожиток для переселенців, а й про спортзал у геріатричному пансіонаті та тренінги для його персоналу, мобільний офіс із надання адміністративних послуг, нове обладнання для лікарні, дитячого садка та пожежної частини, тренування собак-терапевтів. Усім цим користуються і місцеві жителі невеликих міст І сіл, або й цілих районів. Таким чином важливі послуги стають доступніші не тільки ВПО, а й іншим вразливим групам — дітям, людям літнього віку та з інвалідністю. До того ж, позитивні зміни в громаді об’єднують людей.
«ДОКУМЕНТАЛЬНА ФОТОГРАФІЯ — ЦЕ БАГАТО СПІЛКУВАННЯ»
Через «портали» на стінах ми ніби підглядаємо за повсякденним життям героїв фотовиставки. Ось кімнати гуртожитку ВПО, які люди намагаються зробити якомога більш затишними, розвісивши фіранки, завівши кімнатні рослини, постеливши на стіл гарну скатертину. Можливо, вони вивезли мало речей, але вдалося забрати найцінніше — любов рідних, таланти та надію на майбутнє. Вона лине коридорами, вбираючи в себе стукіт м’ячика в настільному футболі, звуки саксофону та дитячого гомону, ритми швейної машинки.
По сусідству з портретами собак і фото, на яких мирно спить малеча в дитсадку, — важкі для сприйняття знімки операцій та людей з ампутованими кінцівками. На запитання про те, як не зламатися під вагою чужого горя та болю, занурившись під час зйомок у середовище, Максим Дондюк відповідає: «Документальна фотографія — це не просто фото, це дуже багато спілкування. Іноді два тижні треба спілкуватися з людиною, щоб зробити кілька кадрів. Треба співпереживати, бути щирим, щоб люди відкривалися. Але при цьому треба пам’ятати, що у вас є своє життя, і тримати дистанцію, щоб не знищити себе».
Максим Дондюк переконаний: не варто однозначно судити, яка емоція стоїть за тією чи іншою світлиною. По-перше, щастя — всередині, та й люди по-різному реагують на життєві обставини. По-друге, з першого погляду не дізнаєшся контекст фотографії та історію героя. Можливо, в його житті було щось набагато гірше, він навчився цінувати те, що має, тому і радіє, здавалося б, не найкращому своєму становищу.
Дійсно, люди, зображені на світлинах Дондюка, не падають духом. Літні чоловіки займаються спортом на встановлених GIZ тренажерах, поки бабусі п’ють чай із автентичного самовара. Одні діти розвивають свої навички в магічній сенсорній кімнаті, інші — допомагають чудовим песикам стати поважними собаками-терапевтами. Люди, які, здається, втратили все, отримують щось нове та знаходять в собі сили усміхатися. Життя продовжується, тож ми все ще маємо шанси змінити його на краще.
Виставка триває по 11 лютого. Вхід вільний.
