«Від Яна — до Iвана»

Якщо дорога починає нагадувати прифронтову смугу, а попереду сяють бані Божого храму, значить близько Іванівка. Вперше про це село почула кілька років тому, коли місцева уродженка Серафима, мама єдиної на село черниці, розказувала, що начебто колись її дід як церковний староста відкрив хід у підземелля храму, і навіть вони, тоді ще діти, бачили з десяток старезних трун, людські кістки й... нетлінні кінцівки! А недавно почула про місцевого батюшку, якого до рішення стати священиком спонукав віщий сон...

НА МАЙДАНІ, БІЛЯ БАРУ...

Якби глянути на Іванівку з неба, то вона б нагадала сонце: невеликі вулички променями сходяться до церкви. Назви прості, але практичні, на зразок «За церквою», «До мосту» і «Село»... «Селом» називається та частина Іванівки, з якої вона у свій час і зародилася. Саме тут чи не найбільше хат-пусток. На сто будівель в Іванівці у 30-ти (!) вже забиті двері і вікна, а ще у 20 тимешкає по одному чи два старенькі господарі. Є у селі і свій Майдан — так називається площа перед Божим храмом. За метрів двадцять від Господньої обителі стоїть непримітний вагончик. Це донедавна після церкви була чи не найпримітніша споруда в селі — бар.

— Матушка не раз скаржилася, що в неділю, коли люди ідуть слухати слово Боже, біля бару лунають матюки, — каже старожил Петро Давидович Аврук.

З Божою поміччю бар недавно закрили, й Іванівка наче оніміла... Люди пораються собі на обійстях, та й годі. З установ є тут лише старенький клуб з бібліотекою, магазин сільпо, який мало не валиться (самі не продають і в оренду не дають), але нема навіть початкової школи.

Хоч не неділя, а біля церкви людно. На прохання батюшки учні з Літогощанської школи разом з учителями здійснюють трудовий десант: фарбують огорожу. Іванівська церква вражає. Це великий, величний і просторий храм, більший, ніж Покровська церква у Луцьку. Стіни товщиною 1 метр 80 сантиметрів, «молодий» (порівняно з віком церкви) сторічний іконостас та кілька явно не вчорашніх і навіть не позавчорашніх ікон засвідчують його давню біографію.

— Нашу церкву ніколи не закривали. Вона діяла завжди! — каже Петро Давидович, який в Іванівці є найголовнішим істориком. Ось і зараз дістає простий учнівський зошит, щоб зачитати кілька цитат з архівних документів. — А зберегла храм наш ось ця табличка, — показує.

Збоку над входом читаємо: храм — пам’ятка історії й архітектури, охороняється державою, а споруджений він у 1629 (!) році...

— Табличку почепили на початку 50-х років, у розквіт атеїзму. Тепер демократи кажуть, що Сталін церкви руйнував... Можливо, і нашу б зруйнували, але врятувала її он та споруда! — праворуч від церкви видніється добре збережена кам’яниця. — То був монастир жіночий, споруджений у 1362 році, 800 років тому! Його хотіли розібрати, вже й почали, але хтось дав знати у Луцьк. Приїхала комісія і строго-настрого наказала споруду не чіпати, а на церкву почепили охоронну табличку...

За даними Петра Давидовича, зібраними ним в архівах та спеціальній літературі, Іванівка колись була містом Янів. Найбільшим в окрузі!

— Олександр Баранович, всеукраїнська академія наук. «Залюднення Волинського воєводства у першій половині XVII століття»: «Янів: число домів 131, Велицьк — 97, Сілець — 43, Угли — 32, Арсеновичі — 34, Кухарі — 21, Літогоща — 16, Підлісся — 15». «Наша церква історична, древня, гарна і велична. Для семи сіл будували, у нас місце їй обрали, поблизу стін монастиря, середньовіччя йшла пора. Католики полонили, бернардинців посадили, православні не здалися, віри й церкви не зреклися!» — зачитує один з численних власних віршів. — А он там, вниз до річки, була криничка Дівоча, а від неї метрів за 50 — і Парубоча. З Дівочої вода бігла у Парубочу, а з неї — вже у Стохід. Коли Волинь потрапила під владу Польщі і в монастирі поселилися бернардини, вони почали ходити за водою до Дівочого джерела. Та воно невдовзі замулилося. Подалися з відрами до джерела Парубочого, воно теж води не дало...

Коли Волинь у кінці XVIII століття повернулася під владу Росії, селяни з Іванівки їздили до царя, аби католики повернули їм святиню. Зрозуміло, що за стільки віків історія Божого храму має і свої легенди. Одна з них — про начебто нетлінні мощі у підземеллі...

— Під церквою ще одна така ж є, — каже з цього приводу отець Петро Сковорода. — Підземелля такого ж розміру!

— За отця Ігоря входи сюди замурували, — вносить ясність Петро Аврук. — Розказували, що знайшли тут до півтора десятка гробів древніх, і навіть один дитячий був. Кістки дуже великі людські були... А куди поділися нетлінні руки і кому вони належали, то навіть мені не відомо!

БАТЮШКА З РУКАМИ СЕЛЯНИНА

Іванівка — це перша і, мабуть, остання парафія отця Петра Сковороди. Родом він з села Певжа, що неподалік історичної Олики. Якби не борода і властивий лише Божим слугам вираз очей, навряд чи впізнав би його у гурті селян. Одягнутий був, як й інші чоловіки. В отця тихий голос, він небагатослівний. Кажуть, зате матушка бойовіша...

— За моєї пам’яті в Іванівці служило чотири батюшки, — пригадує сільський архівіст Петро Аврук. — Василь, Ігор, Іван і Петро. Ігор служив у нас до своєї смерті, хороший був священик, як і теперішній, наш отець Петро. Він наш справді духовний пастир, наш моральний наставник і в храмі Божому, і у побуті, — при цих словах прихожанина отець Петро поспішає встати з лавки і поїхати за фарбою, якої не вистачає для огорожі. — А перед Ігорем був Іван... Службу вів гарно, та після неї любив випити. На поминках питають: «Що ви, батюшко, будете пити, горілку чи вино?» — «І пиво теж!» Міг після служби так напитися, що й впаде. Василь ще раніше був... Службу правив як положено, горілку пив мало, але у побуті був аморальний. Спокусив молоденьку хористку, матушку покинув, його позбавили парафії, але згодом дали десь у Рівненській області, бо ж тоді на батюшок був дефіцит...

Останні 25 років в Іванівці править отець Петро. За словами того ж Петра Давидовича, священиком він став «через Божий промисел». Жив собі у селі, працював у колгоспі шофером, а потім так сталося, що важко захворів. Під час хвороби приснилася йому Богоматір. Коли згодом юнак потрапив у церкву в сусідньому селі, то побачив такий же образ Богоматері, який йому приснився... Вирішив, що то не випадковий знак, і пішов в Ленінградську духовну семінарію. Оскільки ж батько належав до сільської еліти (працював колгоспним бригадиром), то мався ж він за сина!..

— До нього і храм не був огороджений, і всередині не був розписаний, — каже Аврук. — Все робить для слави Божого храму! Нема кому пофарбувати — сам буде... Зверніть увагу, що і церква наша — Петропавлівська, і священика маємо Петра, і синів назвав він Петром й Павлом, і обоє стали батюшками...

Чверть століття сім’я батюшки мешкає у низенькій старенькій селянській хатині.

— Ото був у нас священиком Іван. Не тримав ні корови, ні свині. Приходить матушка до дячихи, а та саме грибів з лісу принесла. Просить: дайте і мені! А дячиха й каже: ото, матушко, зараз знову піду до лісу, то й ви зі мною ходіть! А ці — батюшка Петро і матушка Марія — не ходять і не просять, самі все мають.

— Можливо село у вас скупе? — «підколюю» Петра Давидовича, бо, як відомо, батюшка живе з трудів духовних своїх, а паства мала б його й прогодувати...

— Ну, коли матушці важко, бо вже немолода, то жінки на городі поможуть! Але наш батюшка такий господар, що до сусіда ні за чим не йде. Коні завів найраніше усіх в селі, корівку тримають, птицю... Все його життя у молитві і праці!

Про те, що колись і один з церковних «начальників» начебто ганив отця Петра за «селянські» руки, в Іванівці наслухалася багато. Принаймні, за словами Петра Давидовича, присутні на тій оказії батюшки саме так зрозуміли... Але Вікторія Киричук, учасниця церковного хору, інакше подає цю ситуацію:

— Владика сказав: «Подивіться, які у мене руки! Як пампушки білі... Бо я нічого не роблю. А гляньте на отця Петра. У нього руки трударя!»

— Горілки не п’є i з пияцтвом бореться, — все хвалить святого отця Аврук. — У нас поминки вже років з 15 без спиртного. Батюшка у нас, самі бачите, добрий і скромний. Але настояв, щоб пляшки на жалобний обід не ставили... Людям же хочеться, щоб прийшли пом’янути покійника священик і півчі. А коли є горілка, він не йде. Так і відвикли від «п’яних» поминок... Тепер у нашого батюшки помічник у цій добрій справі з’явився — новообраний літогощанський сільський голова.

ЮЩЕНКА ТУТ НЕ ЧЕКАЮТЬ...

Складалося враження, що все, що є найкращого на території Літогощанської сільської ради, походить з Іванівки. Тут і церква, тут і шанований батюшка, тут недалеко від Стоходу мешкає і одна з місцевих знаменитостей, історик і поет Петро Аврук. Новообраний голова теж живе в Іванівці і теж має найпопулярніше в окрузі ім’я — Петро Анастасійович Радчук.

Ми його застали у приміщенні сільської ради, де... фарбував вивіску і розмірковував, як її почепити на дверях. Ситуація в державі його тривожить. Якщо Ющенка у Літогощі чи Іванівці не чекають, бо «вивіску Президент нам чіпляти не буде», але те, що навіть у Рік села влада на село не зважає — істина.

У самого голови не дім, а маєток, але все зведено власними руками. Єдиний на всю округу він тримає 6 (!) корів. Три він доїть, три дружина, директор школи у сусідньому селі Берегове. Коли недавно вона була в санаторії, голова сам доїв свою передову рогату команду.

— Рано встаємо і пізно лягаємо. Мусимо виживати! Корів завів, бо сподівався заробити на молоці. А воно стало по 58 копійок за літр... Держава від села відвернулася!

— А чому ви почали свою діяльність з викорiнення пияцтва? Це така невдячна справа. Те, що село спивається, — факт, але ж нікому, крім вас, нема діла?

— І допекло мене, і соромно, і шкода сімей, у яких п’ють... Я корову на пасовище виганяю, а вони вже стоять на Майдані, хитаються...

Радчук, розказують, почав наводити в Іванівці порядки ще до обрання сільським головою. Знав «точки», де цілодобово відпускають розведений спирт. Поговорив суворо з господарями і клієнтами. Кажуть, декого брав і за барки... Не церемонився! Але відтоді або вдома тихцем п’ють, або не п’ють зовсім, але по селу серед білого дня п’яні не тиняються.

— Ось сьогодні був у нас день профілактики, проїхали з дільничним по хатах, де люди вже допилися до «бєлки»... Я на цьому не зупинюся! На посаду ішов не заради грошей, а заради совісті. Охота щось для села зробити!

Крім того, що розігнав по кутках пияків, голова навів порядок на сільському кладовищі в Іванівці. Сосни росли по 150 літ, падали, руйнували пам’ятники...

Зрізували їх вручну, по шматках, збирав на толоку по два-три десятки чоловіків! І хоч ентузіазм громади скоро згас, бо коли захотів голова встановити навколо кладовища новий паркан, ледь 5—6 чоловік зібрав... Але спокою не дасть нікому, бо «де живеш — там щось для громади треба робити».