Ширяння уві сні та наяву
Телефонує Олександр Афонін з асоціації видавців: «Придумав афоризм! Слухай: рідко яка українська книжка долетить до середини інформаційного поля України».
Замислився: поле це у нас не аж таке широке, але конфіґурація його дивна. Не доцентрова, як, скажімо, в Росії, де московські інформаційні приводи накладаються на реґіональні інформполяни і витворюють місцеву подібність столичній матриці. У нас київські інформприводи використовуються львівськими, одеськими чи дніпропетровськими медіями, як джокери в обласних пасьянсах. Це виразно видно на міґрації політновин, а стосовно виходу книжкових новинок — і поготів. Інакше кажучи: вихід козирної новинки у московських видавництвах «Вагриус», «Новое литературное обозрение», «Захаров» (навмисне беру «середніх» книгарів) стає подією для всієї провінційної преси, тоді як вихід теоретично резонансної книжки у київському «Факті» навряд чи помітять журналісти сходу/півдня України, а так само цікавими новинками від столичних же «Ваклера» чи «Радуги» знехтує преса Галичини.
Так, упираємось у величезний державний борг усіх трьох українських президентів — нехтування мовною проблемою. Ширше — проблемою ментальної диференціації громадян України. Тому й інформаційне поле наше не має контуру географічної мапи країни, а схоже на звивисту річку, що ділить і культурну, і політичну націю навпіл. На одному березі — українці, на іншому — російськомовні співгромадяни. Причому, український берег — історично заболочений, тоді як із по-братерському убетонованого східного берега легко стартують не лише літаки-події, а й примітивні параплани-плітки. Це — і про книжки також.
Відтак завдання української книжки не так сягнути середини інформаційного поля, як дістатися протилежного російськомовного берега. Суто бізнесове завдання. Але за умов біполярности нації упорати це завдання можуть лише політики. «Книги следуют за политикой», — висновкує над книжковим ґлобусом британський топ-дистриб’ютор (Гордон Грэм. Книжный бизнес. — Москва: РосКонсульт, 1999). А ще у нього є така цікава теза: «Библиофил, стремящийся к приобретению книг, — это то же самое, что и человек, заходящий в аптеку за аспирином». У перекладі на специфічну мову наших реалій це означає, що правобережний аспірин не є таким для лівобережного споживача. Хто цій ситуації доктор? Лише головний фармацевт країни — її Президент. Ми можемо, розвісивши вуха, слухати про його прагнення об’єднати Схід і Захід, але поки не поповзе вгору основний індикатор — продаж українських книжок на сході/півдні — усе це лишиться словами без діла.
Бо — востаннє зацитую Ґ.Ґрема — «книга прежде всего является средством коммуникации». Тут нещодавно у московській «Новой газете» трапилася прикметна стаття російської перекладачки з української Олени Мариничевої. Аналізуючи творчість Андруховича, Забужко, Матіос, Ірванця, Винничука, Москальця, Жадана, Прохаська, вона доходить висновку: «Новая украинская литература — это литература в первую очередь о свободе… Не будь этой откровенности в литературе, не случился бы и Майдан». Логічно вивернувши цей умовивід, маємо констатацію: на сході/півдні Майдану не було, бо не було там цього нового українського письменства, каталізатора свободи.
А була там (і є досі) література зовсім іншої внутрішньої структури: Акунін, Слаповський, Толстая, Пєлєвін, Марініна — усе це, попри незаперечну вартість письма, — література адаптації до несвободи (часом навіть ієрархічної ейфорії), у кращому випадку — лише кафкіанський протест. Які політичні жнива будуть на цьому читацькому полі? Що про це думає державний Інститут стратеґічних досліджень? Що з цього приводу радить своєму голові Рада національної безпеки?
Чекати від псевдо-держави відповідей на ці риторичні питання можна до скону — до скону національного літературного ринку. І тоді вже — хочеш не хочеш — мусиш планувати політику на російському літературному ґрунті. А там, як бачимо, ідеологія свободи не передбачена. Але тим ми поки що й відрізняємось, що можемо сказати (і то так гучно, як минулої осени-зими): держава — це я. І шукати поміж себе лоцманів, здатних прокласти українській книжці курс на той берег інформаційної річки.
Ось цього року на Форумі видавців нарешті уперше з’явився професійний прес-секретар — Леся Ганжа — і те, що зробила вона, не під силу цілому Держтелерадіо (яке нібито «курирує», крім книжок, ще й інформаційний простір): десятиденні пре-репортажі до Форуму на «Радіо «Ера», восьмиразові щоденні включення в телеефір «5 каналу», вранішні міні- марафони на львівському «12 каналі», зрештою — докладний прес-реліз попереднього дня, що потрапляє тобі до рук чітко вранці дня нинішнього.
У запливі до середини інформаційного поля вона показала блискучий результат. А як же з подоланням решти дистанції? Як уплинути на читача, який не купує українських книжок? Очевидно, щонайменше — треба потрапити до його ареалу. Як це, наприклад, зробив промоутер Фестивалю російської літератури в рамках Форуму Алєксандр Ґаврілов: звичайно, основні продажі книжок Марініної, Пєтрушевської та Макса Фрая фіксувалися під час їхніх автограф-сесій у російськоцентричній книгарні «Буква» — але ж він не відмовився презентувати їх і в українському осерді, у Палаці мистецтв. А чого варта провокація публічних читань російських авторів під пам’ятником Шевченка та навпроти Оперного театру! Що ж дивного, що не лише уся львівська, а й уся київська преса про це згадала?
А українські видавці спробували провести акцію у львівському Російському культурному центрі? У тій самій «Букві» українську авторку, Ірен Роздобудько, додумалося презентувати лише харківське «Фоліо» — і продало там її нового роману «Ґудзик» удвічі більше, ніж куплено нової книжки Юрія Винничука під час презентації в університеті.
А під час недавнього Московського ярмарку — українські автори пішли до МГУ чи на Красну площу? Так і авторів же наших ніхто туди не повіз…
Щоби літати бодай до середини інформпростору, треба «тщательн О е» махати крилами, панове видавці.
