Що в головах – війна чи мир?

10 жовтня світ відзначає День психічного здоров’я. Що таке здорова людина і здорове психологічно суспільство? Наскільки здоровим є українське суспільство — після двох Майданів, п’ятирічної війни на сході, в умовах інформаційних війн, політичної й економічної нестабільності? «День» поставив ці питання доктору психологічних наук, професору, завідувачеві лабораторії психології мас і спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Вадиму ВАСЮТИНСЬКОМУ.

 — Вадиме Олександровичу, як би ви охарактеризували українське суспільство з погляду психологічної норми: наскільки ми здорові, наскільки хворі, які є критерії?

— Ми — кризове перехідне суспільство, і криза — це не лише криза в політиці чи економіці, криза — це насамперед явище психологічне. Те, що відбувається в суспільстві, позначається на емоціях, почуттях, переживаннях людей. Водночас наші психоемоційні стани спрямовують нас у ту саму кризу, бо від наших оцінок і ставлень залежить її наявність і перебіг. Тому можна сказати, що ми не є цілком здоровим суспільством. Проте не є й дуже хворим. Ось, скажімо, білоруське чи російське суспільства — стабільніші за наше, але не думаю, що вони здоровіші. Принаймні однією з ознак здорової людини і суспільства є здатність говорити про свої проблеми, оцінювати їх із різних сторін...

Урешті-решт Майдан, яким ми пишаємося, бо він розбудив нашу активність і зрілість, теж є певним відхиленням від спокійної норми — стабільного життя. І коли ми оцінюємо такі питання з політичного і психологічного погляду, то дуже багато залежить від того, як ми до них ставимося. З погляду «чистої» психології, це було щось недобре, бо спонукало людей до екстраординарних дій і вчинків. А з погляду психології розвитку суспільства це позитивне явище: через кров, піт і сльози наше суспільство рухається вперед.

«У СТАВЛЕННІ ГРОМАДЯН ДО ВІЙНИ НА ДОНБАСІ Є ДВІ ПОЗИЦІЇ — БІЛЬШ ПОЛІТИЧНА І БІЛЬШ ГУМАНІСТИЧНА»

— Сьогодні в суспільстві існує думка, що «громадяни втомилися від війни». Одні — категорично проти, бо війна несе смерть, інші — проти капітуляції. Як тут із нормою?

— Абсолютна більшість людей війни не хоче. Завжди є невеличка частина — 1 — 2%, яким мир нудний, а війна або щось подібне до неї — цікава, приємно збуджує емоції. Але ми говоримо про більшість. Для неї питання війни чи миру, з одного боку — про спокійне, упорядковане життя, а з другого — питання світоглядне. Воно включене в систему цінностей, де є також цінності незалежності, демократії, перемоги тощо. Наші цінності пов’язані з нашою ідентичністю: є ті, хто почувається щирими українськими патріотами, є україноненависники, є такі, кому байдуже. І залежно від того, ким люди більше почуваються, в них різні цінності на першому, другому, третьому місці...

Одні з нас — за мир за будь-яку ціну, аби не вбивали. Їх можна зрозуміти. Але ж найкоротший шлях до миру — здатися. І є ті, для кого найбільшою цінністю є українська незалежність, відхід від «русского мира». Вони теж за мир, але за мир через перемогу. Як узгодити ці дві позиції — не знаю... Про це насамперед має дбати влада, яка перед виборами говорила, що все так просто. А виявилося, що — ні...

Наші дослідження показують, що в ставленні громадян до війни на Донбасі є дві позиції — більш політична і більш гуманістична. Носії політичної позиції орієнтуються на такі поняття, як державна незалежність України, геополітика, ми — колонія Росії чи частина Європи. А представники гуманістичної на перше місце ставлять людські страждання, кров, смерть... Переконаних носіїв виключно цих двох позицій є меншість, натомість більшість намагається якось їх поєднати. Звідси випливає стан невизначеності, що домінує в масовій свідомості.

Будь-яке рішення влади викличе незадоволення великої частини суспільства. Потрібно шукати таке, що задовольнило б хоч би половину. Проте якби це залежало лише від української влади, то його можна було б відносно легко знайти. Але ж воно залежить багато від чого, а найбільше — від забаганок Путіна. Тому все набагато складніше, однозначно чітких рішень немає.

«СЛІД ШУКАТИ КОНСЕНСУС МІЖ РІЗНИМИ ЧАСТИНАМИ СУСПІЛЬСТВА»

— Ви почали з того, що в Україні криза, те, що ми переживаємо, пов’язано з проблемами росту. Але чи не здається вам, що криза ця затягується, і ось ми вже боїмося втратити частину Донбасу...

— Я маю на увазі кризу цивілізаційну — в широкому розумінні, коли після краху СРСР ми вже майже 30 років перебуваємо в стані загальної невизначеності — куди ж ми рухаємося.... Наша проблема ще й у тому, що суспільство дуже поділене. Сьогодні загалом переважають проукраїнські настрої: за ці роки вони поширилися з Заходу й Центру на Південь і Схід. На жаль, нам не вистачило років зо 20, щоб такі настрої стали переважними на Донбасі і в Криму. Ця поділеність суспільства — мабуть, головна внутрішня причина того, що ми не можемо розв’язати свої питання...

Є й зовнішні. Ось Грузія, наприклад, яка внутрішньо є більш єдиною, перебуває в схожій на нас ситуації — через дії «старшого брата», які обертаються внутрішніми проблемами. Тому тим паче слід шукати консенсус між різними частинами суспільства. І це також є насамперед завданням влади. Я далекий від того, щоб робити владу відповідальною за все і винною в усьому. В нас такі тенденції різко посилилися десь із 2016 року, коли в усьому винним став Порошенко, а не Путін. Тепер поступово наростатиме тенденція до звинувачення в усьому команди Зеленського. Взагалі вони заслужили на таку критику, адже самі розбурхали ці настрої, але якщо говорити про інтереси України і вектори нашого розвитку, то, цілком очевидно, нам потрібно об’єднуватися.

— Влада і не пропонує ніякої ідеї...

— У них її, здається, і не було. Це — вияв їхньої некомпетентності, яку, утім, підтримало суспільство. Громадянам набридла нуднувата системність і певна відчуженість попередньої влади (не так самої влади, як її образу, що склався в масовій свідомості). Ці хлопці прийшли на хвилі популізму: мовляв, можна посміятися і проблема щезне... Але виявилося, що розв’язання політичних, економічних, воєнних проблем не залежить лише від бажання влади чи суспільства. Можливо, вони зараз шукають ідею, яка б об’єднала Львів і Харків, що дуже важко. Особливо — після багатьох місяців інтенсивного протиставляння: — хто кого «зробить». Але іншого шляху, крім об’єднання, немає. Так само й з Донбасом — без компромісу ми його не повернемо. Тут немає чорно-білих розв’язань — усе набагато складніше.

«ПІСЛЯ ТАКИХ ПОДІЙ ПРОЩЕННЯ НАСТАНЕ ЧЕРЕЗ ТРИ ПОКОЛІННЯ»

 — Складний компроміс — він і буде ознакою здоров’я суспільства?

— Він буде тривалий і важкий. Здоровим він міг би бути для тих, хто переміг би, знищивши всіх інших. Тоді перші були б здорові й щасливі. Ми ж такого не хочемо... Тому потрібне примирення, яке буде довготривалим, психологічно в’язким і затягнутим. Нам потрібно досягти компромісу — і щоб не стріляли, і щоб жили за українськими законами тощо. А потім іще десятки років підуть на загоєння психологічних травм, і це буде ще складніше, тому що після таких подій прощення настане через три покоління, коли це все стане історією.

Росія — це наша вічна проблема. Але, наприклад, балтійські країни якось дали собі з цим раду, більш-менш... Потрібно й нам шукати шлях. Без міжнародної підтримки ми, звісно, не обійдемося, бо сам-на-сам з Росією маємо дуже мало шансів не програти.