Приватизація енергетики в Балтії: гра за правилами з вигодою для всіх
За дивним збігом обставин 2000 року абсолютно не схожі одна на одну країни, як по команді, приступили до вирішального етапу реформування національних енергетичних систем. Тому не випадково на Балтійському бізнес-форумі, який відбувся наприкінці травня, тема реформ в енергетиці, і зокрема — приватизація галузі, була однією з головних.
До речі, досвід балтійських енергетичних реформ показовий не тільки щодо прагматичної необхідності щось міняти у себе на батьківщині, але й щодо демонстрації, мабуть, обов’язкових супутників реформ, таких, як політичні скандали та корупція.
ІЗ ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ
Для більшості пересічних українців абсолютно невідомо, що і як відбуватиметься на ринку (умовно кажучи) такого товару першої необхідності, як електроенергія. Тим часом, навіть невелика історична довідка про реалізацію головної ідеї задуманих (природно, не у нас) реформ — відкрити ринок електроенергії для вільної конкуренції — дозволяє побачити всі нинішні й майбутні глухі кути перетворень в енергетиці України.
Отже, ідея поширення вільної конкуренції для підприємств, які виробляють і передають електроенергію, має в Європі вже двадцятирічну історію. Однак директива Євросоюзу про створення єдиного енергетичного ринку набрала чинності тільки в лютому 1999 року, коли 15 країн-учасниць ЄС повинні були відкрити щонайменше 26% ринку. Усього через два місяці великі споживачі країн ЄС змогли купувати електроенергію на 30% дешевше, ніж за рік до цього. Слід зазначити, що Балтійські країни, на відміну від України, не стали пристосовуватися до запитів національних капіталістів, а змусили останніх пристосовуватися до вимог ЄС: 1998 року міністри економіки Латвії, Литви й Естонії підписали угоду, за якою три країни зобов’язуються узгодити законодавство з вимогами ЄС і розробити модель єдиного ринку електроенергії Балтії. Роком пізніше було названо конкретний термін відкриття загального конкурентного ринку — березень 2001 року. А ще через рік критичну дату було відкладено до кінця 2002 року. «Наша мета — не ринок Балтії. Це перший крок, тренування для відкриття ринку. Другий крок — це спільний ринок із північними країнами, наступний — спільний ринок навколо Балтійського моря. Та остаточна мета — приєднання до єдиного європейського ринку до 2018 року», — підсумував заступник держсекретаря Міністерства економіки Естонії Арві Хамбург.
У Балтійських країнах реформатори твердо стоять на позиціях споживачів і, захищаючи їхні інтереси, стримують тиск місцевих монополістів-виробників. Вони переконані, що країни тільки виграють, якщо вітчизняні виробники знизять собівартість електроенергії. Як вважає директор Інституту енергетики Литви й голова ради Lietuvos Energija Юргіс Вілемас, усі три балтійські країни мають резерви для здешевлення електроенергії, на що їх повинна підштовхнути конкуренція. Водночас, до необмеженої конкуренції ні в Литві, ні в Латвії, ні в Естонії не готові. Місцеві енергетики не заперечують, що головний ризик вільного ринку — дешева російська електрика, надлишки якої РФ продаватиме за демпінговими цінами за першої ж можливості. Втім, така можливість, швидше за все, в росіян не з’явиться через передбачені квотування експорту- імпорту енергоресурсів у рамках єдиної енергосистеми з Росією і Білоруссю.
АЗИ ВІЛЬНОГО РИНКУ
Вільний ринок електроенергії задумано дуже привабливо: роздільне виробництво, передача й розподіл електроенергії, вільний доступ до мереж і чіткі передавальні тарифи. Директор Балтійського диспетчерського центру DC Baltija Вілніс Креслиньш підкреслює, що найважливіше — відокремити виробіток енергії від її передачі й розподілу в бухобліку. «Важливі не відносини власності, а правильні договірні відносини між покупцем і продавцем».
Створення оператора передавальної мережі — найрадикальніший крок, який у найближчі два роки мають зробити балтійці. Юргіс Вілемас переконаний, що балтійці, аби не відставати від Північної Європи (на яку вони орієнтуються передусім ) повинні діяти дуже рішуче, і «без перехідного періоду створити енергетичний пул, де великий споживач купує електрику у виробника, а передавальна система діє не як єдиний покупець, який скуповує і продає (на цьому етапі в українській енергетиці зазвичай зникають сплачені роздрібними покупцями гроші), а як залізниця для перевезень вантажів». Зазначимо, точно такий само крок зараз продумує Росія і на цьому ж етапі спіткнулася українська енергетична реформа.
Цікаво, що безвідносно до загальної схеми трансформації енергетичної системи з вертикально-інтегрованої в горизонтально-інтегровану систему, кожна країна по-своєму вирішує питання власності на енерго-активи. У Литві, наприклад, контроль за передавальними мережами залишиться в руках держави. В Естонії передбачається створення окремого підприємства для передачі енергії, в якому у держави залишиться 51% акцій. У Латвії, згідно із законом «Про енергетику», високовольтні ЛЕП залишаться у державній власності. Під контролем латвійської держави залишаться і ГЕС, але буде продано 49% ТЕЦ-1 і ТЕЦ-2, й окремим рішенням уряду — розподільні мережі. Примітно, що згідно з латвійським законом про приватизацію, у країні не існує заборонених до приватизації об’єктів, так що певні обмеження в енергетичній приватизації — явище тимчасове.
В Естонії, зокрема, буде передано 49% акцій Нарвських електростанцій, переговори про це йдуть з американською компанією NRG Energy. Талліннська ТЕЦ залишиться у складі Eesti Energia, а розподільні мережі приватизовуватимуться повністю. Зараз Естонія — єдина із країн Балтії, де приватизовано два розподільних підприємства, одне з яких купила американська, а друге — фінська компанія.
Реструктуризацію Lietuvos Energija має до кінця літа розпланувати обраний урядом консорціум консультантів. До кінця року, як очікується, на приватизацію буде передано розподільну мережу та дві ТЕЦ, а Круонісська гідроакумулююча станція та Каунасська електростанція залишаться у складі Lietuvos Energija.
РЕФОРМИ НЕСУМІСНІ З ЖАЛІСТЮ
Головне джерело конкуренції в умовах ринку — виробник. Однак суперництво між електростанціями в Балтії фактично відсутнє. Проте потенціал для конкуренції є. Про це свідчать великі надлишки невикористаних потужностей. Остання обставина, як нам здається, потребує коментаря. Річ у тім, що для України термін «надлишки потужностей» — поняття позамежне. Надлишки потужностей в умовах дефіциту електроенергії — для ринкової економіки нонсенс... А для соціалістичної — норма. Втім, як виявляється, у цьому переплетінні здорового глузду з ірраціональною радянською дійсністю — головна дилема нинішньої енергетичної реформи в Україні. Як неодноразово підкреслював у розмові з кореспондентом «Дня» головний приватизатор Латвії Яніс Нагліс, поки від енергопостачання не будуть «безжалісно» відключатися абсолютно всі боржники й поки електрика не коштуватиме стільки, скільки вона коштує насправді, ні приватизація, ні, тим більше, ефективна робота галузі не буде можливою. До цього пан Нагліс додав, що обидві названі умови залежать виключно від рішень політиків, а не економістів.
Відтоді, як у Латвії було ухвалено політичне рішення про реформи енергетичної системи, почалася безперервна політична суперечка щодо доцільності приватизації надзвичайно прибуткової і єдиної енергетичної компанії Латвії. Останнім часом суперечка стала настільки жорсткою, що кілька правих партій, які більше за інших стурбовані «розпродажем національної власності», заявили про свою готовність організувати референдум. Виграти референдум, як прогнозують місцеві соціологи, їм було б не складно: 71% латвійців підтримують заборону на приватизацію Латвенерго. Але схоже, тактичну перемогу все ж виграють не вони, тому що насправді сперечаються між собою потенційні покупці зі Скандинавських країн (які вже приватизували дещо в Литві) й Америки (з якими співробітничають естонські енергетики). Як зазначають спостерігачі, саме глобальною конкурентною боротьбою пояснюється сенсаційне для жителів Естонії та Латвії повідомлення щодо можливого об’єднання енергокомпаній двох країн в одну.
Таким чином, головний висновок, який напрошується після досить поверхневого знайомства із принципами реформ у енергетиці в Балтійських країнах, виявився несподіваним. Продовжуючи думку керівника приватизаційного відомства Латвії, доводиться констатувати, що стимулом до енергетичних реформ, як правило, слугують події, які не мають до енергетики прямого відношення. А саме, Балтійські країни ухвалили політичне рішення про вступ у ЄС, тому конкретні заходи в енергетиці спрямовано виключно на «відповідність стандартам ЄС». На другий план відсунулися протести неплатоспроможних підприємств (їх банкротять майже автоматично), скарги незаможних (хто не може оплачувати комунальні послуги, їх безжалісно виселяють із квартир у притулки) і навіть політичні амбіції «батьків Незалежності».
Що в цьому контексті можна сказати про українців? Тільки те, що вони важче, ніж балтійці розлучаються з радянськими ілюзіями, й на цьому непогано заробляють їхні спритні співвітчизники, причетні до енергетичного бізнесу.
Редакція висловлює вдячність Проекту СИНДИКАТ, Українському фонду «Вiдродження» та Інституту відкритого суспільства за допомогу в підготовці матеріалу.
