Хмарочоси і державний устрій. Який зв’язок?

Нещодавно світ побачив фотоальбом німецького фотографа Франка Херфорта «Імперська помпа. Пострадянський хмарочос» («Іmperial Pomp — Post Soviet High-Rise»). У книжці зібрані знімки, які відомий фотограф, що нині працює на два міста — Берлін і Москву, зробив у країнах пострадянського простору. На них — дивні споруди: химерні хмарочоси, золоті башти, житлові комплекси, що вражають своїми масштабами й оздобленням. І все це на фоні звичної пострадянської дійсності — старі будинки, що потребують ремонту і реконструкцій, березові скверики, люди, розбиті дороги, гаражні кооперативи ще тих часів, радянські автомобілі, МАФи... Переглядаючи ці знімки, спочатку важко навіть сказати, де вони були зроблені: Москва? Київ? Астана? Ханти-Мансійськ? Баку? Мінськ? Більше того, те, що на фотографіях Херфорта здається чимось сюрреалістичним, недоречним і нереально контрастним, у нашому щоденному житті вже перетворилося на звичну картину. Дуже небагатьох жителів Києва, скажімо, дивує, лякає чи обурює хмарочос, який раптово виростає в історичній частині міста поміж історичними будівлями.

Цей альбом Франка Херфорта — про те, як сучасна архітектура, намагаючись іти в ногу із західними тенденціями, парадоксально просякнута ностальгією за Радянським Союзом, його духом. Про це — у передмові до фотокнижки пише Дмитро Хмельницький, назвавши свій текст «Архітектура неіснуючого суспільства» (цей текст також було опубліковано російською мовою в журналі «Сучасна архітектура», № 5, 2013). Це все, до речі, і про нашу, українську архітектуру. «Архітектура будь-якої країни та епохи відображає суспільний устрій і суспільні відносини цієї країни й цієї епохи. Такою є аксіома, з якої починається будь-яке вивчення історії архітектури. Вона, як і раніше, вірна й актуальна.

Химерне, екзотично влаштоване на зовнішній погляд суспільство, як правило, виражає себе в химерній архітектурі. І навпаки — за химерною, на погляд спостерігача, архітектурою майже незмінно ховаються незвичайні для нього форми життя і суспільного устрою», — йдеться в статті. Дмитро Хмельницький пише: «Є зовнішній спостерігач і є абсурдна, з його точки зору, здебільшого ні на що звичне і природне не схожа, архітектура. І є дивне суспільство, що породило цю архітектуру. Точніше, багато суспільств, що виникли на місці радянської імперії, що розпалася на початку 1990-х років.

На фотографіях Френка Херфорта показані майже виключно хмарочоси — багаті житлові будинки і штаб-квартири великих державних і приватних фірм. Всі вони побудовані за останню пару десятиліть у країнах колишнього СРСР. Багато з цих країн сьогодні можна без особливих натяжок вважати в тій чи іншій мірі диктатурами (включаючи Росію — сумнівів на цей рахунок начебто більше немає).

Диктатура — це не тільки режим, в якому відсутні (або не діють) демократичні закони і права. Це ще такий державний устрій, в якому соціальні програми зведено до мінімуму, а правлячий шар, як правило, виражає свою велич, ієрархічне становище своїх членів та їх багатство візуальними засобами. Архітектура для цієї мети підходить ідеально. Особливо — архітектура хмарочосів. Житла, офіси фірм і державні установи перетворюються в таких умовах у символи соціального, фінансового і політичного успіху — і незмінно втрачають при цьому ті якості, якими повинна володіти хороша архітектура.

У цих умовах функціональне призначення будівлі втрачає значення. Не задачі просторової організації функції визначають форму будівлі, вони вторинні й проектувальникам не цікаві. Головне завдання — справити потрібне враження зовнішнім виглядом. А потрібне враження — це відчуття могутності, величі, багатства і винятковості. І самої будівлі, і тих, хто нею користується. Так було в СРСР. У цьому сенсі, архітектура багатьох країн колишнього СРСР повністю спирається на радянські традиції».

Дмитро Хмельницький звертає увагу, що будівництво хмарочосів, зображених на фотографіях Херфорта, жодним чином не викликане економією місця: «... Хмарочоси окремо стоять на досить вільній площі. При цьому ні в одному випадку не виникає відчуття того, що висотність викликана необхідністю економії території, що забудовується, як це відбувається в сучасних мегаполісах першого або третього світу. Навпаки, пустельність або малоповерхове оточення необхідні для правильного сприйняття цієї архітектури, для усвідомлення її багатства, величі й винятковості». Також автор звертає увагу на щедре оздоблення цих будівель, їхню химерну архітектуру: « ...колони з гіпертрофованими карнизами-капітелями, тріумфальні арки, ступінчасті або геометричні піраміди, просто статуетки з різноманітним декором, схожі на постаменти під неіснуючі пам’ятники. Іноді вони стилізовані під щось історичне і знайоме. Особливо впізнавані клони московських висоток і сталінських житлових будинків 40—50-х років. Або американських хмарочосів початку ХХ століття. Там, де прямих історичних стилізацій немає, очевидні композиційні кліше, що нагадують про радянські традиції архітектурної величі — симетричність, ступінчастість, завершення шпилями або декорованими башточками-ротондами.

Стилізації під західну сучасну архітектуру — під те, що називається «хайтеком» — теж виглядають невловимо радянськими. Форми будівлі в таких випадках не обумовлено ні внутрішнім просторовим рішенням, ні конструкцією. У повній відповідності з радянською традицією вони створюють якийсь самоцінний «образ», що існує сам по собі. І намагаються впливати на глядача тим же стандартним набором варварських радянських відчуттів».

Хмельницький також перераховує риси пострадянського житла, які наближають його до типового радянського — ізоляція від зовнішнього світу, відсутність балконів та банальне й нецікаве планування квартир. А ще — кричуща розкіш зовнішнього декору.

«У КИЄВІ В АРХІТЕКТУРІ ВІДБУВАЄТЬСЯ МАЙЖЕ ТЕ САМЕ, ЩО БУЛО В США НАПРИКІНЦІ 1920-х РОКІВ...»

Під час зустрічі з учасниками Літньої школи журналістики «Дня» відомий києвознавець і автор багатьох путівників і краєзнавчих монографій Дмитро Малаков зауважив, що «сьогодні в Києві в архітектурі відбувається майже те саме, що було в США наприкінці 1920-х років...» (повну розмову студентів із Дмитром Малаковим — про зодчі абсурди радянського Києва, «сталінське бароко» та прояв імперської політики в архітектурі — читайте в найближчих номерах «Дня»)

«Змінилися соціально-економічні засади суспільства, змінився фактично державний лад і настала та доба, до якої суспільство не було готове. Сучасні практикуючі архітектори — люди, виховані радянською системою; виховані в період, коли державний лад був соціалістичним, була так звана економіка народного господарства, й все відбувалося за регламентованим порядком речей. І от незалежна Україна зараз опинилася в тому становищі, коли все треба починати фактично спочатку. І будівництво — теж.

Коли було знищено планову систему народного господарства й коли почалася «прихватизація», то всі промислові заклади їхні керівники перетворили на приватну власність. У містах архітектори дістали можливість будувати за власними проектами та за приватним замовленням. Але, навчені в тій системі, яка панувала доти, вони не могли одразу переключитися. І виявилося, що ця безпорадність, непідготовленість до такого проектування й виявлення власного смаку, своїх власних здібностей як людини творчої, дуже далася взнаки — почалось оце масове будівництво нових хмарочосів — і ділових, і банківських, і приватних — без знання засад, яких нас уже не вчили. І тепер, як сказав Леонід Кравчук: «Маємо, що маємо». Мені вдалося побувати тричі по півтора місяця в США, маю деякі враження від хмарочосів. У нас завжди вважалося, що це щось не те, що треба, але кожна з цих споруд є взірцем архітектури в сенсі невикористання картинних прикрас», — розповів Малаков.

Дмитро Васильович нагадав, що колись був такий крилатий вислів Леоніда Утьосова, що в радянський час такі поняття, як «саксофон» та «хмарочос» символізували капіталізм. «І коли в Москві почали будувати наприкінці 1940-х років оці будинки, вони називалися «высотные дома». А вживати слово «хмарочос» — Боже збав. Так-от, взірцем для цих московських «хмарочосів» кінця 1940-х — початку 1950 років послугували хмарочоси Чикаго початку 1920-х років. Це був крок назад. Там таке будували двадцять років перед тим і відійшли від цього «прикрашательства», тому що зрозуміли: краса хмарочоса полягає в його пропорційності, точно знайдених співвідношеннях — висоти, ширини, глибини, кольору, фактури, фасаду. І ці споруди не однакові — вони всі різняться. Але кожна із них досі залишається недосяжною за смаком, за естетикою для наших так званих «практикуючих архітекторів», принаймні Києва.

КОМЕНТАР

«БУДИНКИ Є ТАКИМИ, ЯКИМИ Є ЛЮДИ, КОТРІ ЇХ ЗВОДЯТЬ»

Олег ГРЕЧУХ, архітектор, Київ:

— Багато хто з експертів говорить, що час змінився, але радянська система в нас лишилася. Її нібито намагаються модернізувати, але вона є. За радянських часів велику частину бюджету виділяли на військову промисловість, і фактично кожне велике місто — як-от Київ, Москва тощо — мало більшу частину своєї території, віддану під військові цілі. Тобто прямо в центрі міста було багато територій, які використовувалися для військової промисловості. І потім ці території підприємці почали використовувати для забудови, щоб отримати прибуток. Розвиток ішов не таким шляхом: ми маємо території, які перспективні для комфортного житла. А такими є чи то склад, чи то військова комендатура, і на її території треба щось зробити.

Тобто розвиток відбувався відповідно до інших параметрів. Вихідні дані, які мали будівничі хмарочосів у тому ж Парижі, де офісний центр збудували за межами історичного центру, й ті, які були в Києві чи інших пострадянських містах, дуже відрізняються. Тому й наслідки такі. Ділянки вже не розподіляють командним шляхом, як це було за адміністративної економіки. Зараз хтось якимось чином приватизував ділянку чи якось вивів її з державної власності в приватну й хоче максимально отримати прибуток на тому місці. Незалежно від того, чи достатньо там параметрів каналізації, електропостачання, — комунікацій, від яких будівля повинна працювати. Адже й світло там треба вмикати, й сміття вивозити, й машини десь паркувати. Фактично через те, що інфраструктура не готова до прийняття таких будинків, виникають перманентні колапси — то транспортні, то комунікаційні. Тож усі сучасні проблеми, які є, відображаються в камені. Будинки є такими, якими є люди, котрі їх зводять. І корупція, й недалекоглядність, і нереформованість, і застарілість системи, яку не знають, як треба змінювати, — звісно, все це відображається в конструкціях, будівлях.