Іван Богун, вірші й пам’ятник

Дівчинкою пані Євгенія пам’ятає, як збиралися на день козацької слави її брати на могили козаків. Як вбиралися у вишиті білі сорочки і тихенько йшли з дому. Мама, ледь стримуючи сльози, хрестила їх на дорогу і довго дивилася услід. Небезпечна це була тоді справа — віддавати данину пошани славним воїнам, що виборювали Україні незалежність. Хоча дивна річ — й у давнину, і в часи недавні (а за великим рахунком практично завжди) це мало дотичність, якщо не до ризику, то принаймні вимагало міцності духу. З того спомину і народилася її мрія — поставити на могилі Івана Богуна пам’ятник. Для цього Євгенія Лещук навіть утворила спеціальний фонд. Однак скільки не билася, а назбирати більше, ніж п’ять тисяч двісті гривень їй не вдалося. До речі, одним iз перших жертводавців став Віктор Ющенко, який був учасником традиційного вшанування у Пляшевій світлої пам’яті героїв битви під Берестечком. Ющенко, тоді ще кандидат у президенти, закликав усіх присутніх підтримати ініціативу Євгенії Лещук. Однак і його голос громадськість не почула…

— І все ж таки, чому саме Богун?

— Тому що він чи не єдиний не йшов на жодні поступки, виборюючи ідею незалежності України. Тому що це був талановитий воєначальник, який брав участь у повстаннях 1637—1638 років, у всіх великих битвах національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького. Вдало керував обороною Вінниці 1651 року, розбив під монастирищем С.Чарнецького. Маючи значно менші сили, Богун заманив Чарнецького в Монастирище. Всі зусилля польського полководця взяти тоді штурмом фортецю виявилися марними. Богун вдався, як завжди, до тактичного маневру: переодягнувши частину козаків у татарський одяг, він наказав їм наступати, а сам з рештою кінноти вдарив з іншого боку. Подумавши, що до козаків прийшло татарське підкріплення, поляки залишили обоз і кинулись тікати. Про цю поразку один iз літописців писав, що польське військо тут, «велику шкоду і сором свій побачило і пізнало». Пізніше Богун командував героїчною обороною Умані, яку теж не вдалося взяти полякам у 1655 році. Він так укріпив цю фортецю, що польські воєначальники вважали її голландською Бредою, яка рахувалася тоді зразком військово-інженерної майстерності.

Чимале для мене мало значення й те, що Богун ніколи й нікого не зрадив, хоча його таки зрадили… В цьому була особливість його натури і полягає складність ставлення до нього політиків протягом кількох століть. І тому, на мою думку, в часи, коли в Україні незалежність нарешті отримала державницьких обрисів, маємо вшанувати людину, яка опиралася як пропольській, так і промосковській політиці, засуджуючи договори гетьманів. Після польського арешту 1662 року Богун був ув’язнений в Мальборку. Поляки, які всіляко домагалися від Хмельницького його видачі, не наважились відразу на страту. Це, звичайно, говорить про популярність Богуна на українських землях, про величезну народну любов до нього. Звільнений на початку 1663-го року Богун мав би прислужитися Яну II Казиміру і Павлу Тетері у війні з Москвою. Жага побачити Україну незалежною знову ж взяли гору у свідомості Івана. Саме тоді не обійшлося без зради, яка остаточно погубила Богуна. У лютому 1664 року, біля Новгорода-Сіверського, його за вироком польської військової Ради стратили. Україна втратила тоді найвідданішого свого сина. Про це не всі знають, і саме тому мені хочеться, щоб Івана Богуна пам’ятали, щоб і ми, і наші нащадки віддавали йому шану.

…Цей монолог я слухаю в невеличкій і вельми скромній львівській квартирі Євгенії Лещук. У місті, що хоч і знаходиться далеченько від могили Богуна, та просякнуто козацьким жертовним духом. Пані Євгенія включає старенький магнітофон і звучить її пісня про Богуна, вірші до якої вона написала колись, хоча через скромність свою навіть і не мріяла, що ці слова щороку звучатимуть на могилі Богуна:

Пошли нам, Боже, нині Богунів,
Щоб вберегли омріяну Державу,
Щоб виростили лицарських синів,
Щоб воскресили розіп’яту славу.
Пошли Нечаїв через триста літ,
Які б за волю стали до загину,
Щоб мужністю знов потрясали світ,
Щоб над усе любили Україну!
Пошли нам, Боже, вірних Богунів
Козацької душі, снаги і вроди,
Щоб в них була опора наших днів,
А стрій козацький не лишень для моди…

Ці вірші вона надрукувала в своїй книзі «Вічність Івана Богуна», виданій нещодавно у видавництві «Ліга-Прес». До речі, власним коштом надрукованій (незначною була спонсорська допомога) і розісланій по школах та бібліотеках України також власним коштом. 20 примірників надіслала поетеса у парламент, новому урядові, як побажання залишатися завжди вірним рідному народові. Звичайно ж, ніхто з високопосадовців (крім шкіл та бібліотек) на її адресу не прислав вдячного листа. І тому, напевно, знайдеться чимало осіб, які запитають у пані Євгенії: для чого було вкладати всі свої гроші у зовсім не комерційні проекти, для чого тягнутися з останніх сил, багато у чому собі відмовляючи, щоб хтось там, приміром у селі Русанівка чи Погорільце, дізнався більше про славного гетьмана? Чи вартує вкладати стільки здоров’я та сил у справи, які ніколи не принесуть тобі жодних матеріальних дивідендів? Хоча про які дивіденди вести мову, якщо сам процес підготовки книги до друку проходив в атмосфері якогось дивовижного опору?! І ніколи б ця книга не побачила світ, якби не Євген Марчук, який тоді був міністром оборони і завдяки якому військові взяли своєрідний патронат над маленькою слабкою жінкою, що й трьох книжок своїх догори не підніме, — такою слабкою останнім часом стала. Однак, і попри це, її силу духу можна дорівняти до сили духу кремезних воїнів. І тому її рядки — «стояв звичайний чоловік, але душа сягала неба,» теж можна віднести і до неї, — завжди брала на свої худенькі плечі роботу для завдання більшу, ніж може поставити перед собою лише одна особа.

Вперше у прекрасно виданому альбомі, присвяченому Богунові, зібрані нариси, поеми, пісні про життя, бойову славу і діяльність пошанувальників Івана Богуна. «Людина, яка ніколи не прагнула ні слави, ні влади, все життя була у нього одна мета — вільна Україна, гідна мати не лише пам’ятник. Його іменем можна назвати пароплав, — чогось мені саме цього хотілося б. Адже козаки на чайках у які дальні походи відправлялися!» — пані Євгенія посміхається і стає подібною на замріяну дівчинку, що віддала своє серце славному козакові. Шкода, що таке не судилося…

Сама Євгенія Лещук народилася у селі Квасові на Волині, що неподалік, усього 30 кілометрів, від Берестечка. Життєву дорогу простелила собі пряму, хоча зовсім не просту. (А воно й неможливо — легко прожити людині незалежній та щирій, яку цікавлять усі прояви людського буття, всі його політичні та духовні моменти. Причому натурі романтичній, наділеній поетичним талантом). За фахом — лікар, кандидат медичних наук, майже все життя пропрацювала у лікарні. Її дисертацією зацікавилися за кордоном, (і є тому документальне свідоцтво), та «плечей» не маючи, не продовжила свої дослідження. А може, тому так сталося, що покликання поета було ближчим. Сьогодні Євгенія Лещук — автор 15 поетичних збірок. Чимало її віршів перекладено на кілька іноземних мов. Лауреат багатьох премій поезії, зокрема у 1996-му їй присуджено Міжнародну премію «Молодь і поезія», нагороджено призом «Срібна троянда» (Тріуджо-Мілан). За книжку «Срібна троянда» українською та італійською мовами нагороджена Міжнародною премією Миру (Торонто), премією Св. Массиміліана Кольбе. Ця книжка загалом стала для неї знаковою, бо визнана як поетична антологія, вона дістала Літературну Європремію, і Євгенія Лещук була визнана тоді Почесним Академіком Універсальної Академії Федереціана де Свевіа, що діє при ООН.

Однак і на цьому коло її інтересів не обмежується. Вона могла, не відрікаючись від поезії, лише трошки «змінивши фах», стати ініціатором досить дивних, як на той час, імпрез. Приміром імпрези, влаштованої нею поблизу Львова, у лісі, де були розстріляні фашистами у роки війни тисячі молодих італійців — лише за те, що відмовилися йти у бій проти нашого народу. Тоді вперше за 54 роки у цей ліс прийшли люди не гриби збирати, а саме згадати про загиблих іноземців, що добровільно віддали своє життя, не виборюючи незалежності своєї рідної землі, а обстоюючи право на свободу іншого народу. Лещук, дізнавшись про такий дивовижний факт, запалилася ідеєю розповісти про нього широкому колу людей в Україні. Підключила громадськість, священиків, і разом вони встановили та посвятили величезного хреста на місці страти 2000 італійських воїнів.

Тоді, як замислила, так і донесла до душі сотень людей, що зібралися в «долині смерті» у Лисиницькому лісі, велику музично-поетичну композицію. Звучали вірші і скрипки, влаштовано все було так, що сльози наверталися на очі галичан, мало з яких тоді знало, хто тут похований. Сама відшукала автобуси, артистів, організовувала плакати і сама виймала з власної кишені гроші на реквізит.

Чому вона все це робила? Чи варто щось пояснювати тут читачам газети? І взагалі, чи природним буде таке запитання? Можливо, воно може виникнути лише у викривленому світі, де гроші важать значно більше, ніж чисті та незаплямовані душі. А потім я прочитала її вірш і більше ні про що таке не питала…

Не дорікаю я
своїй долі
— Танцюю з вітром
У чистім полі.
Танцюю з вітром,
з очеретами.
А хуртовина летить за нами.
Чого ж холонуть мої долоні
І сніговиця вкриває скроні?
Хоч холоднеча, та я не чую,
Бо я танцюю, бо я танцюю!

Шкода що в Україні Євгенія Лещук жодних премій не отримала і пошанування має більше від іноземців.