Без надії сподіваюся

«Где высоко стоит наука,там высоко стоит человек.»

З Уставу Санкт-Петербурзького університету (1869 р.)

Останні півтора-два роки світ охопила важка фінансово-економічна криза, впоратися з якою, попри численні спроби, поки що не вдається жодній, навіть сильно розвинутій, країні. І хоча Україна не є винятком, у ній, як завжди, свої особливості. Йдеться про збіг у часі двох масштабних подій — власне, кризи та виборчої кампанії, яка продовжуватиметься майже півроку (якщо взяти до уваги практично неминучий їхній другий тур). А це означає, що на такий же термін країна буде вибита зі шляху виходу з важкого становища. З цим, одначе, можна було б примиритися, коли б уже оприлюднені програми претендентів на вищу посаду вміщували загальновизнані пропозиції подолання кризових явищ. Пропонується багато, але вражає, що жоден із кандидатів не робить ставку на науку та її досягнення як головні чинники подальшого розвитку країни. Як на мене, це викликає лише подив, бо такий знаковий вибір зробили розвинуті європейські країни, США, Японія, деякі інші.

За прикладами далеко ходити не треба, наведу хоча б цитату з квітневої ц.р. промови президента США Б. Обами: «Дехто вважає, що в такий важкий час ми не можемо дозволити собі інвестувати в науку, що підтримка наукових досліджень — це розкіш тоді, коли все визначається необхідністю. Я категорично не погоджуюсь. Наше процвітання та якість життя тепер більше, ніж коли-небудь, залежать від науки». Хіба можна сказати більш переконливо, зважаючи також на загальносвітовий авторитет США у справі якомога скорого переходу до нормального стану економіки. Для наших же номінантів на найвищу посаду ці слова, як кажуть, не указ. Вони — а мені це, зізнаюсь, прикро — не розуміють, що будь-яка країна, і наша також, є наукозалежною, а тому потребує як всеосяжного і необмеженого зміцнення своєї науки, так і значно більшої підтримки творчої спільноти, що віддає науковим пошукам своє життя.

Для мене також очевидно, що подібне ставлення до науки і, разом з нею, освіти з боку людей, які вважають себе достойними і спроможними керувати великою європейською країною, не можна замовчувати. Не можна претендувати на головну роль в державі й не усвідомлювати ключову роль і можливості такої сфери діяльності, як наукова, зосередженої, головним чином, в НАН України та, на жаль, невеликій кількості провідних університетів. Не можна вважати нормальним, коли можновладці найвищого рівня — Президент, прем’єр-міністр, голова Верховної Ради України — і підпорядковані ним державні органи звертають увагу на науку лише під час тих чи інших ювілеїв або виборів. А те, що наука і освіта в Україні не займають належного їм місця, видно з такого факту, що вони вилучені зі списку найважливіших напрямів розвитку країни. Постійна економія на науково-освітянській сфері, зменшення числа державних наукових програм та їхніх бюджетів різко контрастують із планами інших країн — збільшувати фінансування цієї сфери. Більше того, збільшується підтримка насамперед тих напрямів, які не обіцяють швидкої економічної віддачі, проте можуть визначити майбутні прориви, збагачують людство знаннями. Ми ж, навіть говорячи про розвиток наукових напрямів, їхню важливість визначаємо за коефіцієнтом корисності, часто забуваючи про фундаментальні пошуки, однозначний результат яких неможливо передбачити.

Відсутність справжнього розуміння науки та її можливостей у основних претендентів на посаду президента України можна пояснити тим, що її науково-технічний сектор опинився в кризі набагато раніше. Не остання, а може, й головна, причина, що викликала вітчизняну наукову кризу, полягає, на мій погляд, у попранні суспільної моралі, грубому порушенні етичних норм, вироблених людством, коли героями епохи стали не вчені та інженери або фахівці у будь-якій сфері культури, науки й виробництва, а багатії, власність яких є дуже сумнівного походження, і так звані численні політики — теж не бідні люди, які самочинно та за сприяння привласнених ними ж ЗМІ називають себе елітою країни.

Усі вони у своїй масі, з одного боку, швидко перетворившись із «товаришів» на «панів», глибоко зневажають вчених-професіоналів, а з іншого, — полюбляють обзаводитися незайвими для еліти атрибутами — науковими званнями і ступенями, — а щоб виглядати елітою, міцно окупували найвищі законодавчі й виконавчі посади в державі, майбутнє якої хвилює їх мало. Тобто ми маємо системну, багатофакторну кризу, масштаби небезпеки якої для України, очевидно, недооцінюються — передусім, її першими особами, а слідом за ними й суспільством.

Що ще не може не тривожити будь-яку освічену людину, так це повсякчасна апеляція вищих посадових осіб, які нещодавно не уявляли себе без партквитків, до церкви та її символів. Хоч як це дивно, всі основні претенденти привселюдно отримали, як їм здається, благословення церкви, причому деякі не тільки нашої, а й у Ватикані або Єрусалимі, інші висувалися майже прямо в храмі. Навіщо їм це потрібно, що вони хочуть такою поведінкою продемонструвати? Свою глибоку релігійність? Моє спілкування з колегами показує, що в таку релігійність майбутнього президента, хоч хто б це був, ніхто не вірить. Цю нову манеру дуже влучно нещодавно прокоментував кардинал Любомир Гузар: «...зараз така мода: всі кандидати бажають, щоб біля них знаходилася духовна особа як оздоба. І чим оздоб більше, тим краще. Це не повага до церкви, а її використання в політичних цілях». Певним апофеозом такого використання стала недавня цинічна, як на мене, заява одного з імовірних кандидатів, який заради голосів віруючих виборців промовив: «Без Бога нема України». Про що конкретно йшлося, сказати важко, тому замість коментаря наведу лише відомий вислів: «Все это было бы смешно, когда бы не было так грустно». Справді сумно.

Водночас, заради справедливості не можна не визнати, що позиції Церкви в Україні тепер настільки сильні, що коли б будь-який із тих, хто бачить себе на вищій державній посаді, осмілився б зізнатися в атеїзмі, його шанси миттєво перетворилися б на пшик. Але й це, на мій погляд, не виправдовує кандидатів, що уповають на Бога, привселюдно благаючи допомоги у нього, а не націлюють людей на науку і не згадують у своїх виступах науковців як найефективніших помічників хоча б у боротьбі з кризою та її наслідками.

Для виходу з неї майбутній лідер країни мав би продемонструвати державне мислення і тверду політичну волю, щоб врятувати та зберегти те цінне, що накопичено сумлінною працею поколінь вчених, які створили першокласну — без перебільшень, елітарну — наукову галузь. Ще 20—30 років тому вона витримувала конкуренцію з наукою навіть таких країн, як Англія, Німеччина, Франція, а якщо поступалася, то лише науці супердержав, якими є Росія та США. Про нашу науку сьогодення сказати щось схоже неможливо, і є напрями, де ми помітно відстаємо. При цьому ми трималися на гідному світовому рівні (особливо у природничих і технічних науках), витрачаючи на дослідження приблизно на порядок менше коштів.

Витоки наукової кризи — в останні роки ХХ століття, коли доля асигнувань на громадянську наукову сферу була зменшена в рази від характерного для радянських часів рівня приблизно 2% ВНП до меншого, ніж 0,5% (стабільно 0,3—0,4% ВНП; для порівняння — в Росії він 1%, а в США — 3%). За відносно нетривалий час нашої незалежності науково-освітній сектор України позбавився статусу критичного і такого, що має її забезпечувати. Тому періодичне, впродовж того чи іншого бюджетного року, скорочення фінансування науки тепер набуло характеру нормальної, рутинної процедури. Посадовці, які так роблять, не розуміють, що не може існувати сильна країна без сильної науки.

У мене особисто виникає підозра, що подібне ставлення до науки і науковців виникло задовго до світової кризи. То був початок 90-х, коли під гучними гаслами про швидкоплинність перехідного періоду та на основі глибоко помилкової і, як на мене, антидержавної тези про надмірну технократичність нашого суспільства та брак в ньому гуманістичних начал наука припинила відігравати роль беззастережного пріоритету України. Нав’язувалась думка, що наука «роздута», займається переважно не тим, а мала б бути самоокупною. З’явилося багато «революціонерів», охочих все змінити. Думаю, що в цей період схибила й науково-освітня спільнота, бо в середині неї не знайшлося авторитетних представників, які змогли б переконливо довести владі та суспільству, що наука, якщо вона фундаментальна, може й повинна фінансуватися лише державою; які налагодили б публічний діалог, щоб ті ж платники податків зрозуміли згубність подібного самоусунення. А покладатися на депутатський корпус, який цілком складається з кандидатів і докторів наук, серед яких багато професорів-гуманітаріїв із економіки, юриспруденції, політології, може лише вкрай наївна людина — і виправляти стан справ мають самі вчені.

При цьому не можна не назвати й такий чинник, як заробітна плата, яка у науці та освіті опинилася на такому рівні, що молодь не відчуває «зовнішнього» стимулу працювати в них. До того ж, ця оплата аніскільки не відповідає кваліфікації, знанням та складності наукової роботи, досконало виконувати яку вдається лише після довгих років сумлінного навчання. В той же час, світова практика недвозначно свідчить, що для повноцінного функціонування науки як галузі середня зарплата в ній повинна перевищувати середню по країні у 2—2,5 разу (згадайте такі нелюбимі всіма нами радянські часи, коли, тим не менше, було саме так). Приваблюючим було й те, що образ творчої особистості та відповідних науково-технічних професій у художній літературі, ЗМІ або, нарешті, у промовах вищих посадовців набував ореолу романтики, а сама наукова діяльність завдяки такій її пропаганді визнавалась суспільством такою, без якої у нього нема і не може бути майбутнього. Якими б пафосними не були такі вислови, вони, безумовно, відповідали дійсності (див. вище слова президента США), а крім того, виховували у молодих людей впевненість у тому, що творча робота захоплююча, що її держава підтримує, щиро шанує і пестить.

Нинішню ситуацію в Україні я б насмілився охарактеризувати як цивілізаційний регрес, коли справжня еліта — люди науки, освіти й культури — на відміну від політичної тусовки і попси, опинилася на другорядних ролях. Усе це разом із наведенимим вище причинами породило й таке дуже образливе явище, як невпинний і масовий «відплив мізків», тобто освічених людей. У принципі, у тому чи іншому обсязі воно характерне для будь-якої держави, де, зазвичай, присутні обидва вектори — «туди й назад», тобто відплив і приплив. У нас же напрямок лише один — «туди».

Зі свого досвіду викладача університету можу оцінити, що приблизно 70—80% випускників природничих факультетів взагалі не збирається працювати за отриманою спеціальністю і висловлюють палке бажання спробувати себе у бізнесовій, фінансовій або політичній сферах. Решта має обережні сподівання працювати за фахом, але тільки не в Україні, тобто ці люди втрачені не тільки для нашої науки, а й для нашої держави як потенційні батьки і вихователі «не наших» наступних поколінь. Схожі тенденції демонструють також випускники аспірантури й молоді, але достатньо кваліфіковані спеціалісти. На цю тему в редакційній статті жовтневого ц.р. випуску провідного світового журналу Nature (№ 461, стор. 569) красномовно зазначено, що Захід вже отримав величезну користь від притоку молодих вчених зі Східної Європи, і цей процес має продовжуватись бо(!): «хоча східні країни і заслуговують на добру науку, західні без неї не можуть існувати, тому його припиняти не варто».

Щоб зупинити процес, вигадувати велосипед не треба. Проте влада, в якій взагалі відсутні кваліфіковані науковці (а віруючих, як виявляється, повно) в цьому питанні проявляє недалекоглядний підхід. У результаті маємо надзвичайно гірку статистику, за якою сьогодні значна частина докторів наук і майже половина кандидатів перетнули пенсійний вік, а середній вік співробітників у переважній більшості інститутів наближається до 55 років.

Повертаючись до сумного становища науки в Україні в цілому, нагадаю: первісна причина цього полягає, на мій погляд, в тому, що у 1991—1992 рр. були прийняті без аналізу наслідків буквально шокові міри: неприпустиме скорочення державної підтримки наукового сектору — установ НАН України, численних галузевих НДІ; недостатня їхня адаптація до нових правил існування у стихійно і несподівано виниклому ринковому середовищі. При цьому очевидно, що фундаментальна наука — основне призначення НАН України — взагалі не є і не може бути прибутковою галуззю, бо працює на перспективу. І якщо НАН України, нехай і з втратами, але, все ж таки, дякуючи її президентові, встояла, зберігши для України фундаментальні дослідження, — то зосереджена, головним чином, у профільних НДІ прикладна наука була в Україні практично знищена.

У нашій країні запобігання колапсу науки й освіти має принципове значення, оскільки високий їхній рівень завжди був притаманним українцям. Що це так, знала, зокрема, княгиня Катерина Дашкова, директор Російської академії наук у ХVІІІ столітті, яка зазначала, що «наука прийшла до Києва з Греції задовго до її появи у деяких європейських народів, які готові називати нас варварами». І ресурсами нас Бог не обділив, але, вірю, не вони, а саме наука могла б і повинна була б стати головним локомотивом нашого сталого економічного розвитку. Цивілізаційний поступ України, що спирається на високорозвинуті науку, освіту та культуру, міг би навіть стати невід’ємною складовою нашої національної ідеї.

Варто звернутися до історії. Вона дає яскраві приклади того, як саме у важкі періоди наймудріші державні діячі робили несподівані вчинки, для організаціїї та збереження науки та освіти у своїх країнах. Так, у період Північних воєн імператор Петро І створив Російську академію наук; під час Французької революції Наполеон Бонапарт заснував у Парижі принципово новий і дотепер престижний для підготовки інженерів навчально-науковий заклад Ecole Politechnique; у найзапекліші часи Громадянської війни гетьман Павло Скоропадський підписав закон про створення в УНР Академії наук.

Скажу більше: фінансування науки в СРСР під час Великої Вітчизняної війни зросло на 30%, а одразу після неї — у 3—4 рази. В той же час, відомо, що фашистське керівництво, на велике щастя для європейців і людства взагалі, припустилося помилки — з міркувань фінансової економії не підтримало фізиків, чим втратило можливість для Німеччини стати володарем атомної зброї раніше американців. Але і це ще не все — одним із наслідків нерозуміння тодішніми німецькими лідерами важливості цього сектору для держави стала втрата нею провідної ролі у науці, що Німеччина не може відродити протягом уже семи десятиліть. Тепер усім зрозуміло, що небезпечне для країни зникнення наукових шкіл може відбуватися швидко, а от їхня поява або відновлення вимагають кількох нових поколінь. Це також важливо було б мати на увазі майбутньому президентові України.

Досі відсутні відповідні рішення, які б стосувалися не тих чи інших заходів щодо виживання науки, а її стратегічного планування і стабільного існування, виходу на такий новий рівень, що відповідає сучасному без усіляких натяжок. Інакше кажучи, відсутні системні дії та чітке розуміння державою першорядної ролі, насамперед, фундаментальної науки і наукового світогляду, що, незважаючи на ту ж саму кризу, всьому світу яскраво демонструють США та їхній президент. Росія теж зробила рішучі кроки назустріч вченим: зокрема, виділені багатомільярдні (у доларах США) кошти на розвиток науки і освіти для потреб наноіндустрії, значно більша увага приділяється науково-технологічним розробкам, важливим для оборонного та енергетичного комплексів тощо.

Чого чекатимуть від новообраного президента України, а також КМ і ВР українські вчені та освітяни? Головне — фінансової підтримки, хоча б у межах, давно визначених Законом про науку України (приблизно 1,7% ВНП), що мало б стати непорушною цифрою кожного річного бюджету. Важливим також є забезпечення привабливих для молодих учених умов роботи, життя й побуту, разом із впровадженням міжнародних стандартів щодо оцінки результатів наукової праці. Було б вкрай бажаним і залучення до України для виконання на її території двох-трьох справжніх міжнародних науково-технічних проектів, що не тільки справило б неабиякий психологічний ефект на молодь — особливо студентів і школярів, а й прискорило б розвиток самої освіти.

Але існує більш принципове для науково-освітньої сфери і усвідомлене всіма її робітниками питання, яке полягає у тому, що більш-менш достойне майбутнє вітчизняної науки залежить не стільки від достатніх бюджетних вливань, скільки від попиту на результати науково-дослідних і прикладних розробок з боку як державного, так і приватного промислових секторів. Зараз, коли майже всі підприємства України мають приватних власників, відчувається явна недосконалість нашого законодавства, що не створює економічно вигідні умови для підприємців, які хотіли б вкладати кошти у науково-технічну і/або інноваційну діяльність. Не приймаються нетривіальні законотворчі акти, які б зацікавлювали таких підприємців в оновленні виробничих потужностей через регулярне впровадження вітчизняних науково-технологічних новинок на їхніх заводах і фабриках. Навпаки, складається враження, що заохочуються лише сама приватизація, торгівля та експортно-імпортні операції, але відсутні преференції для високотехнологічного бізнесу, потрібного для розвитку науки і техніки.

А треба почати з якомога скорішого прийняття ряду невідкладних законів, які б стимулювали, а краще — примушували б виробничників до переозброєння власних підприємств на нові енерго- і матеріалозаощаджувальні технології. Тільки тоді наша країна отримає перспективи і в галузі металовиробництва, і в галузі хімії, яка, у свою чергу, зможе штовхнути сільське господарство. Має відродитися виробництво електронної техніки і відбутися просування інформаційних технологій, нарешті, зародитися наноіндустрія, яка надзвичайно швидко набирає темпи і отримала «зелене світло» для всебічного розвитку у багатьох країнах, що хочуть бути законодавцями у NBIC-технологіях. Поясню, що NBIC — вже загальноприйнята міжнародна абревіатура, яка поєднує в одному комплексному понятті нано- (N), біо-, або генно-інженерні (B), інформаційні (І) і комп’ютерні (С) технології, а також усі когнітивні ресурси, які разом націлені на кінцеву мету — створення з елементів неживої матерії штучного інтелекту і живих систем. Якщо вона буде досягнута, будь-який виконавець виконуватиме, по суті, місію Творця, діяння якого так детально прописані в Біблії. Висловлюються смілі, але обѓрунтовані припущення, що ці дійсно революційні нововведення зможуть невпізнанно змінити науку, техніку й медицину, а отже, вплинути на якість і тривалість життя людини.

Ми не маємо права проспати ці зміни, хоча починаємо відставати — оскільки перший у світі повністю оснащений NBIC-центр, який завдяки його універсальності та багатопредметності вже називають лабораторією ХХІ століття, влітку 2009 року почав свою роботу у московському ННЦ «Курчатовський інститут».

Можна було б висловитись і по деяких інших проблемах, але, мені здається, головне прозвучало. Погляд на можливі шляхи розв’язання питань нашого наукового буття, що представлений вище, відображає власну думку автора статті, який із багатьох причин залишається песимістом, бо не бачить жодних спроб із боку влади змінити ситуацію в науці на краще. Проте без надії жити не можна. І хоч що б відбувалося, мій висновок все ж таки один: тільки країна з розвинутою сучасною наукою та передовою освітою, що оперативно оновлюються, відслідковуючи новітні науково-технічні тенденції, отримає шанс побачити в перспективі світло й вибратись із темряви «тунелю», до якого була загнана і світовою фінансовою, і власними, враховуючи наукову, кризами. Тільки в такій державі буде щасливо жити й вільно дихати людина — і це глибоко розуміли наші давні попередники (див. епіграф).