Iде бичок, гойдається
Настрій, ужалений виглядом натовпу охочих потусоватися біля ялинки на Софіївському майдані, став ніби надкушеним. Поглянувши на керамічного бичка на виставці «Всі Свої», що тривала в дні Миколи, зрозуміла, що він ляже в основу тексту, який, до речі, і не очікував, що на нього направлять фокус, але, схоже, маленький сюжет не запитував дозволу, зачепив, зупинив — значить побалакаємо — вирішила.
У яскравого бичка і червоний бантик на дзвіночку, який буває на доглянутих коровах, десь у горах Австрії, Швейцарії, і здається, що навіть натяк на крильця — схоже, романтик. І са_15м угодований, випещений — усе окей, лиш очі аж надто сумні.
— Він, що вже знає, яким буде наступний рік? — запитала у його «мами», скульптора Світлани Гібаленко.
— Зовсім несумні очі, — почула відповідь, — вони задумливі, а назвала я його — Окрилений.
— Я б сказала, що він дуже чесний, твій Окрилений. Але я не чіплятимуся до бичка 2021 з розпитуваннями, що він знає, а що ні. Давай краще його розважимо — пропоную.
— Я вже з ним так наговорилася, доки плекала образ, випікала, як пиріг, у високоградусній печі в своїй майстерні, поки підбирала йому лук. Я ж неначе про нього знаю все, але зараз і мені здалося, що він трохи сумний.
— Тоді я його просто погладжу, — пропоную, — ніжний-ніжно, а ти не ревнуй. Адже він уже практично не твоє дитя, а приготувався до свого старту в новий рік. А я його лише підштовхну дружніми побажаннями. А він їх потім, думаю, роздасть усім нам.
До чого ж живучі казки в наших головах, і це -щастя. І дуже хочеться загадати, побажати — припинити плодити непотрібне, руйнівні сили буревію, чогось вічного, як-от нинішнє передчуття щастя, але з часточкою сумного оптимізму, вже вибачте за чесність. Напевно, у бичка навчилася, а, може, просто і не перенавчалася.
І, можливо, це допоможе стати більш імунностійкою, бо часи нині непередбачувані, коли доводитися знов і знов загартовуватися, як сталь. Сили, всім багато знадобиться, адже що станеться завтра - невідомо. Напевно, це — рівновага на мілині.
Але зараз, напередодні особливих днів, занурю я руки в імбирне тісто, таке знайоме пісочне тісто з імбирними вкрапленнями, і почну мудрувати над настроєвим печивом.
Поки, звичайно, не до Нового року, а так — до чаю під абажуром, як зі старого фільму. Такий був і у моєї мами, а потім, коли подув вітер модерну, все викинули на смітник. А мій абажур — це вже копія того давнього, майстри в нас у Києві ще є, які можуть зробити чарівну іграшку під старожитність.
Це нехитре печиво примітне і тим, що йому можна надати різної форми — сердечка, кізоньки конячки, а цього року — бичка. Та в мене, правда, немає такої форми, але я зліплю його вручну — з особливим, так би мовити, пієтетом. Ніби підготую себе до новорічних днів. Адже в родині у нас завжди була традиція — 31-го вранці, коли всі або майже всі готують новорічні частування, проводжати Старий рік на природі в лісі, а якщо не виходило, то в безлюдному парку. Поблукаєш пустельними доріжками, вклонишся улюбленому дереву, як у мене, улюбленому дубові, який, здавалося б, нещодавно, але насправді вже давненько скинув листя.
Під час одного з таких ранкових роздумів приголомшив мене один великий дубовий лист. Він лежав, якось особливо розпрямившись, окремо від усіх, так рівненько-рівненько. А зверху нічна паморозь, що ще не втратила свого загадкового блиску, присипала його, неначе цукровою пудрою з дорогими спецефектами.
Хотіла навіть узяти його з собою, але зрозуміла: в домашньому теплі дикий сюжет втратить усю свою загадковість і стане просто старим листком. Ні, запам’ятавши його, я вирішила подарувати йому вічну молодість і випікала тоді печиво у вигляді дубового листка, просто для себе.
Варто лише відчути себе відкривачем, як прийде натхнення — безкорисливе і не куплене, не зачохлене в панцир повсякденності, не зацементоване, неначе волосся під гелем. Разом із ним прийде особлива легка нестримність в одязі, спинка помолодшає, відчуваючи ситуацію. Ці відчуття у крамницях і бутиках не водяться, і навіть особливе оперення для зимових курортів не допоможе змінити вираз очей, якщо в них оселилася тьмяність.
Адже так хочеться успішної розмови, якої, певна річ, цього року ми обіцяти собі не можемо. А некваплива розмова проситься сама, хоча всі ми дуже обережні, підсвідомо остерігаємося відкритися — збудована броня найнадійніша.
Але Новий рік усе це змітає, поза всяким сумнівом. Інша річ, що чутливій людині абсолютно зрозуміло, що гортати альбом із репродукціями та самому відвідати музей — це, звичайно, умовне порівняння, враження, які не варто порівнювати. От такий цей новий рік. У чомусь мусимо собі відмовляти, чи то подарувати неквапливе спілкування удвох, чи то вчотирьох, або як карантин продиктує.
Але зараз я бачу, мешкаючи в центрі, скільки людей юрбиться біля ялинки. Причому, і не збираються нехтувати дитячими та дорослими «заманухами», а такі слова та поняття як «дистанція» та «маска» у такому натовпі звучать, як жарт, кепкування і просто знущання.
Ось такий химерний перекіс у місті, де найвищі ковідні жнива в країні. Щось, без сумніву, пішло не так. Інстинкти самозбереження чи причаїлися, чи заснули, чи зачепилися за вічне наше «може».
Чи пронесе цього року? Не знаю. Про це ми довідаємося після свят, але бичок, по-моєму, вже знає відповідь. Може, він тому трохи сумний?
