Дорога, яка нас змінює

Дорога завжди нас змінює. І навіть якщо ці зміни зовсім невловимі й невидимі, як і наші сліди, що ми лишаємо по собі на усіх тих численних асфальтових трасах і  ґрунтових шляхах посеред полів, на стоптаних навпростець стежках крізь прим’яту траву, і вулицях, вкритих бруківкою, і напівзруйнованих бетонних тротуарах з відбитками котячих лап, зміни зріють всередині нас тендітними паростками. Бо той, хто бодай раз ступив на Велику Дорогу, завжди повертається трішки більше набаченим і начутим, трішки більше наповненим новими сенсами і спогадами, задумливим, і трішки більш щасливим. Бо дорога ніколи не питає, чого тобі треба, вона веде, виводить манівцями простісінько тобі на зустріч незнайомих людей, влаштовує перипетії й пригоди. З дорогою часто буває так, що навіть якщо усе сплануєш до найменших дрібниць, вона все одно виявиться непередбачуваною. Одне добре - незмінно й завжди - після Великої Дороги, після мережива численних стежок, путівців, обхідних шляхів і швидкісних трас, завжди добре повертатися додому. Щоб переосмислювати, розкладати на поличках пам’яті нові спогади, вловлювати в собі зміни й планувати нову дорогу. Бо наше життя циклічне.

24-25 квітня в рамках проєкту Українського ПЕН "Мереживо. Літературні читання в містечках України" за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” разом із прекрасними Оленою Рибкою, письменницею, шеф-редакторкою видавництва Vivat та Оленою Павловою, поеткою, мисткинею, котра вигадала кота Інжира, ми відвідали Гощу й Костопіль, що на Рівненщині. Про враження від поїздки та зустрічі з місцевими активістами, про живих письменників та письменниць і книжки, які надихають, про історії, якими повняться вулиці, будівлі, а надто - люди, ділимося у польових замітках, зроблених у маршрутках та потягах, на коліні.

Ще коли тільки їхали з Києва у напрямку Рівного в рамках проєкту від Українського ПЕН «Мереживо. Літературні читання в містечках України» ми з Оленою Рибкою говорили про те, що будь-яке незнайоме місто завжди відкривається нам через людей, які його люблять. Які показують і розказують про нього з любов'ю, привідкривають секрети і таємниці, переповідають місцеві легенди, звертають увагу на те, чого ми могли б ніколи не побачити. І це правда. 

А ось і білборд із написом: "Вас вітає Гощанська селищна рада". Нас зустрічає усміхнена Олена Павлова, яка вже дісталася Гощі з Рівного, а також місцева активістка, Тетяна Гуда, з якою ми знайомі ще з проєкту жіночого лідерства “Прогресія” і нарешті маємо можливість розвіртуалитися і побачитися вживу. Молодий чоловік, який кермує автівкою, що везе нас у серце Гощі, чує, як я розповідаю, що навчалася у Острозі. Виявляється, він теж навчався в Національному Університеті "Острозька Академія".  

- Альма Матер, - кажу я. 

- Альма Матер, - відповідає він. 

Коротка кодова фраза, за якою впізнаєш своїх. Нас трішки підкидає на нерівних дорогах. і от ми вже на місці, у центрі селища. Проходимо алеєю Героїв. На нас мовчки дивляться красиві обличчя чоловіків різного віку. Ми мовчки дивимося на них. “Наша ціна свободи” написано на одному з плакатів. Цих чоловіків дуже, дуже багато…

У затінку дерев стоїть яскраво-жовтий ретро-фургончик, ми замовляємо собі каву, обираючи посеред десятків опцій, серед яких є і какао з зефірками, і кафе оранж, і лавандовий лате, і авторський калиновий чай. На вулицях стоять дороговкази двома мовами: українською та англійською. “Це у нас тривалий час жив волонтер з Америки, це його ідея!” - пояснює Тетяна Гуда. 

А ми йдемо далі, у бібліотеку. Бо бібліотеки малих міст і сіл притягують до себе, немов магнітом. Бо хочеться знати, як там? Ідемо без очікувань, але з цікавістю.

Найперше, що бачимо: яскраво-салатову стіну із хмарою слів: поезія, творчість. креатив, знайомства, культура, ідея, письменники, самоосвіта, краєзнавство, веселка, обізнаність, книги.

Чуємо дзвінкі голоси і сміх: до нас виходить команда бібліотекарок з усмішкою від вуха до вуха. З такою самою усмішкою стоїмо і ми, бо не сподівалися побачити аж стільки вогнику та життя у місцевій бібліотеці! “Тут у нас настільні ігри, діти можуть грати, скільки завгодно, тут у нас комп’ютери, тут проводимо мистецькі виставки, тут книгосховище, а тут - книгозбірня, тут ми книжки приймаємо, фасуємо і надсилаємо у інші села, щоб люди мали що читати”. “А ще хочемо книжковий клуб!”, “А це ще ви не бачили нашої дитячої бібліотеки, бо тут для старших, а там, де діти, у нас ще стільки всього, ого-го! І нещодавно там і концерт дитячий був”.

Я дивлюся, як горять очі в директорки бібліотеки, Нелі Анатоліївни, як горять очі в кожної із жінок в її команді, і видихаю. І радію! Бо виявляється, і не знала, який це кайф, бачити людей, які на своєму місці, які по-справжньому люблять, те, що роблять. Які творять зміни маленькими кроками, маленькими діями кожного дня.

Прощаємося на мажорних нотах і йдемо на нашу зустріч. Виплітаємо своїми невидимими слідами нове мереживо дорогами Гощі.

На зустріч приходять підлітки із релокованого з Бахмута училища. Сідають на задніх рядах, на “гальорці”, і жодні вмовляння сісти ближче не працюють ніяк. Але передні місця швидко займають сміливіші, згодом приходить увесь усміхнений колектив бібліотеки, де ми от щойно були: “Як же ми можемо пропустити таку зустріч?”. І ми починаємо.

Знайомимося з прекрасною Мариною Кузмічовою, яка лише місяць, як очолила відділ культури, молоді, спорту та туризму Гощанської селищної ради, але вже активно включилася в роботі, а вже після зустрічі - із Миколою Панчуком, Гощанським селищним головою. І знову тихо радію, і думаю, як іноді важливо кудись виїздити, їхати довго, щоб побачити, які таки в Україні є фантастичні люди. 

Під час зустрічі ми багато говорили. Олена Павлова вміло скеровувала нашу розмову, так ми незчулися, як півтори години промайнули зі швидкістю світла. Говорили про книжки та самоідентифікацію, про природу цієї війни і сталевість українців, про історії людей, які вперто “не їдуть з країни”, про велику перемогу, про те, як багато усього є, про що нам треба навчитися говорити, і про ще більше того, що нам треба буде усім разом зробити.

Зустріч пройшла тепло і добре, хтось слухав нас уважно від самого початку і аж до кінця, хтось із підлітків встав і вийшов вже на 15 хвилині, хтось дивився спершу недовірливо, а потім більш відкрито й зацікавлено.

“Нам треба боротися за кожну дитину” - це слова Марини. І в цих простих, здавалося б, її словах зчитується дуже всього багато: і небайдужість до усіх без винятку дітей, і бажання працювати з викликами, і рішучість та заповзятість. За Мариною я взагалі могла б записувати цитати, і дуже-дуже хочу, аби на новому місці їй вдалося все, що вона задумала. Бо зміни не приходять самі, їх творять люди, яким не байдуже. Отакими людьми є Микола і Марина, і Неля, і Тетяна, і їх в Гощі, як виявилося, є дуже і дуже багато.

Ми в’їхали до Рівного з горами Гощанських цукерок, трішки втомлені, але наповнені світлом і вірою в наших людей. Завтра на нас чекає Костопіль. І ми помережимося дорогами України далі, до малого міста, говорити про книжки і важливе. 

**

Перед дорогою, вранці, нас рясно поливає у Рівному дощ. Ми йдемо під парасолями на Нову пошту, аби відправити свої гори Гощанських смачних цукерок додому, і помічаємо маленький кава-пойнт під назвою “КурБас КАВА”, на маленькому віконечку, поруч із графіком роботи також написано “Тут працює Іринка”, а поруч контурне зображення Леся Курбаса із чашкою паруючої кави в руці та третій оком посеред чола. Переводимо погляд на велику будівлю поруч і читаємо, як діти, по складах: Ко-ри-фей. То бізнес-центр, поруч із вхідними дверима висять портрети Григорія Сковороди, Михайла Старицького та Леся Курбаса, а також трактується слово “корифей” - той, хто стоїть на вершині. Григорій Сковорода каже нам: “Світ ловив мене, та не спіймав!”, Михайло Старицький нагадує: “Живеш в Україні, то знай її мову!”, а Лесь Курбас всміхається: “Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра”. Поруч на тих же дверях - вивіска: “Сковорода. Їдальня майбутнього”. Разом із Оленою Рибкою та Оленою Павловою ми переглядаємося і синхронно киваємо головами: йдемо туди на каву. Підтримувати локальні бізнеси дуже важливо, особливо у війну, особливо з такими патріотично-креативними підходами до переосмислення історії, постатей та ідей.

Після смачного кавування рушаємо автобусом до Костополя, де нас підхоплюють люди із величезною любов'ю до свого міста. І так нам пощастило побачити трішки більше, аніж якби ми ходили і відкривали для себе простір самі.

Зустріч у бібліотеці пройшла дуже тепло, енергійна Ірина Назарова провела нам цілу екскурсію, розповіла про новинки, показала нову залу із двома піаніно: "У нас в місті є переселенець, який надзвичайно гарно грає на піаніно! Ми часто запрошуємо його зіграти для людей, він завжди радий".

На зустрічі  із читачами й читачками ми багато сміялися, багато жестикулювали, багато вигадували "на ходу", бо розуміли, коли йдеш до живих людей, часто руйнуються всі можливі сценарії, бо люди самі підказують, куди поведе розмова. Коли молодь пішла, бо уроки, і ми вже, було, подумали, що нашу зустріч із читачами і гостями можна вважати такою, що закінчилася, в залі залишилися старші жінки. Вони спокійно сиділи в ряд і не збиралися нікуди йти, їм було цікаво. Одна із них, усміхнена, у терновій хустці, бадьоро сказала: "А тепер лишилися ті, кому 18+". 

І ми ще довго сиділи і гомоніли, Олена Рибка розповідала про Харків, і код капучино, і сича, який врятував дітей у школі в Новотошківці Луганської області, і людей - всіх нас, яких об'єднує набагато більше, аніж нам самим здається.

А потім ми відкривали для себе Костопіль разом із Жанною Козак. 

Костопіль, на вітринах якого елегантські вбрання з жіночими крислатими капелюхами, на вулицях якого можна купити і бузок, і гриби, які пахнуть грибами, і молоденькі огірочки.

Ми мовчки пройшлися Алеєю Героїв, вдивляючись у численні ясні обличчя...

Бачили лелечине гніздо, двоповерхове, бо на першому поверсі живуть горобці! Бо лелеки завжди повертаються навесні додому, у рідне гніздо, навіть якщо у країні війна…

Побували у шаховому клубі «Сузір’я», загадковій і барвистій Хобітанії, яку створив місцевий ерудит-інтелектуал Олександр Козак для дітей, що люблять шахи. Це його слова я почула: "Шахи — це дуже жорстока гра. Не кожен здатен витримати правду про себе. Бо коли ти програєш, нема кого звинувачувати, ти чітко знаєш, чому програв".

Ми бачили жінку, яка створила разом із чоловіком найпершу кав'ярню в місті "Цукерня, перша кав'ярня з 2009 року", і бачили “Бабусину кімнату”, у якій кожна з нас впізнала щось своє: круглий стіл, велюрову скатертину, старий радіоприймач, дерев’яний годинник на стіні. Відчувалося, що люди, які створили кав’ярню, точно любили не тільки каву, а й людей і речі з минулого. Каву для нас готувала жінка, яка вже за мить обіймалася з Оленою Рибкою, коли дізналася, що та також із Харкова. “Я з початку війни тут. Костопіль дуже тепло мене прийняв”

Такими маленькими історія твориться більша історія, історія малого міста.

Ми прощалися, обіймаючись. І прямували назад, до Рівного, щасливі. А у моїй голові крутилися на повторі слова: "Тут твоє мереживо, тут твої вузлики, тут твоя сила. Ти маєш куди повертатися".

І мені здається, це найкращі слова, аби підсумувати наші мандрівки разом із #мереживо PEN Ukraine
 

Слава Світова, письменниця