«Case Станко»
або Про «цнотливу наївність» журналістики
Нещодавно міністр оборони Степан Полторак нагородив журналістку Анастасію Антонюк (Станко) грамотою «За значний особистий внесок у справу розвитку вітчизняної військової журналістики». Грамота журналісту — річ начебто звичайна. Але саме в цьому випадку соціальні мережі спалахнули обуренням. Останній факт доводить неоднозначність ситуації. Група блогерів і активістів написали лист до міністра оборони із вимогою «провести роз’яснювальні роботи з підлеглими, аби вони відповідально ставились до складання списків до нагороди чи подяки, і враховували всі обставини, а не виключно власні симпатії до окремих кандидатів на подяки чи нагороди». Обґрунтовують свою вимогу автори звернення шістьма пунктами, основним з яких є претензія до Станко в тому, що вона «деморалізує армію». І справа тут не в тому, що журналістка «критикує».
З початку війни РФ проти України журналісти зіштовхнулись із до того неочікуваними викликами. Поведінка ЗМІ в умовах війни відрізняється від умов мирного часу. Використовувати українських журналістів для власних цілей агресору особливо вигідно. Таким чином можна так би мовити потрапити в тил об’єкту нападу. І варто сказати, що вітчизняна журналістика далеко не у всьому змогла здати цей іспит. Відомо, з якою підозрою ставляться військові до, наприклад, телеоператорів, яким конче необхідно зняти сюжет, адже за необачністю можна видати позиції ЗСУ. Влітку 2014 року українські медіа замість того, щоб фіксувати злочини окупанта, інколи, самі того не бажаючи, «наводили» ворога на ціль. Російські ж окупаційні телевізійні війська навпаки використовували будь-який привід для перекручування, брехні та пропаганди. Вони на це були прицільно «заточені».
Другим аспектом неадекватної поведінки деяких журналістів є спотворене уявлення про пацифізм і об’єктивність під час війни. Відомо, як низка медіа персон (в тому числі і Настя) почали боротись із «мовою ненависті». Водночас деякі журналісти, громадські діячі та просто шоумени зачастили в окупований Донецьк і Луганськ. І це при тому, що сотні полонених, з яких зокрема українські журналісти і блогери, перебувають в лещатах окупанта. Це зайвий раз дозволяло російській пропаганді демонструвати, що насправді в «ЛНР» та «ДНР» немає утисків свободи слова, а права людини — це взагалі наче головна цінність в «республіках» на тлі кривавих катівень.
Представники боротьби з «мовою ненависті» дійшли до того, що почали пропонувати свої «стандарти» журналістської етики під час війни. Зокрема, вони запропонували відмовитись від вживання слів: герої, захисники та наші воїни. Така собі цнотлива наївність в прагненні вознестись над конфліктом, за якою очевидно криється, або нерозуміння реалій, або... зацікавленість. Неодноразово експерти звертали увагу на те, що обтічність в медіа є, наприклад, однією з умов отримання грантів.
Але не лише журналісти відзначились в прагненні знайти «порозуміння із представниками Донбасу». Наприклад, відомий письменник Сергій Жадан якось запросив у Харків луганську «поетесу» Олену Заславську. Остання відома не лише своїми публічними інтимними зізнаннями російському бандиту Моторолі, а й відверто сповідує антиукраїнську позицію. Цьому заходу обурено здивувались тисячі справжніх уродженців Донбасу, які вимушені були залишити свої домівки в тому числі «завдячуючи» і таким як Заславська. Адже виникає питання — з яким саме Донбасом (і чи з Донбасом?) збираються «миритись» наші літератори?
В неоднозначні ситуації потрапляли і журналісти, які до того вже були присутні у військових конфліктах, але на цій війні вони вчились бути журналістами вже воюючої сторони. Відсутність критики в тому числі військового командування може лише висушити поле стимулів для розвитку армії та держави. З іншого боку, не варто забувати про «планку», за якою критика перетворюється в глузування. В час, коли майже щодня з’являються повідомлення про загиблих українських військових, коли народ потерпає від кризи, виявляється для когось вигідніше існувати в іншій реальності. Реальності, де сама народна біда стає приводом перегорнути дійсність догори ногами. При цьому ці журналісти не пірнають чомусь в коріння цієї біди.
Хвиля обурення врученою Насті Станко нагородою, яку вона сама сприйняла замість «вибачення» (при цьому поглузувавши із Міністерства оборони, мовляв, «але вибачення було б краще»), зустріла іншу хвилю — намагання її захистити. Прикметним є не лише те, що Станко іронізує над тими хто цю грамоту їй видав, але й питання — яким чином вона потрапила в списки нагороджених? Яким чином приймалось таке рішення, яке апріорі могло і викликало суспільний резонанс, в якому фігурує не лише журналіста, а ціле міністерство воюючої країни?
В свою чергу підтримали Настю і Олена Притула, і Ігор Гужва, який вважає, що канал NewsOne прагнуть «знищити», і Мустафа Найєм, який якось визнав, що не знав, що отримував гроші від фонду Пінчука, і багато хто ще. Всі відзначають, що претензії до Станко є «цькуванням». Згадані хвилі стали певним водорозділом і не лише між тими, хто за неї чи проти. «Настя Станко» — це просто Станко. А ось коли деякі журналісти та діячі об’єднуються за принципами начебто боротьби за свободу слова, а насправді створюючи певний анклав із, скажімо так, винятковими правилами поведінки, то це зайвий раз стає приводом замислитись в яких системах координат ми існуємо. В координатах держави, війни, оборони, національних інтересів, зрештою, загального блага, чи координатах грантів, гри в «об’єктивність» та обслуговування олігархів під виглядом «недопонимающих».
