Українське кіно: наказано вижити
28 грудня - Міжнародний день кіно. 127 років тому, у Різдвяні грудневі дні 1895-го, брати Люм’єри влаштували комерційний показ невеликої програми фільмів, який і став вихідною точкою, від якої починається історія французького і світового кінематографа.
Українські кінематографісти відзначили день народження своєї Музи за умов війни, яку веде росія проти України. Війни на знищення - передусім національної, культурної ідентичності українців. Наш кінематограф так само мусить, за волею рашистської диктатури, зникнути. Так вже було не раз. У 1930-му, коли ліквідували ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління), інституція, завдяки якій і витворилось диво українського екранного кіномистецтва. По Другій світовій війні, коли у кремлі вирішили, що узагалі ніякої України нєт і бить нє может, а з тим разом і її культури. На початку 1970-х, коли стрімкий розвиток українського кіно зупинили як «націоналістичну загрозу»…
Та що там - уже в роки нашої Незалежності національне кіно було відкинуто на периферію і позбавлено державної підтримки. Так тривало упродовж двох десятиліть, десь до 2010-го. Нині, коли з’явилось нове і дуже талановите покоління молодих кіномитців, випробування війною і дивною поведінкою влади, яка, схоже, недооцінює роль і значущість кіно саме в контексті теперішнього лихоліття.
Інституції - ось один із чинників, спроможних порятувати кінематограф. ВУФКУ було такою інституцією. Нині Держкіно України, попри вочевидь деструктивну політику його керівництва. Протести і звернення до влади кіноспільноти з вимогою відправити у відставку те керівництво залишаються без відповіді.
Серед кіноінституцій і Національна спілка кінематографістів. Творчі спілки як тільки не опускали і не принижували упродовж останніх десятиліть. Головний мотив - спілки це, мовляв, рудименти сталінської тоталітарної системи управління культурою. Хоча кінематографічна спілка постала лише в середині 1960-х - партійні бонзи ніяк не погоджувались на появу громадської структури, що видавалась їм дуже «підозрілою». І як у воду дивились - саме творчі спілки, серед яких і Спілка кінематографістів, виступили в ролі локомотива боротьба за Незалежність на рубежі 1980-90-х років. Саме стабільність цих інституцій забезпечила ефективне протистояння іншим інституціям - владним. Активність публічних (вулиця, майдан, засоби масових комунікацій) виступів не мали б успіху за відсутності громадських інституцій.
Нібито нова і нібито українська влада упродовж 90-х «віддячила» творчим спілкам - передусім радикальним пониженням їх суспільного статусу. Так воно тривало дотепер, а з початком широкомасштабної війни росії проти України, чому передував виснажливий ковідний марафон, уже годі було чекати якихось змін. Спілка, Будинок кіно завмерли у якійсь напівпозиції… Лишалось чекати якогось дива.
Дива усе ж трапляються. Допомога прийшла від Інституту імені Ґете Goethe-Institut, який, як відомо, займається популяризацією німецької мови та німецької культури у світі. Спілці було надано грант, який дозволив упродовж листопада-грудня надати спілчанській культуртрегерській діяльності більшої повноти і виразності. А до того ж ще й підкріпив ту діяльність більшою кількістю технічних засобів, що не може не радувати.
Відтак творчі заходи, що проводяться Спілкою в Будинку кіно, набули системності і динамізму. По-перше, продовжено традицію популяризації здобутків українського кіномистецтва - як фільмів, що стали класикою, так і новостворених в останні два-три роки. Зокрема, з нагоди 100-річного ювілею ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління), з якого і почалася власне історія вітчизняного кіно, було проведено цикл творчих вечорів, який увінчано дискусією щодо значущості спадщини ВУФКУ в контексті українського та світового кіно. По-друге, продовжився програмний цикл «Наші співвітчизники у світовому кіно» (автор і модератор проєкту Станіслав Сукненко). Напрочуд цікаві екскурси у творчі біографії Анни Стен чи Григорія Хмари, з карколомними перипетіями їхніх біографічних сюжетів.
Станіслав Сукненко є автором ще одного проєкту - «Кінотерапія (Мистецтво позитиву)». Кіно справді є терапевтичним засобом, що важливо за нинішніх тривожних часів. Кіноексперт Алік Шпилюк є автором циклу «Мистецькі фільми в Будинку кіно», де презентуються фільми, настановлені на вироблення нової кіномови, нових кіностилітик.
Розробляються й нові програми. Скажімо, цикл вечорів під назвою «Історія українського кіно в анекдотах та побрехеньках» (автор Сергій Тримбач), що є водночас підготовкою однойменної книги для одного з київських видавництв. Особливий успіх мав вечір, у якому взяли участь актор Богдан Бенюк і поет, режисер Станіслав Чернілевський.
Є й монографічні вечори. Скажімо той, що був присвячений легендарному художнику Сергію Якутовичу. В його рамках відбулась плідна розмова про аналітичні засоби дослідження літературно-мистецького побуту і формування у його лоні нової мистецької мови…
Словом, допомога Гете-інституту дозволила Спілці реанімувати творчі проєкти і запустити в роботу нові.
Сергій Тримбач
