Необхідне міністерство
Прем’єр-міністр Великобританії Тереза Мей створила в своєму уряді, в штаті міністерства охорони здоров’я, нову посаду — міністра з самотності.
Державний апарат у зрілих демократіях чутливий до потреб громадян; отже, самотність там сприймається як проблема, котра потребує залучення ресурсів на найвищому рівні. Але нам що з того?
Сьогодні навіть найсамотніша людина насправді не зовсім сама. Вона живе в конкретному соціальному контексті. Й отут починається найцікавіше.
Не знаю, як у Об’єднаному Королівстві, але в нашій вічно стурбованій республіці питання давно стоїть руба. Українська публіка сприймає самотність як недолік, як ваду, як непростимий гріх, практично як злочин. «Що, живеш сам(а)?»; «Одружитися тобі треба», «А чому дітей нема?», «Ай, бідна, нелегко самій», «Мужика треба нормального знайти». Твоя самотність усіх турбує, всім до неї є діло, всі лізуть зі співчуттям, з порадами, підозрюють у таємних чи явних збоченнях; одне слово, увага суспільства просто не знає меж і знати не хоче.
Так створюється доволі абсурдна, а подекуди й травматична ситуація. Тому я від імені всіх самотніх жінок і чоловіків цієї країни гучно й сміливо пропоную заснувати в нас структуру, аналогічну британській, тільки назвати більш пишно, згідно з українськими традиціями поетичної політики — Міністерство з питань самотності й мізантропії. В першу чергу — щоб захистити нас, одиначок та одинаків, від тих, хто нам сто років не уперся, але кому ми не даємо спокою. Спитає хтось: «Чому сам(а) живеш?» — а ти й відповіси: «У Мінсамі знають», пред’явив хтось нехтування генетичним обов’язком перед нацією — кажеш: «Мінсам у поміч», порадив хтось мужика нормального знайти — а ти йому: «Вали в Мінсам!» І так же ж добре стане жити — не передати ніякими словами.
Одне слово, міністра нормального нам треба.
