Якщо не вміти обирати...

У давньогрецькій байці Езопа «Лисиця і виноград», лисиця не діставши виноград, ягоди якого були надто високо, сказала, що виноград ще зелений і пішла собі далі. Так само політики в Україні, часто не маючи бажання, або вміння змінити щось по суті, добитися успіхів в реалізації якісних змін, звинувачують у цьому обставини. Візьмемо до прикладу питання форми правління в державі, яке час від час дискутується в Україні. Особливо перед виборами, коли політики намагаються заробити додаткові бали, або переслідуючи особисті інтереси. 

Звичайно, конструкція управління державою має важливе значення, однак перебираючи за роки незалежності різні варіанти змішаної форми правління, це не допомогло політкам і держслужбовцям ефективно управляти країною. Нагадаємо, що протягом років незалежності в нашій країні вона перекроювалася кілька разів, зокрема в угоду тих чи інших політичних кланів, як це було наприклад в 2004 році, коли для послаблення повноважень наступного президента Ющенка, попередня влада (Кучма, Медведчук) підсунула у вигляді вирішення політичної кризи в наслідок помаранчевих подій так звану політичну реформу із змінами в Конституцію. Згодом в 2010-му Янукович через Конституційний Суд повернув собі повноваження Кучми в редакції Конституції 1996 року (президентсько-парламентська республіка). Але після Євромайдану в 2014-му нова влада знову запровадила в Україні парламентсько-президентську республіку зразка 2004 року, в якій держава функціонує і нині. 

В одному з останніх дописів у ФБ Геннадій Корбан написав про те, що у нього є «давня мрія»: «Мені б дуже хотілося, щоб одного разу, Україна стала парламентською республікою. Чесно, задовбало їх вибирати. 29 років ми робимо вибір між червоними директорами і комуністами. Між бджолярами і розбійниками. Між баригами і профанами». Цей пост — привід ще раз уважно звернути увагу на це питання, особливо в нинішні складні часи, коли російські війська знаходяться на нашій території і нам важливо втримати державний човен. Дискусії, як бачимо, з приводу форми правління будуть продовжуватися. Є пропозиції Корбана, і не тільки, з приводу необхідності запровадження чистої парламентської республіки, коли б президента обирали у Верховній Раді.

Насправді, питання в нашому випадку набагато глибше. По-перше, ми поцікавилися у експертів, дійсно, що вони думають з приводу того — яка форма правління потрібна Україні? А по-друге, сутнісне, на що ми хотіли б звернути увагу, — якщо не вміти обирати, або якщо, наприклад, немає справжніх партій, хіба справа в моделі управління? Чи допоможе сама форма, якою б вона не була?

«ПЕРЕХІД ДО ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ НЕМОЖЛИВИЙ БЕЗ РЕАЛЬНОЇ ПАРТІЙНОЇ СТРУКТУРИЗАЦІЇ САМОГО ПАРЛАМЕНТУ»

Тарас ЛІТКОВЕЦЬ, політолог, Луцьк:

– З двох форм державного правління (монархічна та республіканська) Україні, враховуючи наш історичний досвід та національні традиції, більше підходить республіканська. Загалом з 220 держав та державних утворень світу монархічними є лише 29 країн. За 28 років незалежності Україна була і президентсько-парламентською, і парламентсько-президентською, а за Януковича фактично була президентською.

У парламентській республіці, на відміну від президентської та «змішаної», уряд формується парламентом, президент лише формально призначає керівника уряду та його склад, сам уряд діє за принципом колективної відповідальності, очолюється та формується прем’єрміністром, а парламент може, висловивши недовіру урядові, відправити його у відставку. Найуспішнішими парламентськими республіками є ФРН, Австрія, Ізраїль, Фінляндія, Швейцарія, Ірландія та ін. Президент у парламентській республіці виконує символічну представницьку роль, а вся реальна повнота влади перебуває в руках глави уряду. Цікаво, що президент зовсім не несе відповідальність за дії уряду. Парламентська республіка є менш поширеною в світі, ніж президентська та «змішані». Враховуючи специфіку нашої багатопартійності, можна твердо прогнозувати, що в разі переходу до парламентської моделі нам гарантовані часті урядові кризи, які і так для нас уже не є рідкістю. Непрофесійне та малокомпетентне нинішнє управління верхніх ешелонів влади спонукає нас до пошуку нових моделей та форм державної організації. Тому нам доцільно проаналізувати досвід парламентських республік світу, щоб уникнути аналогічних помилок в Україні. Хоча, на жаль, історія свідчить, що українці вчаться лише на власних помилках.    

При реальній багатопартійній системі парламентська республіка забезпечує парламентську більшість у вигляді коаліційного уряду при розподілі посад пропорційно кількості голосів партії в парламенті. Але нестійкість коаліцій у парламентських системах молодих держав обумовлює часті зміни урядів і політичні кризи. Загрозою в нашому випадку буде недостатність повноважень у президента і уряду парламентської республіки в періоди криз, екстремальних ситуацій, військових конфліктів і всього іншого радикального, чим рясніє наша історія новітнього часу, на відміну від «ситих» та стабільних держав Західного світу.

Сучасний світовий парламентаризм демонструє, що сьогодні на планеті є багато ефективних як однопалатних парламентів (Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Ізраїль, Сінгапур, Південна Корея та ін.), так і двопалатних (США, Канада, Франція, Швейцарія, Нідерланди, Іспанія, Велика Британія та ін.). Проте паралельно в Африці та Азії існують обидва типи парламентів у вкрай одіозних, злиденних, у одвічній тотальній кризі країнах. Питання реорганізації ВРУ з однопалатної на двопалатну триває вже не один десяток років, як і питання щодо скорочення чисельності депутатського корпусу. Низка політичних партій із заздрості вартою регулярністю мусують питання парламентської республіки та двопалатності ВРУ напередодні виборів і включають ці положення до своїх передвиборчих програм. Звичайно, що такі кардинальні зміни можливі лише за зміни Конституції, що також прагнуть втілити вже понад 10 років провідні політичні сили і, звичайно, під власні вузькопартійні інтереси, тому і існує 4 - 6 проєктів змін до Основного Закону.  

Кожен із двох типів парламентів світу має свої позитиви та негативи. Так, двопалатний, зазвичай, є характерним для федеративних країн, де кожна адміністративна територія (штат, провінція, земля, комуна і т.д.) має власний регіональний парламент, який видає закони лише для цієї території. Єдине юридичне обмеження – закони регіону не можуть виходити за правове поле Конституції всієї країни, тобто суперечити федеральним законам. Наявність державного парламенту зумовлена необхідністю мати представництво всіх регіонів на загальнодержавному рівні. Україна є унітарною державою, і тому сам факт існування верхньої палати викликає сумніви. Крім цього, анексія Криму та війна на сході кривавою практикою довели, що федералізація України загрожує існуванню самої держави. Прихильники запровадження верхньої палати у ВРУ пояснюють це необхідністю забезпечити регіональні (обласні) інтереси на державному рівні. Відсутність у нашому парламенті дієвого захисту інтересів усіх регіонів держави обумовила міжрегіональне протистояння та сепаратизм. 

А парламентська республіка в умовах нинішніх реалій несе в собі загрозу ще більшої дестабілізації функціонування державних інститутів влади. Нинішнє протистояння між різними гілками влади автоматично перенесеться в парламент і за нашої мультипартійності та ідеологічній невизначеності груп протистояння розгорятиметься там з новою силою. Запровадження парламентської форми в Україні може суттєво гальмувати весь політичний процес, враховуючи низьку політичну та правову культуру нашого населення, неприродно велику кількість дрібних і маловпливових партій, які часто є кишеньковим інструментом боротьби за власні інтереси вітчизняних олігархів. Сьогодні наші партії не є масовими і їх ще не можна назвати справжніми політичними партіями парламентського типу, адже вони не захищають і не виражають у ВРУ інтереси великих соціальних груп, а тому вони не відчувають жодної відповідальності перед виборцями і не можуть ефективно вирішувати в парламенті найважливіші для народу проблеми. З огляду на це перехід до парламентської республіки неможливий без реальної партійної структуризації самого парламенту. В іншому разі демократія в Україні ще більше здасть свої позиції авторитаризму та олігархічній клановості. Політичний хаос поглибиться, почастішають зміни урядів (як, наприклад, у Італії, де жоден уряд після 1945 року не відбув повністю свою каденцію і їх за 75 років було майже 70) і в результаті відбудеться поглиблення і без того перманентної економічної кризи. Звідси в мас зростає потреба в силових сценаріях зміни влади, бажання «сильної руки», що нарешті «наведе порядок у країні». Недарма для нашого масового виборця є зразком президент сусідньої авторитарної Білорусі, навіть нерідко згадують «порядок» при Сталіні або під час німецької окупації. Український народ не сприйме тривалого кадрового хаосу та невизначеності і рано чи пізно захоче подякувати тому, хто позбавить їх від такого проблемного і неефективного парламенту (згадаймо Німеччину після 1933 року, Італію часів Муссоліні або план нашої Надії Савченко з однодумцями підірвати зал засідань ВРУ через «ненависть народу до цих депутатів»).

При парламентській республіці уряд одноосібно контролює зовнішню політику, а зміна парламентської коаліції може докорінно змінити вектор самої зовнішньої політики. У ВРУ розпад і трансформація коаліцій є постійними, а їх погляди на зовнішню політику часто є діаметрально протилежними, як, наприклад, у нинішніх парламентських фракцій «Європейська солідарність» Порошенка і ОПЗЖ  Медведчука. Часта зміна вектору зовнішньої політики несе в собі пряму загрозу національній безпеці, не кажучи вже про втрату авторитету і довіри країни на міжнародній арені. Крім цього, через корупцію зріс би зовнішній іноземний вплив на внутрішню ситуацію (згадаймо, як демонстративно прокремлівська фракція у нинішній ВРУ з піною на устах лобіює інтереси Москви та всі антиукраїнські законопроєкти). А враховуючи низький моральний рівень наших депутатів та їхню патологічну схильність до корупції, парламентська республіка стане фактором подальшої деградації законності та самої сутності парламентаризму.

Узагалі парламентська республіка доцільна для монолітних і загалом невеликих держав із тривалою традицією державного будування. Проте Україна наразі до таких країн ще не належить. І хоча вже від самого слова «вибори» наш народ починає помітно дратуватись, але все-таки кожні кілька років наш виборець масово задіяний до формування ключових політичних інститутів влади – обрання парламенту і президента. В разі ж з парламентською моделлю вибори будуть лише один раз на 5 років. І при всій нашій «пролетарській ненависті» до будь-якої вітчизняної влади (а вона таки цього часто заслуговує) український народ усе ж дуже хоче прямо обирати і лідера країни, і найвищий законодавчий орган держави, а тому ідею парламентської республіки в разі плебісциту він не підтримав би.

Також запровадження парламентської республіки посилило б владу кланово-олігархічних груп і загальмувало б природне і якісне оновлення політичної еліти. Суспільство повністю буде позбавлене можливості обирати президента, бо в парламентських країнах його обирають самі депутати з самих членів парламенту. А ми добре знаємо і не один рік спостерігаємо, звідки беруться і як складаються виборчі списки. Наші політики, які часто незмінні у Верховній Раді з середини 90-х років, прагнуть просто залишатись у владі завжди і ліквідувати будь-яку конкуренцію, бо в парламентській республіці вся висока політика буде замикатись на парламенті. І в такому разі це буде опосередковане відчуження народу від влади з усіма сумними звідси наслідками.  

Особливо підозрілим є те, що РФ уже не перший рік активно спонукає Україну до переходу в парламентську модель республіки, як і КПУ в часи власної легітимної діяльності. Звичайно, що форма за визначенням є не більше, ніж формою, а принциповим є внутрішнє наповнення. Це як одяг на людині – лише зовнішня оболонка. Одяг найдорожчої і найпрестижнішої світової фірми можна одягнути на опудало на нашому городі, але те, що буде під цим дорогим одягом, аж ніяк не зміниться за своєю сутністю. Аналогічно з формою та типом державного правління.

«УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ЗНАЧНО ЗАТЯГНУЛА В ЧАСІ ПРОЦЕС ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ»

Сергій ЛАПШИН, кандидат історичних наук, доцент Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського:

— Саме від форми державного правління залежать особливості поділу, формування та функціонування влади. За період незалежності Україна змінювала форму державного правління з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську і навпаки. Пов’язано це було з бажанням президента зосередити в свої руках повноту влади. Особливо яскраво це проявилося за часів Януковича, діяльність якого характеризується як авторитарний тип політичного режиму. Однак якщо запитати в громадян України — яка форма правління діє на цей момент — навряд чи більшість відповість правильно. Для громадян важливіше не прізвище президента, прем’єрміністра, голови Верховної Ради України, а питання безпеки, захищеності, економічного добробуту, впевненості в майбутньому.

Парламентсько-президентська форма правління, яка діє в Україні зараз, є певною перехідною моделлю до парламентської форми. Водночас кардинальна відмова від проведення прямих виборів президента України громадянами, які мають виборче право, і проведення процедури обирання президента в парламенті, навряд чи знайде підтримку серед громадян України. Причин можна назвати кілька, але передусім це втрата довіри до діяльності Верховної Ради України внаслідок невиконання передвиборчих обіцянок та діяльності окремих обранців, які дискредитують не лише себе, а й у цілому інститут влади. Виправити цей недолік мала б можливість відкликати народного депутата, але цей механізм залишається лише в обіцянках. Ще однією причиною є особливість політичної культури українців, які бажають самостійно вирішувати долю власної держави, що проявляється, зокрема й у збільшенні відсотку явки на вибори. Тому запровадження парламентської форми правління, як і обрання президента України в парламенті не є близькою перспективою.

Фінансування політичних партій з державного бюджету мало на меті зменшити вплив фінансових кіл на політичну сферу. Проте в реальності це не відбулося. Окремі політичні сили витрачали 9 % отриманих коштів на піаркампанії, не припиняючи брати кошти в спонсорів, які згодом реалізовувалися в формі вимог лобіювання окремих бізнесових рішень, закупівель та ін. Українській владі необхідно зосередитися на реформаційних процесах, створенні дієвих умов для економічного зростання, розбудови справді правової, соціальної держави, а не змінах до Конституції.

Сьогодні, зважаючи на високий рівень довіри населення України до громадських об’єднань (волонтерських організацій, об’єднань підприємців), варто було б розглянути питання про надання їм статусу суб’єктів політики — дозволити брати участь у місцевих та парламентських виборах. Усе це сприяло б формуванню фахових органів представницької влади.

У жовтні 2020 року відбудуться місцеві вибори. В зв’язку з цим активно обговорюється питання зміни виборчих процедур. Українська держава значно затягнула в часі процес децентралізації (найактивніша фаза формування ОТГ припадає на 2015 — 2016 роки). Дійсно, на цей момент на місцях спостерігається дуальність влади в особи районних державних адміністрацій і ОТГ. На мою думку, завершення децентралізації, проведення виборів у ОТГ, формування влади на місцях, і, найголовніше — надання правових, матеріальних ресурсів для розвитку місцевих громад — здатне сприяти прискоренню державотворчих процесів в Україні.

«ІЗ ЗБІЛЬШЕННЯМ ГОСПОДАРСЬКОЇ АВТОНОМНОСТІ НАСЕЛЕННЯ ВІД ДЕРЖАВИ, ЗРОСТАТИМЕ ЙОГО ВИМОГЛИВІСТЬ ДО ПОЛІТСИЛ»

Микола ПОЛЬОВИЙ, доктор політичних наук, професор Донецького національного університету імені Василя Стуса:

— Справді, дискусія щодо оптимальної форми правління хвилеподібно актуалізується в нашій країні. І це не є особливістю лише нашої держави — майже всі країни під час політичного транзиту, під час певної нестійкості в плані демократичної політичної традиції, переживають подібні ситуації. Водночас слід визнати, що такі дискусії дуже нечасто можна зустріти в так званих сталих демократіях, бо ж у таких країнах певна форма правління влаштовує більшість, а згодом встигає стати елементом політичної традиції і, відповідно, ніби підтримує сама себе. Шкода, що в країнах, які, як Україна, все ще не дійшли до сталої демократії, подібні дискусії виникають не заради демократії чи бодай поліпшення політичного управління з метою оптимізації виконання функцій держави, а як інструмент утримання влади, коли стає зрозуміло, що звичайними методами — під час прямих президентських виборів — втримати її не вдасться. З цієї точки зору, дійсно, хороший шанс залишитись при владі для поточного президента, який, традиційно для України, прийде до чергових виборів з низьким рейтингом та високим антирейтингом, ліквідувати прямі вибори та бути обраним більш керованим парламентом. Нагадаю, що подібні розмови починають точитись в Україні не лише на тлі падіння рейтингів президента, а й на тлі існування пропрезидентської більшості в парламенті. Годі й казати, що пропрезидентська парламентська більшість не є довготривалою, але тут ми стикаємось із другим питанням — якість політичної свідомості населення корелює з якістю депутатів, яких воно обирає. І з цієї точки зору попереднє твердження слід уточнити — ідейна пропрезидентська більшість у парламенті в Україні нетривала, а штучна, або сконструйована певними засобами тиску (батогом та пряником) — цілком може триматися кілька років поспіль. Так, ця більшість розпадається, коли втрачається штучний зиск або ж втрачає владу хазяїн батога.

Тому якщо ми згадаємо, що теперішня пропрезидентська більшість дивним чином сильно перетинається з тією великою групою народних депутатів, які, скажімо, «підгодовуються» з руки кількох олігархів, то, відповідно, маємо всі можливості для уявлення ситуації, коли кілька олігархів руками своєї «проолігархічної більшості» обирають у парламенті свого суцільно олігархічного президента. Зважаючи на існування великих шансів на здійснення такого сценарію, на мою думку, обрання президента в парламенті — не дуже хороший варіант для сучасної України. Тому меншим злом у цій ситуації стає поточна парламентсько-президентська форма правління. Інша річ, що коли в нас кажуть про парламентську республіку, то зосереджуються на способі виборів президента та дещо відкладають питання його повноважень. З цієї точки зору в Україні і так достатньо обмежена влада президента. Інша річ, що завдяки вже згадуваній керованій депутатській більшості нашому нинішньому президентові вдалося відтворити де-факто президентську форму правління. Але ж погодьтеся — в таких умовах надати можливість виборів президента в парламенті означає законсервувати саме фактичну президентську форму правління. І, вірогідніше, з великою часткою авторитаризму на доданок.

З іншого боку, у нас політично незріле населення, в нас більшість з понад 300 партій — штучні та олігархічні чи персоналістські. Але, як демонструє сучасна світова практика, навіть у країнах розвинених демократій до 50% готові обирати президентом бовдура та брехуна-банкрота. Тому, думаю, в нас немає інших шансів, крім поступового політичного самовиховання нашого народу. Мені здається цілком справедливим припущення про те, що зі збільшенням господарської автономності населення від держави (простіше кажучи, зі зменшенням питомої ваги так званих бюджетників та зі збільшенням питомої ваги «самозайнятого населення») зростатиме, — ні, не рівень політичної культури (цей термін узагалі немає сенсу), — зростатиме його самоповага та вимогливість до держави та всіх політичних сил. І через цю вимогливість є сподівання, що в Україні зможе сформуватися більш цивілізована політична система. Причому я припускаю думку, що власне форма правління в цій системі може варіювати від парламентської до гетьманської — самостійні громадяни, які поважатимуть себе, зможуть використати на благо своєї країни будь-яку форму правління.

«ПИТАННЯ НЕ В ТОМУ, НА ЯКІЙ МОДЕЛІ ЗУПИНИТИСЯ, А ВСЕ— ТАКИ, ЩОБ ТА ЧИ ТА МОДЕЛЬ ПРАЦЮВАЛА»

Віталій МАСНЕНКО, доктор історичних наук, професор, експерт Центру аналітичних досліджень «Прагма» Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького:

— Тут є навіть два основні питання: перше — щодо державно-політичного устрою і друге — наскільки взагалі ефективно в нас працює влада і держава.

Насправді в нас виявилася дуже слабка держава, ми з 1991 року будуємо-будуємо, але вона, на жаль, лишається слабкою. Слабка держава не може захищати власних громадян. Достатньо часто ми бачимо, як це відбувається, не лише ззовні, а й зсередини держави. Єдине, що нас рятує, що в нас почалося формування достатньо потужного громадянства. Воно поки що не охоплює більшості громадян, але принаймні під час Революції Гідності, під час російської агресії це стало чітко видно. Те, що не могла робити держава, брали на себе добровольці, волонтери і за рахунок цього ми рятувалися. І сьогодні в умовах пандемії ми бачимо, що держава багато чого декларує, показує картинки про зустріч вантажів. Але насправді реальна допомога достатньо часто йде від волонтерів, громадських діячів, і це знову показує, що держава не допрацьовує.

Щодо державно-політичного устрою, звичайно, є різні моделі, зараз ми маємо парламентсько-президентську модель, але тут, на мою думку, питання не в тому, на якій моделі зупинитися, а все-таки, щоби та чи та модель працювала. Бо, наприклад, зараз ми маємо парадокс. У нас діє парламентсько-президентська форма влади. А насправді, в силу того, що одна політична партія має монобільшість у ВРУ, відповідно президент має всі можливості не тільки виконувати власні функції, а й втручатися у виконання функцій того самого парламенту, у виконавчу владу, судову владу, в корупційні розслідування і тому подібне. Це показує, що фактично ми маємо президентську республіку. Де-юре — парламентсько-президентська, але де-факто — президентська.

Парадокс, що президент навіть не використовує ефективно свою владу. Достатньо часто ми бачимо, що це зводиться до перекладання відповідальності на когось, скажімо, на прем’єрміністра. Маючи такі важелі впливу, реально було б завершити реформи, розпочаті за попередньої влади. Але ми цього не бачимо. Натомість ми бачимо, що відбувається своєрідна олігархізація політики.

Тому, якщо вести дискусію про те, що президентська модель є більш ефективною, слід зупинитися на одній моделі, навіть та, що існує, але просто ефективно її використовувати. Втім, практика показує, що цього не відбувається.

Наше суспільство — неоднорідне. І коли ми передамо функції обрання президента тільки депутатам Верховної Ради, то буде більше можливостей для маніпулювання людьми і думка нашого суспільства буде просто не врахована. А коли суспільство матиме можливість хоча б пропонувати, то для громадськості це буде більш ефективно.

Утім, є ще одна проблема. Зараз люди, які обрали президента, стикнулися з тим, що не виправдались їхні сподівання, але ж водночас вони не відчувають власної відповідальності за своє рішення. Тобто ви ж обрали, маєте тепер спитати президента, чому він не виправдав сподівання. А якщо ми ці функції обрання президента залишимо за парламентом, то так наше суспільство взагалі не матиме відповідальності. А відповідальність нестимуть депутати, а ми знаємо, як наші депутати несуть відповідальність.

Мені здається, що президентська модель, принаймні в нинішніх умовах, не буде ефективно працювати.

УКРАЇНЦЯМ ПОТРІБНО РОЗУМІТИ, ЩО ПРАВО ОБИРАТИ — ЦЕ ТАКОЖ НЕСТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА СВІЙ ВИБІР»

Олексій ВОЛКОВ, політичний експерт, Дніпро:

— Дискусія про модель форми правління в Україні має досить давню історію й актуалізується вона зазвичай у період загострення боротьби за владу, особливо тоді, коли починають слабшати позиції правлячої партії.

Періодично то одна, то інша сторона починає говорити про перерозподіл повноважень, яких нібито їм бракує для завершення реформ або перезавантаження системи влади. Хочу звернути увагу на один цікавий аспект: той, хто бажає більше повноважень для себе, чомусь ніколи не вимагає збільшення відповідальності за свої дії. Цей момент спікерами скромно замовчується.

На нинішньому етапі я не бачу особливої різниці в моделі, тут глибинний сенс міститься не у формі, а у змісті. Якщо немає політичної волі, немає реального бажання до активних дій, немає команди однодумців, а не «акціонерів»  нового виборчого проекту, то байдуже, хто якими повноваженнями наділений: президент, Рада, гетьман чи директорія. Важлива не назва, а практичний результат.

Також цікаво, чому ми говоримо лише про рівень президента і Ради, але не пропонуємо перерозподілити кардинально взаємовідносини на рівні місцевих властей? Чом би нам не урізувати повноваження мерів у містах? Нехай керують мегаполісами депутатські команди з новими можливостями. Але нескладно уявити, як дружно стануть на захист своїх прав і які контраргументи приведуть місцеві еліти та зав’язане на них бізнес-лобі.

Уся річ у тому, що в Україні не працюють закони, не діє сила права, кардинально порушений принцип суспільної угоди, влада десакралізована, а її інститути користуються низькою довірою. Державні «запобіжники» (суди, прокуратура, правоохоронні органи, спецслужби) — корумповані та залежать від вищих інстанцій. Вони не борються з корупцією у владі, а беруть активну участь у розподілі впливу.

Українські лідери партій і рухів дуже швидко втрачають підтримку  свого електорату, насамперед через колосальну різницю між обіцянками та реальними вчинками. Україна «хвора» на популізм, а влада втратила повагу в очах людей.

Низка суспільно-політичних потрясінь 2000-х років, Майдан-2004, перевибори в Раду 2007, Євромайдан 2014 зміцнили в країні рух активного вуличного протесту. Досить пригадати приклади так званої сміттєвої люстрації.

Українці звикли до думки про те, що система наскрізь корумпована, на неї потрібно постійно чинити тиск і що проблеми в комунікаціях із владою можна усунути шляхом делегування каменюки у вікно або навіть «коктейлю Молотова».

Нашій країні ще багато чому потрібно вчитися, щоб стати політично зрілою, відновити довіру до влади. Українцям необхідно розуміти, що право обирати — це також бути відповідальним за свій вибір. Вибір кандидата до будь-якого органу влади — це право, можливість і обов’язок контролювати його дії впродовж усієї каденції. Повинні діяти реальні механізми щодо відклику чи усунення будь-якого політика в разі порушення ним своїх повноважень — це майбутня дієва система заборон і противаг.

Українці не люблять брати активну публічну участь у житті політичних партій і громадських рухів, обмежуючись активністю один раз на декілька років. Саме тому різке збільшення повноважень чи то президента, чи то парламенту всього лише укріпить максимально один із владних центрів, але не вирішить комплекс проблем, безпосередньо пов’язаний із розвитком незалежної судової влади та зміцненням відкритого громадянського суспільства.

«ЖОДНА ФОРМА ПРАВЛІННЯ НЕ ВРЯТУЄ ДЕРЖАВУ, ПОКИ НЕ БУДЕ СФОРМОВАНИЙ ПРОУКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ ІСТЕБЛІШМЕНТ»

Артем ПЕТРИК, кандидат історичних наук, доцент, керівник Центру дослідження історії Литви ХДУ, науковий співробітник Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського університету (Литовська Республіка):

— Колись, ще за правління Богдана Хмельницького, француз Гійом де Боплан, характеризуючи українців, сказав: «Без волi в них немає бажання жити, i це, власне, є причиною того, що вони швидкi на опiр i бунт...». Практично ідентичну характеристику дав вже в ХХ ст. англієць Ланселот Лоутон: «... нiщо не може стримати в їхнiх намiрах... вони гордi й марнославнi i легше приймають смерть, нiж неволю...». 

Утім, усі ці вислови, що віками радують серця українських патріотів, адже демонструють славнозвісний пасіонарний «непокірний дух козацький», який вважається мало не вродженою рисою національної ментальності, насправді демонструє вельми цікаву і характерну річ. А саме, складне сприйняття українським загалом ідеї сильної «патріархальної» моделі з одноосібним автократом-державцем на чолі. А отже, і прихильність до парламентаризму, в часто майже анархічних її проявах.

Саме таку «демократію з національним колоритом» дехто і вважає традиційною українською формою устрою. Один наш сучасник, польський колега-історик, напівжартома сказав: «Яку б державу не будували українці, вони все одно збудують Військо Запорізьке...». Не відкидаючи історичну тяглість української державності від Гетьманщини і до сьогодення, не можу не відзначити, що все ж найбільш потужною Козацька Україна була за гетьманування сильних керівників — автократів — Хмельницького, Дорошенка, Мазепи, яким великими зусиллями таки вдавалося приструнити буйну козацьку лицарську вольницю. То ж маємо і традицію «сильної руки».

Як на мене, в сучасній Україні головна проблема, це повна відсутність харизматичних лідерів державницького плану, а українці «закохуються» саме в особистості. Інша річ, що на 29-му році незалежності, та 7-му році Визвольної війни в українському політикумі ще продовжують існувати відверто антидержавні сили, яких у принципі не повинно бути в суспільному полі, а тим паче, давати їм право впливати на прийняття рішень державного значення. Це є абсолютний нонсенс.

Жодна форма правління не врятує державу, поки не буде нарешті сформований виключно проукраїнський державницький політичний істеблішмент. Усе решта — профанація.  Від ворогів безглуздо чекати перетворення на українських патріотів, свиня не стане орлом, тож і такої еволюції не буде.