За його працями садівники вчаться досі...

Левко Симиренко — старший син Платона Симиренка, всесвітньовідомий український учений-садівник та помолог, активний діяч народницького руху 70—80-х років ХІХ ст.

БУРХЛИВІ УНІВЕРСИТЕТИ

Навчався він в Одеській приватній гімназії Кнері. 1872 року поступив на щойно відкритий у Новоросійському (Одеському) університеті агрономічний факультет, який через відсутність необхідної матеріально-технічної бази та нечисленність слухачів розформували. Л. Симиренко повернувся додому, в родинну садибу Платонів хутір. 1874-го він став студентом природничого відділення фізико-математичного факультету Київського університету. Ще в роки навчання в гімназії юнак із загостреним почуттям справедливості брав активну участь у молодіжно-студентському русі, познайомився з Андрієм Желябовим та іншими майбутніми діячами «Народної волі». У Києві, де студентський рух був потужнішим, під впливом старших за віком братів Дебогоріїв-Мокрієвичів, з якими студент мешкав на квартирі на Тарасівській вулиці, долучився до протиурядової роботи. Конфлікт студентів з адміністрацією вишу 1878 навчального року досяг апогею, викликав збурення в університеті і спричинив запровадження поліцейського нагляду за молоддю. Л. Симиренко також був активним учасником тих протестів. Запеклий конфлікт студентів з адміністрацією наприкінці 1878 року завершився політичними репресіями, звільненням з університету і взяттям на військову службу майже півтори сотні студентів різних курсів.

Через вроджену короткозорість студента четвертого курсу Л. Симиренка не могли взяти до війська. У Київському університеті він теж не міг продовжувати навчання. Впливові родичі та покровителі (дядько В. Симиренко, О. Кістяківський та В. Антонович) врятували хлопця від покарання і допомогли йому перевестися до Новоросійського університету. Тоді ж до осені 1879 року Л. Симиренко навчався на останньому випускному курсі університету. Через поліцейські утиски та переслідування молодіжний революційний рух із Києва перемістився в інші університетські міста, зокрема в Одесу. Саме в Одесі активізувалася діяльність «Народної волі», очолюваної Андрієм Желябовим, Софією Перовською, Дмитром Лизогубом та іншими діячами, з якими тісно співпрацював Л. Симиренко. Його кілька разів заарештовували, але він все-таки зміг успішно закінчити університет й одержати диплом. Пізніше, уже перебуваючи в Мценській пересильній в’язниці (Орловська губернія), арештант Л. Симиренко довідався, що вчена рада Новоросійського університету за одну з останніх наукових робіт надала йому науковий ступінь кандидата природничих наук.

ПОЛІТИЧНИЙ ЗАСЛАНЕЦЬ У СИБІРУ

Л. Симиренка заарештували пізньої осені 1879 року в родинній садибі Платонів хутір. Під час ретельного обшуку жандарми знайшли у нього вдома безліч компрометуючих матеріалів, листування з різними політичними діячами, адреси друзів і заборонену літературу. Заарештованого власника університетського диплома доправили до Києва. В одиночній камері на Лук’янівці, доки велося слідство, Л. Симиренко перебував упродовж зими — осені наступного року. Слідчі та суд визнали його винним у належності до антиурядової революційної організації і засудили до восьми років виселення по етапу до Східного Сибіру. Покарання Л. Симиренко як політичний засланець відбував у тюрмах і поселеннях у Красноярську і найвіддаленішому куточку Східного Сибіру — містечку Балаганську.

Перебуваючи в сибірському засланні, кандидат природничих наук започаткував вивчення рослинності Красноярського краю, організував вирощування в оранжереях промисловця Кузнєцова овочевих і навіть цитрусових культур, запровадив промислову культуру сланкого (низькорослого) садівництва. Українського вченого з повним на це правом науковий світ вважає основоположником сибірського садівництва.

1887 РОКУ СТВОРИВ ВЛАСНИЙ ПОМОЛОГІЧНИЙ РОЗСАДНИК

Потім столичне жандармське управління заборонило Л. Симиренку, науковцю, кандидату природничих наук, автору наукових публікацій у зарубіжній пресі, повернутися на Городищину і поселитися в родинній садибі Платонів хутір. Колишньому політв’язню було заборонено працювати в державних установах та вищих навчальних закладах. Кілька місяців подружжя проживало на Курщині, винаймаючи житло.

Щоби отримати дозвіл для Л. Симиренка на мешкання в родинній садибі, його мати вимушена була звертатися до самого царя та міністра внутрішніх справ.

Л. Симиренко як науковець фактично був позбавлений роботи — щоби вижити й утримувати сім’ю, змушений був зайнятися господарством. Він створив плодовий розсадник спочатку на власній землі, а потім — на орендованій у графині Катерини Балашової, родички князів Воронцових. 1887 року, тобто в перший рік після повернення із Сибіру, Л. Симиренко створив власний, пізніше відомий в усьому науковому світі помологічний розсадник. Фактично це була перша науково-виробнича установа тодішньої Російської імперії. Тому відлік українського наукового садівництва маємо вести від цієї дати, а самого видатного вченого слід вважати фундатором українського промислового садівництва.

Через кілька років після створення помологічного розсадника науковий світ назвав українського ученого «королем вітчизняного садівництва». Найавторитетніша наукова установа світу — Французьке помологічне товариство надало Л. Симиренку найвищу нагороду — Велику золоту медаль з викарбуваним на ній написом: «Людині та вченому, який зробив найбільшу послугу садівництву своєї країни».

НАЙВАЖЛИВІШІ ДОСЯГНЕННЯ

Лише коротко назвемо найважливіші його досягнення. Ім’я геніального українського ученого-садівника і помолога має бути вписано золотими літерами не лише у вітчизняну, а й у світову садівничу науку за такі здобутки:

1. Створення першої в Російській імперії науково-дослідної установи — Помологічного розсадника Л. П. Симиренка (1887).

2. Створення найбільшої в Європі помологічної колекції плодових, горіхоплідних, ягідних та декоративних культур, яка налічувала три тисячі сортів і форм.

3. Опрацювання наукових засад інтродукції плодових рослин і розвінчування хибної теорії московського професора-акліматизатора О. Греля.

4. Обґрунтування помології як науки, започаткування нового виробничо-біологічного напрямку в ній.

5. Обґрунтування теоретичних і практичних засад промислового садівництва, створення перших промислових садів в Україні.

6. Підготовка тритомної праці «Кримське промислове плодівництво» та видання її першого тому.

7. Формування районів (центрів) промислового плодівництва: Крим, Мелітополь, Поділля, Бессарабія, Північний Кавказ, Київщина.

8. Створення вітчизняної наукової школи садівництва і розсадництва.

9. Опрацювання технології промислового садівництва та плодового розсадництва.

10. Організація в Російській імперії науково-дослідної садівничої установи — Салгирської помолого-садівничої станції.

11. Відкриття, популяризація та поширення в Україні й світі славетного сорту яблук Ренет Симиренка.

12. Підготовка першої вітчизняної наукової праці з помології, яка побачила світ лише через 40 років після вбивства видатного ученого.

13. Створення приватної симиренківської школи садівництва.

14. Сприяння створенню училища садівництва в Городищі.

15. Представлення України і Росії на всеросійських та міжнародних виставках садівництва.

16. Участь у міжнародних садівничих форумах та конференціях, одержання високих нагород.

НЕНАЛЕЖНЕ ПОШАНУВАННЯ

Після злочинного вбивства чекістами українського вченого всесвітньої слави Левка Симиренка, репресування 1933 року його сина, професора, директора Всесоюзного інституту плодового та ягідного господарства Володимира Симиренка їхні імена на кілька десятиліть вилучили з української історії і науки, а численні безцінні праці знищили.

Політична, громадянська і наукова реабілітація видатних учених розпочалася в добу хрущовської відлиги.

1958 року Мліївській станції садівництва, започаткованій професором Володимиром Симиренком на базі батьківського помологічного розсадника, присвоєно ім’я Л. П. Симиренка. За рішенням президії Академії сільськогосподарських наук упродовж 1961—1963 рр. вийшло три томи раніше репресованої і забороненої «Помології» Левка Симиренка. Вона витримала два видання і стала окрасою вітчизняної та світової науки.

1980 року за рішенням Ради Міністрів УРСР Академія наук запровадила премію ім. Л. П. Симиренка за видатні досягнення в садівничій науці.

Верховна Рада України ще 2002 року ухвалила постанову про «вшанування пам’яті видатних українських учених-садівників Л. П. Симиренка та В. Л. Симиренка». Аналогічний документ ухвалив і Кабінет Міністрів України.

Проте значна частина заходів, передбачених урядовими постановами, до цього часу залишаються не виконаними. Так, ім’я вченого світової слави не вшановано ні в Київському національному університеті ім. Т. Шевченка, ні в Одеському університеті ім. І. Мечникова. Не впорядкована могила видатного вченого на родинному цвинтарі у Платоновому хуторі.

Ім’я великого вченого і патріота України відсутнє в назвах вулиць у місцях, пов’язаних з його життєвим шляхом.

Ще гіршою є ситуація із вшануванням пам’яті знищеного 1938 року енкаведистами професора Володимира Симиренка. Навіть у Києві це ім’я жодним чином не вшановано, хоч аж у чотирьох районах столиці є вулиці, названі іменем його опосередкованого вбивці та руйнівника української садівничої наукової школи, кремлівського лизоблюда Івана Мічуріна...