Про національне виховання

...У нас багато хто знає про перешкоди, які гальмують нашу ходу, заважають рухатися вперед, вирішувати нагальні завдання. Знає, повторює з року в рік, ще й використовує ці знання, мов рятівний щит від всіляких запитів, скарг і вимог покласти край корупції, хабарництву й шахрайству. Ці наші недоліки бачать і нещадно ними докоряють політики, народні депутати, працівники державних служб, навіть називають їх головною внутрішньою загрозою для країни. Ну, і що ж, допомагає? Як мертвому припарка. Бо погоджуватися з тим, що це є неподобство, порушення загальновживаних у суспільстві норм і правил, зовсім недостатньо, треба рішуче боротися з усіма руйначами й нищителями. Але як? Чому ні помаранчева революція, ні Революція Гідності не тільки не покінчили з цим ганебним явищем, а й не змогли хоч у якійсь мірі приборками, виставити заслін, відвести від країни загребущі руки?

На 25-ту річницю незалежності України в Баришівці Київської області відкрито пам’ятний знак героям-козакам, які в 1919 році вступили в бій з московсько-більшовицькими загарбниками і загинули, захищаючи свою землю. Жителі навколишніх сіл, нащадки загиблих воїнів знали про цю подію і з проголошенням незалежності почали збирати свідчення, розповіді старожилів, домовлятися, де і яким чином віддавати шану своїм землякам, знайшли для цього і кошти. А потім звернулися до місцевої влади. І що ж вони отримали? Рішуче заперечення своїм намірам, блюзнірські заяви, що й дозволу вони не отримають. Ось таким виявилося ставлення місцевого керівництва до змін у країні. Тож минуло немало літ, перш ніж громадянам цього районного центру вдалося здолати опір чиновництва.

Чим же ще опікуються органи місцевої влади, окрім гасіння патріотичних починань своїх виборців і роздачі земельних ділянок? Звичайно, комунальним господарством, якась частка робочого часу на нього витрачається, нікуди від цього не дінешся. А решта? Приватизація і все, пов’язане з нею — це неодмінна турбота, що, коли і як, хто буде власником. Якщо ж хтось із родичів очолює якесь підприємство чи є директором торгівельного комплексу, їм неодмінно треба сприяти і з вигідними замовленнями, і з різним комерційним обладнанням...

Нещодавно зустрівся з чималим зібранням людей на вулиці міста. Чоловіки й жінки вже почали розходитися, та окремі ще стояли, групувалися, щось обговорювали. Звертаюся до них із бажанням довідатися, що їх сюди привело, чого вони домагаються — а у відповідь мовчанка. Дехто навіть відвертається, не насмілюється і слова зронити, другі ледве збираються з думками і говорять таке, що не ліпиться купи. Дивина, чого б це так поводитися. Адже учасники подібних зборів охоче розповідають, чим вони стурбовані, зацікавлені в тому, щоб їх підтримали, прагнуть знайти більше прихильників. А тут ніби замикаються у своїй шкаралупі. Чим викликана така потайність? Придивився і побачив аркуші паперів, у них вносилися помітки, а далі де взялися і гроші, які передавали з одних рук до інших. Ось воно що, належить оплата за участь у такому заході. Хто ж дозволить собі ці витрати? Зрозуміло, не багато хто має таку здатність.

Запитав якось у свого знайомого, кого він підтримав на виборах. Після водопаду обурення з його боку все ж допитуюся, кому віддав перевагу на виборах. І чую, що мій співрозмовник вже давно не ходить на вибори, не хоче даремно витрачати час, та й обирати нікого, вважає, всі однакові. Хибна думка! І вона весь критичний запал зводить нанівець. Так, щоб ховатися в кущі, не треба великого вміння, це легше за все вчинити, а ось спробувати розібратися, що таке вибори, для чого вони проводяться і як саме, — це вже вимагає зусиль, а для декого й обтяжливо, бо треба мати про своїх обранців хоч стислі відомості, щоб не попасти пальцем у небо...

Україна стала на шлях соціально-економічних перетворень, і серед різноманітних поточних справ і довгострокових накреслень якось загубилося основне — а для чого все це робиться, з якою метою?

Сьогодні національне виховання повільно пробиває собі дорогу, долаючи, ніби лісові хащі, нагромадження всіляких загород і завалів. Бо вистачає ще і в наші часи малоросійства, меншовартості, нерозбірливості...

А якщо йти далі, то добираємося і до першопричин, до високого виміру — виховання, а воно має бути національним, з вивченням історії свого народу, його звичаїв і традицій. Виховують школа і навчальні заклади, сім’я, ті знання, відомості, розповіді, які ми отримуємо від органів масової інформації. Є у нас і кого наслідувати — людей героїчних і відважних, які на боці правди і справедливості, солідарності та взаєморозуміння. Тож якщо вони завжди будуть із нами, то буде й Україна.