Про системні та обережні кроки

Людина-епоха. Він бачив зруйнований війною Київ, перебував на різних ланках влади, спілкувався з багатьма історичними персоналіями. А головне, весь час мав власні глибокі спостереження, які зрештою вилилися на сторінки його творів. «День» поспілкувався з головою Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка, дипломатом, лікарем, екологом, публіцистом і письменником, який також очолює Наглядову раду з присудження премії імені Джеймса Мейса Юрієм ЩЕРБАКОМ.

«КИЇВ ПІДІРВАЛИ «СОВЄТИ»

— Ви бачили цілу епоху — від Другої світової війни до сьогодення з його вже новою війною. Як ви можете оцінити трансформацію вашого Києва за цей період?

— Ми повернулися в Київ у березні 1944 року, коли в Житомирі ще стояли німецькі війська. Дихання фронту в столиці було дуже відчутним. Фактично Київ тоді був фронтовим тилом. Повно військ, студебекери, зенітні батареї стояли в парку імені Шевченка та на Бессарабській площі. Коли вони стріляли, то все навколо тряслося. Такою була картинка ще воєнного Києва. Але всі ми, кияни, знали, що Київ підривали «совєти». Про це нам особисто сказали наші родичі, які залишалися тут. Тоді прийшли німці й виселили весь центр Києва, адже вибухали будинки на Хрещатику. Зокрема, на розі Хрещатика і Прорізної стояв будинок, куди здавали радіоприймачі. Там також стався потужний вибух. Це були керовані радіоміни, якими хвастався Хрущов. Після війни було оголошено конкурс із відродження Києва. Це був надзвичайно цікавий конкурс. Усі кияни, і в тому числі мої батьки, ходили обговорювати варіанти розбудови столиці, адже там були надзвичайно цікаві та сміливі проекти. Але зрештою був обраний найбільш бездарний, який я називав марокканським.

— Чому марокканським?

— Тому що архітектори, які облаштовували Хрещатик керамічною плиткою, перед тим побували десь на конгресі в Марокко і подивилися на їхню архітектуру. Але підкреслюю, були надзвичайно цікаві проекти, які варто було би втілити. Питання стояло в тому — що робити зі зруйнованою міською Думою, яка розташовувалася на місці нинішнього майдану Незалежності. Був проект, який передбачав її відновлення. Той ганебний будинок нинішньої міської адміністрації і київської міської ради нікуди не годиться. То не центр Києва. А ось Дума знаходилась якраз в самому центрі. Вона була адміністративно утворюючим центром Києва. Цікаво було б зараз подивитися на ті проекти, які пропонували в 1946 — 1947-х роках і які не були затверджені, адже обрали проекти тих людей, які стояли, як завжди, ближче до начальства. І зараз ми маємо спотворений образ Києва, в той час як у європейських столицях у центрі безліч великих парків, витончена архітектура. Вважаю, що наша столична влада бездарна і остаточно знищує образ Києва. Не знаю коли з’явиться сміливий архітектор, який вирішить ці питання. А це стосується не лише архітектури, а й розбудови транспортних артерій. Все це потребує дуже серйозних реформаторських зусиль.

«ГОЛОВНЕ, ПІСЛЯ НАДАННЯ ТОМОСУ ЗБЕРЕГТИ В УКРАЇНІ СПОКІЙ»

— Архітектура Києва — це не лише багатоповерхівки та парки. Це стародавні церкви, які мають для нашої історії виняткове значення, адже хрещення Русі доводить нашу історичну домінацію як центру православної руської культури. Зараз багато говорять про Томос, а деякі медійні персони та політики навіть дозволяють собі робити неперевірені заяви в такій тонкій справі. Як ви ставитеся до надання Україні Томосу? І чи не зіштовхнемося ми з проблемою неузгодженості позицій всередині самих церков, всередині самої країни?

— На мою думку, Томос буде наданий Україні. Але головна наша проблема полягає в тому, що у нас люди інколи божевільно емоційні й весь час поспішають. Церква не поспішає. Там все відбувається поетапно. А псевдореволюціонери, яких зараз в Києві та Україні повно, поспішають. У них руки чешуться щось заявити. Тому гадаю, що фальстарт із заявами про начебто вже наданий Томос були вкинуті спеціально. Вважаю, якщо нададуть Томос, то це дуже добре. Якщо не дадуть, то не треба робити з цього трагедії. Треба йти своїм шляхом консолідації суспільства, бути впевненими в собі. Не варто забувати, що Вселенський Патріарх знаходиться під величезним тиском могутньої російської церкви. Все це дуже складно. Православна церква в Туреччині — це маленький острівець серед мусульманського моря. Їм там непросто, тому вони дуже обережні. Отже, якщо дадуть, то спасибі. А якщо ні, то почекаємо. Головне, після надання Томосу зберегти в Україні спокій і не дати можливості провокаторам та псевдореволюціонерам одразу перейти до насильницьких акцій із захоплення церков Московського патріархату. Потрібні системні, але обережні та законні кроки. Об’єднувати церкву обов’язково треба, адже це абсолютно необхідний атрибут незалежної держави, але при цьому треба об’єднати і народ.

— Ви проживаєте недалеко від Майдану. Драматичні події кінця 2013 — початку 2014 років відбувались поруч із вашим будинком. Минуло майже п’ять років. Як зараз ви ставитеся до тих подій? Адже разом із піднесенням патріотичного духу ми отримали і багато проявів анархізму.

— Проблема анархії існує з часів Київської Русі, з часів Віче. Це була так звана охлократія, коли збиралися смерди і щось там вигукували і таким чином впливали на державні питання. Розвинуті демократії давно вже відійшли від цього методу. У нас же він весь час застосовується. Звичайно, і перший Майдан, і другий були вимушеними актами, історично справедливими. Люди просто не могли миритися з наругою, яку чинили Янукович із бандою та проросійські сили. З іншого боку, з’явилося багато псевдодемократичних юродивих анархістів, які відносять себе до патріотичних сил, але насправді лише вносять деструкцію в розбудову держави. Для них каламуть — це природне середовище, де їм дуже комфортно. Але держава починається не з них. Європейська держава з добре організованими державними механізмами дозволити собі таку анархію не може. Така анархія відкриває можливості для агресора бити нам у тил.

— Чи можливий реванш проросійських сил?

— У мене є таке побоювання, адже у нас існує «духовних СНІД», тобто імунодефіцит. Це дуже слабкий імунітет проти отої повзучої російсько-імперської пропаганди, яка понищила багато душ і продовжує нищити. Звичайно, у мене є великі сумніви щодо реалізації воєнної акції, бо Україна залишається в «сірій зоні» безпеки, і навряд чи нам допоможе Захід, якщо почнуться повномасштабні бойові дії. Звичайно, будуть якісь виступи на наш захист і, можливо, збільшиться допомога, але навряд вона буде достатньою для війни з таким потужним агресором, як Росія. Це дозволяє Кремлю тиснути на нас ззовні. Але важливим моментом є повзуча окупація всередині країни, від якої ми ще не надбали необхідного імунітету. Особливо це проявляється, коли звучать псевдомиротворчі заклики: «Давайте договариваться». З ким домовлятися? З Путіним? Це навіжений агресор, який ніколи не відмовиться від своїх зазіхань. А отже, такі спроби «примирення» з агресором є нічим іншим, як продавлюванням капітуляції через сили, які зараз обіймають не останні позиції в тилу української політики.

«ТВОРЧІСТЬ ПОТРЕБУЄ СВОБОДИ»

— Якщо звернутися до нашої літератури. Ви мали можливість стежити за працею і творами багатьох поколінь письменників. Як ви оцінюєте еволюцію українського письменництва?

— Ми маємо величезні зміни. Я зараз пишу книжку про майбутнє, хоча багато з моїх друзів намовляють мене писати спогади. Мені не хочеться писати про минуле. Мене цікавить майбутнє України. Неминуче я порівнюю, що було і що маємо. Розумієте, що в Спілці письменників радянської доби були талановиті люди, які, як-от «шістдесятники», відновлювали честь, гідність української літератури та вільне слово. Але попри все, ця Спілка була задумана як специфічна спецтюрма для письменників. Це була свого роду «шаражка» під наглядом МГБ—КГБ. Там були офіційно прописані куратори, серія «стукачів». Тобто це була жахлива інституція. Велике щастя, що зараз немає партійно-номенклатурних вельмож. Нехай зараз хтось на ринкових засадах розкручує свою популярність для того, щоб продавати книжки. Це не так страшно. Головне, що немає державної організації, яка стежить за письменниками і тримає їх у страху і рамках. За радянських часів відповідні органи замість того, щоб займатися питанням корупції та неминучого розвалу Радянського Союзу, приділяли величезну увагу слову письменника, буквально заганяючи його в прокрустове ложе комуністичних догм тоталітарної держави. Зараз ситуація кардинально змінилася, і це на краще, адже творчість потребує свободи. Можу сказати, що ті письменники, які за радянських часів були справжніми письменниками, такими залишилися і зараз. Тепер вони змогли надрукувати ті твори, які ніколи не надрукували би за радянської влади.

— В історії літератури часто так траплялося, що лікарі ставали письменниками. Ви лікар, який у своїх творах передбачив багато історичних моментів. Звідки у письменника з’являється таке підсвідоме відчуття неминучого? Наче відкриваються шлюзи для передбачення. 

— Це я називаю зв’язком із небом. У творчої людини бувають рідкісні хвилини, коли наче якийсь голос диктує думки, фрази, образи. Це є часом творчого прозріння, коли людина звільняється від якихось гальм, що свого часу висіли над кожним радянським письменником. Повірте, не було такого радянського письменника, який би писав роман, не думаючи про цензуру, про політичних наглядачів, які будуть боротися з будь-якими натяками на щось антирадянське. Але, повертаючись до питання свободи, хочу зауважити, що тематика сексу або інших базових потреб людини далеко не завжди є виразом такої творчої свободи. Безумовно, і такі аспекти є природною частиною нашого життя. Проте не можна затьмарювати банальністю або акцентом на базових потребах людини пошук набагато глибших речей, набагато ґрунтовніших висновків. Істинна внутрішня свобода полягає в тому, що людина абсолютно не дивиться на те, хто над ним стоїть, хто йому вказує, хто його буде читати і хто щось скаже доброго чи поганого. Треба бути сміливим у власних творчих пошуках.

На мою думку, молодим письменникам варто звернути увагу на зміну психології людини протягом останніх 30 років. Уявіть собі, що сталося з нами за цей час. Майже третину століття ми є незалежною державою і пережили надто багато подій, в тому числі революції та війну. Сформувалося ціле покоління людей, які виросли в незалежній Україні.

— Усе ж таки — яка основна проблема сучасної української літератури?

— В радянські часи не було конкуренції всередині Союзу, окрім хіба що з російською літературою, адже вважалося, що остання була трошки більш вільною. Сьогодні весь світ західної літератури прийшов до нас у перекладах. І тепер нам доводиться конкурувати зі всією світовою літературою, а отже — вкрай необхідно в перекладах позиціонувати наші твори на світових літературних майданчиках.