«Війна. Життя de facto»

У книгарні «Є», що на вулиця Лисенка у столиці, людно. В залі зібралось майже півсотні поціновувачів художнього репортажу. Жанру для України не нового, але все ще достатньо «екзотичного».

Як зізнаються організатори конкурсу художнього репортажу «Самовидець» — представники видавництва «Темпора», — в українських ЗМІ, за винятком декількох видань, практично немає традиції періодичного друку репортажу, а художнього й поготів.

Куратор цьогорічного конкурсу — автор «Дня» та випускниця Літньої Школи журналістики — Олеся Яремчук каже, що мріє, що колись в Україні художній репортаж, жанр на межі журналістики та літератури, набуде більшої популярності, адже мова репортажу — це добрий інструмент, щоб описати нашу складну реальність. «Репортаж — це спроба пояснити наш час крізь призму маленьких людських історій. Я б хотіла, щоб не лише раз на рік виходила книжка з десятьма найкращими репортажами, а щоб такі тексти можна було читати в газетах, журналах, адже це приклад хорошої журналістики, коли автор робить глибоке репортерське дослідження», — каже Олеся.

Чотири роки тому видавництво «Темпора» започаткувало конкурс художнього репортажу «Самовидець». Його правила прості — усі бажаючі надсилають на адресу організаторів свої доробки у відповідному жанрі на оголошену тему. Потім конкурсне журі відбирає десятку найкращих робіт, які видавництво друкує у збірці. А той автор, чия робота найбільше сподобалась журі конкурсу, отримує ще контракт з «Темпора» на видавництво своєї книги.

Здобуток конкурсу — впродовж останніх років були опубліковані три альманахи репортажів переможців «VENI, VIDI, SCRIPSI»: «Світ у масштабі українського репортажу», «Де, як і чому працюють українці» та «Історія наживо».

Від цього року конкурс матиме ім’я Майка Йогансена — українського поета та прозаїка 1920-х років, автора, який започаткував традицію художнього репортажу в Україні. Вже незабаром його тексти вийдуть окремою книжкою у видавництві «ТEMPORA».

Репортажі заявників на «Самовидець» оцінювали: український журналіст, автор книжки «Чорна лихоманка: нелегальний видобуток вугілля на Донбасі» Денис Казанський, польський журналіст, кореспондент «Газети Виборчої» та головний редактор «Українського журналу» Пьотр Андрусєчко та Олег Криштопа — український репортажист, автор книжки «Україна: Масштаб 1:1».

Переможці отримали подарунки та грошові винагороди. Перше місце — 10 000 грн, друге місце — 7 000 грн, третє місце — 5 000 грн.

Цього року репортери писали тексти на тему «Війна. Життя de facto». На конкурс надійшло 44 тексти з різних куточків України.

«Коли я почав читати всі ці роботи, то одразу зрозумів жанрову проблему. Й хоча всі жанри хороші, крім нудного, художній репортаж — це специфічний жанр, адже сама його назва — вже оксюморон. Деякі тексти були дуже художніми, але мало — репортажними. Однак більшість текстів були репортажними, але мало — художніми, — це журналістські роботи. Деякі кращі, деякі гірші. Було багато текстів, написаних учасниками бойових дій. Не всі вони були цікавими. Десятку вибрати було непросто», — розповів Криштопа.

Журі розподілило десять номінантів за місцями таким чином:

1. Єлизавета Гончарова («День після Дебальцевого»).

2. Микита Май («Донецькі сутінки»).

3. Альона Савчук («Крим. Росія. Назавжди?»).

4. Марія Семенченко («Мама падає у прірву»).

5. Марія Педоренко («Нове життя»).

6. Ярослава Тимощук («Між Ісусом та Леніним»).

7. Олександр Коба («Білий кролик»).

8. Алла Пушкарчук («Поворот праворуч»).

9. Володимир Шередега («Хроніка сірої зони»).

10. Максим Ходушко («Краматорськ. На вихід»).

Під час церемонії нагородження була можливість коротко почути від авторів десятки кращих текстів про їхню роботу над репортажами.

«НАЙВАЖЧЕ, КОЛИ ПИСАЛА, БУЛО НЕ ПЛАКАТИ»

Володар гран-прі — автор репортажу «День після Дебальцевого» — Єлизавета Гончарова — каже, що така висока оцінка її роботи для неї несподівана. «Я вже думала, що розучилась писати», — з гіркою посмішкою говорить жінка. Ось уже два роки як вона «покинула» журналістику і працює в міжнародній правозахисній організації, допомагає переселенцям.

Єлизавета була кореспондентом донецької обласної газети «Донбас», головного редактора якої — Олександра Брижа — під прицілом автомата терористи ДНР вивели із робочого кабінету, кинули в підвал і тримали в заручниках. Єлизавета добре пам’ятає той час. Каже, що бути тоді там журналістом означало бути мертвим. Люди цієї професії були першими, кого кинулись переслідувати, виловлювати і кидати в темні підвали ДНР-івці, окупувавши українські міста.

Єлизавета живе в прифронтовому Бахмуті, колишній — Артемівськ. Півтора року тому це місто пережило те, що прийнято називати виводом військ з Дебальцево. І це, як каже сама Єлизавета, був один із найстрашніших днів у його житті.

«Я довго не могла про це писати, тому що це боляче, це страшно. Але в той же час те, що я це написала, — це моя гордість за людей, які це пережили», — розповідає репортер. Жінка каже, що, по суті, написане стало для неї спасінням від нічних кошмарів, які довго її переслідували. «Коли я це написала, мені стало легше», — тремтячим голосом і зі сльозами на очах зізнається вона.

П’ЯТЬ З ДЕСЯТИ. АВТОРИ РЕПОРТАЖІВ, ЯКІ ПЕРЕМОГЛИ У ЦЬОГОРІЧНОМУ КОНКУРСІ «САМОВИДЕЦЬ». ЗЛІВА НА ПРАВО: ОЛЕКСАНДР КОБА, МАРІЯ СЕМЕНЧЕНКО, ВОЛОДИМИР ШЕРЕДЕГА, ЄЛИЗАВЕТА ГОНЧАРОВА, ЯРОСЛАВА ТИМОЩУК

Її історія — це розповідь про вихід українських військ з Дебальцевого. Тоді 70-тисячний прифронтовий Бахмут прийняв 5 тисяч поранених і покалічених бійців. Треба було і мити, і годувати, і доглядати, і п’яних на дорогах збирати... Страшно і важко було, згадує Єлизавета. За її словами, саме госпіталь став місцем, яке зібрало тоді усі проукраїнські сили в місті. «Це було абсолютно спонтанно. Коли туди привезли першого пораненого... Ми — патріоти — мали підпільну розсилку. У ній хтось написав — привезли бійця. Моя невістка пішла його провідати — занести якийсь одяг, їжу... І от вона заходить в палату, а він лежить на голому матраці — без постелі, а замість чашки — обрізана пластикова пляшка. Буквально за декілька днів ми повністю переобладнали палату, душ, купили бойлер, стали чергувати волонтери... Туди потягнулись жінки, чоловіки, діти... Тут зі мною в Києві Петро — мій учень — він під час канікул був в цьому госпіталі. Не вистачало чоловічих рук, бо не кожен чоловік, якщо він при свідомості, дозволить мити і переодягати його молодим жінкам».

Репортер каже, що ще не знає, що буде в книзі, яку тепер має можливість надрукувати, але зізнається: очевидно, це буде про той Донбас, в якому вона живе. Єлизавета переконана: історію людей прифронтових міст має знати вся Україна — тільки так ми, переживаючи нинішній конфлікт, зможемо втримати країну єдиною.

ШКОЛА «Дня»

Двоє із десятки цьогорічних переможців конкурсу — автори «Дня».

Шосте місце — Ярослава Тимощук («Між Ісусом та Леніним») та четверте — Марія Семенченко («Мама падає у прірву»).

«Жанр газетного репортажу для мене не є новим, — розповідає Марія Семенченко. — Газета «День», у якій я пропрацювала п’ять років, регулярно публікує цікаві репортажі — міські, екологічні, репортажі зі сходу, репортажі з підприємств, наукові репортажі... У п’ятничному номері зараз ввели нову рубрику «Один день із життя міста» — це теж репортажі. Їх люблять читачі, над ними люблять працювати й автори».

Конкурсний репортаж Марії «Мама падає у прірву» — про те, як і чим живуть мами, чиї сини зникли безвісти під Іловайськом. Це — непроста тема, зізнається Марія.

«У «Дні» ми багато писали про військових, зокрема загиблих на цій війні, та їхні родини. Ми припрацьовували їх з самого початку війни на сході, й «День» продовжує це робити зараз», — підкреслює Марія. За її словами, саме під час роботи над текстами про загиблих військових вона вперше звернула увагу на тему зниклих безвісти. «Захотіла її дослідити, дізнатися більше, — каже репортер. — У ЗМІ вона була представлена фрагментарно і не давала якоїсь єдиної повної картини. Коли я почала працювати над нею, то втягнулась, записала чимало історій, які розширили моє розуміння цієї теми і вивели його на інший рівень».

Марія, яка й сама готується стати мамою, зізнається — писати про горе матерів, які не знають, де їхні сини, було дуже складно.

«Я зібрала дуже багато матеріалу і усвідомила, що його забагато для газетного репортажу. І саме тоді побачила оголошення про конкурс художнього репортажу «Самовидець» від видавництва «Темпора», — розповідає Марія. — Коли я сіла писати свій репортаж, не зовсім розуміла всієї специфіки жанру. Можливо, у моєму тексті більше саме репортажу, менше — художності. Тим не менш, цей тест для мене дуже важливий, він дався нелегко з багатьох причин — і я б хотіла, щоб його прочитало якомога більше людей. Я вдячна всім мамам, які впустили мене у своє життя, які розповіли мені свої дуже непрості й особисті історії».

Зауважимо, що Марія Семенченко є упорядником книжки «Дня» про війну на сході України та героїзм наших військових — «Катастрофи і тріумф».

Матеріал «Між Ісусом і Леніним», який журналіст газети «Волинь» та випускниця Літньої школи журналістики «Дня» Ярослава Тимощук відправила на конкурс «Самовидець», — це результат кількох поїздок на прифронтові території Донеччини навесні і влітку 2014 року. Це — історії про людей, які пережили війну, але ще не дочекалися миру. У цьому тексті є жінка, яка неподалік лінії розмежування працює у геріатричному пансіонаті, попри те, що півроку не отримує зарплати, є волонтерка — журналістка, мама чотирьох дітей і бабуся трьох онуків, яка зрештою пішла на фронт, є письменник-металург, є протестантський пастор, який допомагав рідному Слов’янську стати на ноги після звільнення від «ДНР», — парафіяни годували мешканців і ремонтували їхні поруйновані будинки. «Знайомства з цими людьми — моя велика професійна удача, їхні історії мусять бути записаними», — розповіла «Дню» Ярослава.

***

Тема наступного конкурсу «Самовидець» більш життєствердна — «Чому я ніколи звідси не поїду». Дедлайн подачі робіт — 25 лютого 2017 року. Репортажі можна надсилати за адресою [email protected]