Золота п’ятірка

Кіноакадеміки голосували за номінантів до 4 березня, обираючи серед 83 фільмів. Із 19 березня до 8 квітня триває новий етап голосування — уже за переможців.

Лідери за кількістю номінацій — фільми «Додому» (11), «Мої думки тихі» (9), «Гуцулка Ксеня» (9), «Вулкан» (8) і «Захар Беркут» (7), однак ключову номінацію «найкращий фільм» склали «Вулкан», «Гуцулка Ксеня», «Додому», «Мої думки тихі», «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго».

«ВУЛКАН»                                      

На півдні Херсонської області серед степу застрягає автомобіль зі спостерігачами ОБСЄ. Водія-фіксера на ім’я Лукас (Сергій СТЕПАНСЬКИЙ) відправляють по допомогу. Коли він повертається на попутному «КАМазі», то виявляє, що машина разом з пасажирами зникла. Далі він знаходить притулок у місцевого дивака Вови, потрапляє в халепу, втрачає гроші, документи й у певному сенсі самого себе. Але, зрештою, здобуває не менше.

Свій ігровий повнометражний дебют «Вулкан» Роман БОНДАРЧУК, 38-річний херсонець, котрий давно мешкає в Києві, почав знімати через фатальний збіг обставин. Спочатку збирався зробити документальний портрет колишнього директора рибгоспу, артистичного балакуна Володимира Арсієнка, проте останній помер за нез’ясованих обставин наприкінці 2016 року. На основі зібраного матеріалу був написаний ігровий сценарій.

Вова (Віктор ЖДАНОВ) у «Вулкані» — так само екс-директор рибгоспу. Розлучений, мешкає на березі Каховського моря з матір’ю (Тамара СОЦЕНКО) та дочкою (Христина ДЕЙЛІК), може затримати дихання під водою не менш ніж на десять хвилин, перебуває в пошуку вірного заробітку: то продає «молекулярний клей», то викопує старі залізяки з міношукачем. Стриманого й зосередженого Лукаса він сприймає як шанс вибратись із остогидлого степу.

Зі свого боку Бондарчук не приховує зачарованості рідними краєвидами, довго показує в увертюрі пливучий під медитативний спів корабель, з будь-якого приводу переносить героїв у степ, зупиняє камеру на випалених сонцем руїнах і травах, раз у раз впускає в кадр море, яке насправді зовсім і не море, а гігантське водосховище, яке збило цю місцевість з пантелику раз назавжди.

Локації ведуть власну повість, і чудасії в них різноманітні — починаючи від шестиметрової скульптури кавуна й закінчуючи власне чи то вулканом, чи то курганом, який постає лише на кілька секунд без будь-яких сюжетних наслідків.

— Тут Дике Поле, — уточнює Вова. — Пристосовуєшся — живеш. Не пристосовуєшся — не живеш.

Дике Поле, Дикий Захід — це фронтир, тобто кордон між цивілізацією та неприборканими племенами. Фронтир — базовий сюжет вестерну і супутніх жанрів. Бондарчук переосмислює цей прийом у потрібному для себе напрямку. Як правило, колізія фронтиру запускається появою чужого, який загострює вже наявні конфлікти чи провокує нові. Лукас — чужий подвійно: і географічно, і класово. Його постійно приймають за німця й одного разу навіть звертаються до нього по-німецьки. Німець у східнослов’янській традиції — фігура настільки ж літературна, як і примарна. І це не останній містичний поворот тут.

Насильство (постійні бійки, як годиться на фронтирі) й метафізика генеруються краєвидом так само, як і характери, які в ньому діють. Зникнення тут — мотив і візуальний, і драматичний. Зникають спостерігачі ОБСЄ. Зникають документи й гроші, телефонний і транспортний зв’язок зі світом, рибгосп та його будівлі, зникають цілі села, затоплені водосховищем, більшість місцевих живуть без документів, тобто юридично не існують.

Закономірно порожнеча заповнюється міражами: блукаючий буй з’являється, коли хоче, хор із села Мелового — дев’ять жінок у традиційних біло-зелених вбраннях співають тужливих пісень то вночі біля автовокзалу, то вдень у голому степу; нарешті, саме Мелове у фіналі — одноповерхові будиночки на дні несправжнього моря.

Пейзаж двічі майже поглинає й самого Лукаса. Посварившись із Вовою, він їде працювати на поле до бандитів і після жорстокого побиття опиняється в ямі посеред апокаліптичної рівнини з висохлими соняшниками. Із триденного пекла його визволяє Вова — і з цього моменту Лукас стає своїм. А в прикінцевому епізоді саме той самий блукаючий буй відправляє героя під воду: збиває із катера, на якому вони з Вовою вирушили на чергове полювання за скарбами. Лукас опускається на дно. У пронизаній сонцем глибині видно білі мазанки — село, хор із якого не знаходить спокою. На допомогу, як завжди, приходить Вова. Лукас повертається до життя вже на човні. І зустрічає самого себе, двійника, що вибирає сіть, — звичайного місцевого рибалку.

Вижити у вулкані. Підкорити Дике Поле. Стати непереможним — як привид.

«ГУЦУЛКА КСЕНЯ»

«Гуцулка Ксеня» — нехитрий сюжет за оперетою Ярослава Барнича, ще й на заїждженому уздовж і поперек фольклорно-гуцульському матеріалі. З Америки у Ворохту, в готель «Оселя Говерла» прибуває делегація: бізнесмен Майк Деделюк (Ігор ЦІШКЕВИЧ), його далека родичка Гелен (Тетяна ПЕЧЕНКІНА), її романтична дочка Мері (Катерина МОЛЧАНОВА) та його племінник Яро (Макс ЛОЗИНСЬКИЙ). Завдання одне: за один тиждень знайти для Яро дружину — свідому українку. Батько Яра — брат Майка — залишив заповіт, згідно з яким юнак успадкує мільйон доларів лише за отакої матримоніально-ідеологічної умови. Яро вперто не звертає уваги на потенційних наречених, але закінчується все добре, цілком в оперетковому дусі: суцільним коханням і радісним розкриттям сімейних таємниць.

Забігаючи наперед, скажемо: відповідний антураж забезпечено. Пасторальні Карпати, колоритні гуцул(к)и, жіноцтво — майже без винятків писані красуні, тут присутній навіть ексцентричний професор (бельгієць Олів’є БОНЖЮР спеціально вивчив українську), котрий ганяється за метеликами з сачком (а що ще може робити професор серед високих полонин?) Ба більше, є тут і те, через що прем’єра будь-якого жанрового українського фільму заздалегідь навіює мимовільний песимізм: туристична стерильність картинки та непереконлива робота з акторським складом. Якщо перше ще можна виправдати умовністю музичного жанру, то друге, на жаль, — доволі поширена проблема. У розмовних сценах виконавці й виконавиці звучать і виглядають однаково театрально, з відповідним переграванням; діалоги через це страждають на невиразність, а часом і на фальш.

І отут знову повернімось до жанру. Бо у визначенні «музична комедія» ключова частина — музична. Режисерка Альона Дем’яненко (нар. 8 травня 1966 р., Львів) зробила в цьому сенсі майже безпрограшний хід. Вона запросила на роль основних композиторів та виконавиць більшості музичних номерів знамените фрік-кабаре Dakh Daughters. Ці шестеро темпераментних і талановитих дівчат — не просто музикантки, а й професійні акторки. Як наслідок, появи Dakh Daughters у кадрі — це окремі артистичні пригоди, починаючи з розкішного вступного танго «Гуцулка Ксеня» з повною залою пристрасно танцюючих гуцулів — що, до речі, в заданих обставинах виглядає цілком природно. Мало того, Руслана, Тетяна, Соломія, Анна, Наталія і Наталія додають у все, що роблять, добрячу порцію іронії. Не менш влучно виглядає «ДахаБраха» в короткому епізоді-камео з хвацьким та сороміцьким «Карпатським репом».

Але це стосується й решти виконавців. Майже в усіх дійових осіб настає типово мюзикловий «момент істини», коли вони опиняються на сцені, щоби прокоментувати ситуацію піснею і танцем. Наскільки можна зрозуміти із коментарів режисерки, левову частку підготовчого періоду зайняв саме вокально-хореографічний тренаж акторів та акторок. Зусилля не пішли намарно. Танцюють і співають майже всі майже бездоганно, кожен номер перетворюється на міні-виставу з власною постановкою й настроєм, і на цьому тлі незграбні діалоги починають здаватися не більш ніж прикрою дрібницею.

Тож отримуємо те, за чим ми й прийшли в кіно: яскраве й недурне видовище без грубих порушень гарного смаку. Для нашої кіноіндустрії — поки що рідкість.

«ДОДОМУ»

Повнометражний дебют кримськотатарського режисера Нарімана АЛІЄВА «Додому» (Evge) починається з майже ідеального краєвиду — безлюдне пласке узбережжя, синій човен, ранкове море — некурортний степовий Крим. Довгий ідилічний загальний план. Але це не початок, а кінець історії.

Бо в наступному епізоді — оператор Антон ФУРСА однаково переконливий і в інтер’єрі, і на натурі — простір кадру згортається до коридору лікарні з тривожно мигаючою лампою, від якої не може відвести погляду київський студент Алім (Ремзи БІЛЯЛОВ), — аж доки повз нього не провозять на каталці оголене тіло молодої дівчини. Зав’язка — смерть. Історія — подорож із мерцем.

Героїв двоє: кримські татари Алім та його батько Мустафа (Ахтем СЕІТАБЛАЄВ) Бекірови. Вони приїхали за тілом старшого сина Назіма, добровольця, вбитого під Пісками на Донеччині. Батько хоче за будь-яку ціну поховати Назіма в Криму. Алім його не дуже розуміє, та все ж приєднується до подорожі.

Наріман народився в Криму 1992 року. 2014-го закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імtyі І. Карпенка-Карого за фахом «кінорежисер». Був співзасновником та куратором програми ігрового кіно в громадській організації молодих кінематографістів «Сучасне українське кіно» (СУК).

Його короткометражний триптих «Кримські історії», знятий на півострові, склали новели: «Повернутись зі світанком» (2013), «Тебе кохаю» (2014), «Без тебе» (2015). Усі короткометражки — це драми стосунків із життя народу киримли. «Повернутись зі світанком» — про розрив між батьком і сином, який іде у широкий світ. «Тебе кохаю» — хрестоматійна колізія забороненого кохання між кримським татарином і дівчиною-слов’янкою. «Без тебе» — оповідь про сімейну любов, про втрату й пам’ять, присвячена, власне, братові режисера.

«Додому» об’єднує всі ці мотиви, а також — роман виховання, роуд-муві (у перекладі з англійського оригіналу буквально — «фільм-подорож») та сімейна драма.

Роуд-муві тут насамперед — формотворчий прийом, оболонка, призначена для вмісту інших речей. Його вимоги Алієвим дотримані без помітних зусиль. Є — в потрібних місцях — уповільнення та різка ескалація подій, є сюжети-відгалуження, які допомагають краще розкрити героїв, нарешті найважливіше — є філігранний монтаж, який задає ритм подорожі.

Драматургічний рушій «Додому» — зіткнення контрастних характерів батька й сина. Мустафа-Сеітаблаєв на початку — суворий кремезний чолов’яга, авторитарний і патріархальний, скупий на почуття — лише в моргу дозволяє собі сльозу. Алім-Білялов — інфантильний бунтівник, що набрав столичного лоску, але, зіткнувшись з абсолютно новими обставинами, явно губиться й до певного моменту залишається в тіні.

Сеітаблаєв на сьогодні — один із найплідніших українських режисерів. Утім, його акторський талант вартий не меншої, а навіть і більшої уваги. В «Додому» йому довелося розвивати свого персонажа від самовпевненого мачо до вразливого, старіючого просто на очах, неймовірно втомленого чоловіка. В Аліма, відповідно, протилежний напрямок розвитку, при цьому режисер робить лінію дорослішання максимально, подеколи в прямому сенсі, болісною — до крику, до крові; Білялов загалом також справляється. Але фільм не набув би потрібної смислової глибини, якби зупинився лише на родині.

Сюжет про недозволене, ніким не схвалюване поховання як вчинок особистої мужності, акт гідності існує вже не одну тисячу років, маючи витік ще в античному міфі про Антігону; нещодавнє вражаюче втілення — відзначений «Оскаром» угорський фільм «Син Саула» (2015). Декорації різні, суть одна: ритуал розриває межі догми, домінує зовнішній порядок, особисті прив’язаності, страхи.

Те, що починається як міжпоколіннєвий конфлікт, стає розіграною в одній родині драмою цілого народу, в якого вже вдруге в новітній історії намагаються відібрати Батьківщину. Саме тому Алім зрештою приймає правду Мустафи, а те, що здається батьковим самодурством, стає метою майже метафізичною, яка об’єднує батька й сина.

Але й це ще не кінець. Кінець — це усвідомлення катастрофічне, трагічне — Алімом того, що вся ця непроста мандрівка стала для нього ініціацією не просто в доросле життя, а в главу роду. Прийняття колосальної відповідальності як завершення дитинства. Особисте стає громадським, щоби знову стати особистим. Але ця особистісність має вагу припису долі. Її не уникнути.

Ще кілька ранкових променів.

Ще кілька метрів.

Ще кілька кроків.

Додому.

«МОЇ ДУМКИ ТИХІ»

«Мої думки тихі» — повнометражний дебют Антоніо ЛУКІЧА. Раніше картину відзначили спеціальним призом журі конкурсу «На Схід від Заходу» на Карловарському фестивалі. Торік в Одесі фільм здобув приз ФІПРЕСІ і національний Гран-прі за підсумками глядацького голосування.

«Мої думки тихі» — про 25-річного композитора і звукорежисера Вадима (Андрій ЛІДАГОВСЬКИЙ), який, будучи доволі асоціальним, не маючи певної роботи, намагається емігрувати до Канади. Для цього на замовлення заможного діаспорного бізнесмена, який запускає комп’ютерну гру «Ноїв ковчег», потрібно записати голоси закарпатських тварин, а головне — спів рідкісного птаха, рахівського крижня, або крижня метушливого. Проте в хід експедиції раптом втручається мати героя (відома українська акторка Ірма ВІТОВСЬКА, відзначена «Дюком» за найкращу жіночу роль).

Це комедія — причому гомерично смішна, що в нашому кіні майже сенсація. Зал регулярно розривається від реготу. Герой з незмінно серйозним обличчям увесь час або провокує кумедні ситуації, або вляпується в них, подеколи в буквальному сенсі. Мати одержима опікою над цим непутящим генієм на межі Едіпового комплексу, але сама кумедна в намаганнях облаштувати своє та його щастя. Паралельно розгортається сюжет з голосами тварин і казковим крижнем, довкола якого Лукіч вибудовує цілу міфологію, підкріплюючи її дотепно сфальсифікованою кінохронікою про радянських та німецьких науковців. Не менше дістається різного роду традиціям, у тому числі релігійним: режисер не схильний до антихристиянської сатири, проте за можливості пускає шпильки в тому напрямі.

У кінцевому обрахунку, скидається, що не так важливо, чи запише Вадим того птаха, як те, чи зрозуміє він, що крижень метушливий, вічно тривожна істота — це і є його недолуга й безмежно любляча мати. І, почасти, він сам.

Отже, людське і тваринне, релігійне та комічне, материне й синовнє: вийшла робота і смішна, і не поверхова.

«СПІВАЄ ІВАНО-ФРАНКІВСЬК-ТЕПЛОКОМУНЕНЕРГО»

Ця назва вже сама по собі варта окремого призу. Англомовний варіант, до речі, не менш дотепний: Heat Singers, що означає «Співці тепла» або «Гарячі співці», ще й слово Heat (тепло) співзвучне з жаргонізмом «хіт», що означає комерційно успішну пісню.

Для авторки фільму, 33-річної Надії Парфан, це стовідсотковий дебют і в кіні, і в режисурі. Раніше вона вивчала культурологію в Києво-Могилянці, писала статті, вела культурні й громадські проєкти, очолювала фестиваль кіна та урбаністики «86» у Славутичі.

Звісно, до будь-кого дотичного до світу кінематографа рано чи пізно приходить ця спокуса: стати за камеру. Матеріал у Надії був під рукою: її мати працює в зазначеному підприємстві, проте головним героєм є голова профспілки Іван Васильович. Коло його обов’язків чимале, але найулюбленіше заняття — профспілковий хор, у якому співають диспетчери, слюсарі, ремонтники, бухгалтери. Хор практично професійний, здобуває призові місця на галузевих змаганнях. Репертуар — народні пісні.

Надія будує фільм на очевидному конфлікті між комунально-побутовою прозою та пісенним ритуалом. Перша, втім, сповнена власних сюрпризів, а інколи й відвертого абсурду на кшталт гарячої дискусії щодо участі у змаганнях із перетягування канату. Власне «комуналку», всі ці котельні й підвали, труби та бойлери режисерка фільмує в дещо ірреалістичній, подеколи навіть містичній оптиці. Що, втім, аж ніяк не приховує жахливий стан усього цього господарства; місцями воно на фільм жахів і схоже.

І тим яскравіші й зворушливіші хорові сцени — теж свого роду метафізика.

Фінал сумовитий: Васильович іде на пенсію, і проводжають його піснею — просто в цеху.

Звісно, фільм не позбавлений деяких недоліків, типових для дебюту, зокрема втрати ритму і певного «провисання» посередині. Та все ж вийшла місцями зворушлива, місцями кумедна, переважно захоплива оповідь про комунальне підпілля завбільшки з країну — про яке ми, пересічні споживачі, майже нічого не знаємо. Тобто не знали. Дотепер.

Виявляється, там, у заіржавілому Аїді, є життя. І там співають.

***

Повний список номінантів на Четверту національну кінопремію:

Премія глядацьких симпатій

«Давай танцюй» (реж. Олександр Березань)

«Заборонений» (реж. Роман Бровко)

«Захар Беркут» (реж. Ахтем Сеітаблаєв, Джон Вінн)

«Зустріч однокласників» (реж. Валентин Шпаков)

«Клара та чарівний дракон» (реж. Олександр Клименко)

«Крути-1918» (реж. Олексій Шапарєв)

«Свінгери-2» (реж. Андрейс Екіс)

«Фокстер і Макс» (реж. Анатолій Матешко)

«Ціна правди» (реж. Аґнешка Голланд)

«Я, ти, він, вона» (реж. Володимир Зеленський, Девід Додсон)

Найкращий фільм

«Вулкан»

«Гуцулка Ксеня»

«Додому»

«Мої думки тихі»

«Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»

Найкраща режисерська робота

Наріман Алієв («Додому»)

Роман Бондарчук («Вулкан»)

Антоніо Лукіч («Мої думки тихі»)

Найкраща робота художника-постановника

Маргарита Кулік («Мої думки тихі»)

Владлен Одуденко («Захар Беркут»)

Владлен Одуденко («Додому»)

Найкращий сценарій

Валерія Кальченко, Антоніо Лукіч («Мої думки тихі»)

Марися Нікітюк, Наріман Алієв («Додому»)

Алла Тютюнник, Дар’я Аверченко, Роман Бондарчук («Вулкан»)

Найкраща операторська робота

Вадим Ільков («Вулкан»)

Юрій Король («Захар Беркут»)

Антон Фурса («Додому»)

Найкраща музика

Роман Григорів, Ілля Разумейко («Історія зимового саду»)

Маргарита Кулічова («Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»)

Святослав Луньов («Портрет на тлі гір»)

Тимур Полянський, фрік-кабаре Dakh Daughters («Гуцулка Ксеня»)

Найкраща пісня

«Мавка-Русалка», фрік-кабаре Dakh Daughters («Гуцулка Ксеня»)

«Перевал», «Океан Ельзи» («Захар Беркут»)

«Табурет», «Freel & Едуард Приступа» («Людина з табуретом»)

Найкраща жіноча роль

Ірма Вітовська-Ванца («Мої думки тихі»)

Христина Дейлик («Вулкан»)

Варвара Лущик («Гуцулка Ксеня»)

Найкраща жіноча роль другого плану

Ірина Веренич-Островська («Мої думки тихі»)

Катерина Молчанова («Гуцулка Ксеня»)

Наталя Сумська («Чорний ворон»)

Лариса Яценко («Додому»)

Найкраща чоловіча роль

Андрій Лідаговський («Мої думки тихі»)

Ахтем Сеітаблаєв («Додому»)

Сергій Степанський («Вулкан»)

Найкраща чоловіча роль другого плану

Ремзі Білялов («Додому»)

Віктор Жданов («Вулкан»)

Віталій Салій («Крути-1918»)

Найкращий документальний фільм

«Людина з табуретом»

«Панорама»

«Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»

Найкращий короткометражний анімаційний фільм

«Кохання»

«Петрівка-реквієм»

«Пуповина»

Найкращий короткометражний ігровий фільм

«Анна»

«Знебарвлена»

«У нашій синагозі»

«Solitude»

Найкращий монтаж

Микола Базаркін («Заповідник Асканія», «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», «Історія зимового саду»)

Тетяна Ходаківська, Володимир Запрягалов («Фокстер і Макс»)

Олександр Чорний («Мої думки тихі», «Додому»)

Найкращий грим

Алла Леонова («Захар Беркут»)

Світлана Полікашкіна («Фокстер і Макс»)

Віталій Скопелідіс («Гуцулка Ксеня»)

Найкращий звук

Артем Мостовий («Гуцулка Ксеня»)

Борис Петер («Вулкан»)

Сергій Степанський («Мої думки тихі», «Додому»)

Найкращий дизайн костюмів

Антоніна Белінська («Захар Беркут»)

Надія Кудрявцева («Гуцулка Ксеня»)

Ася Сутягіна («Додому»)

Кароліна Шеремета («Фокстер і Макс»)

Найкращі візуальні ефекти

Олексій Голуб («Гуцулка Ксеня»)

Василь Гончаров («Захар Беркут»)

Артем Сушильников, Дмитро Овчаренко («Фокстер і Макс»)

Лауреатів «Золотої Дзиґи» буде названо 28 квітня під час церемонії, яка відбудеться в онлайн-форматі.