У пошуках «золотого віку»-2

У першій частині інтерв’ю (див. матеріал в № 61-62 від 7—8 квітня) відомий історик, професор кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» Наталя Яковенко розповідає, чому українська шляхетська еліта, попри свою службу чужоземним володарям, робить честь нашому минулому, а київську церкву XVII — XVIIІ століть можна інтерпретувати як особливий тип православ’я. Про переосмислення історії ХІХ століття як «винайдення» українського «золотого віку», шляхтичів правдивих та самозваних, а також про актуальні методології історичного дослідження — читайте далі.

«ЯКЩО ШЛЯХТИЧ ВТРАЧАВ СВОЮ ЧЕСТЬ, ВІН ВТРАЧАВ САМОГО СЕБЕ»

— Пані Наталю, які ідеали утворювали моральний горизонт шляхтича й чи бачите ви «сліди» цієї шляхетської етики в сучасному світі?

— Ні, в сучасному світі я таких слідів не бачу. За новітньої доби, особливо впродовж тоталітарного ХХ століття, старі ідеали пішли в небуття за винятком хіба що базових християнських цінностей.

Що ж до шляхтича, то стрижнем його ідентичності виступало поняття честі, це споконвіку буквально висіло у повітрі, успадковувалося від покоління до покоління, причому до об’ємної категорії честі належали й старі рицарські чесноти — відвага, мужність, вірність слову. Якщо шляхтич втрачав свою честь, він втрачав самого себе.

Через античні тексти, а також через політичний дискурс Речі Посполитої (а це був дискурс т.зв. золотих вольностей) шляхтич засвоював відчуття поваги до себе та своєї громадянської значущості. Останнє в Речі Посполитій було надзвичайно розвинуте, адже інститути самоврядування пройшли там довгий і бурхливий процес становлення. Зрештою, саме вони значною мірою й зумовили падіння цієї країни, бо, як вважають, їхня поява була, вочевидь, передчасною.

— У чому полягала роль шляхти з погляду державотворчих процесів? Адже постійний антагонізм між шляхтою та королем у Речі Посполитій, мабуть, послаблював державу.

— Річ Посполиту творив «політичний народ» (саме поняття «Річ Посполита», зрештою, частіше вживалося не на окреслення території держави, а на позначення усієї сукупності шляхти). Однак реальну ситуацію завжди визначало те, хто саме опинився при дворі та в чиїх руках знаходилися важелі влади, тобто на «шляхетський чинник» накладалися чинники персональні.

Що ж до протистояння шляхти й королів, то це продукт ідеології «золотих вольностей». Королівську владу в Речі Посполитій трактували як «контрактну», за моделлю західної політичної культури. Короля обирала вся шляхта (в акті елекції, на відміну від сеймів, міг брати участь кожний шляхтич), і обранець перед коронацією підписував зобов’язання (т.зв. pacta conventa — «присяжні умови») та присягав їх виконувати. За висловом Станіслава Оріховського, король у Речі Посполитій — це такий собі «пастух держави», якого для її охорони наймає шляхетська спільнота.

Зрозуміло, що реалії життя часто суперечать ідеальним гаслам. Позиція короля не раз розходилася з позиціями шляхти, промовистим прикладом чого може слугувати вже згадувана церковна унія 1596 року. Адже pacta conventa під час кожних виборів повторювали незмінний пункт про те, що король зобов’язується не порушувати прав різновірців та зберігати між ними мир. Руська шляхта, яка не приймала унію, ламала на сеймах списи, апелюючи власне до того, що король, підтримавши унію, порушив цей засвідчений присягою пункт, бо фактично втрутився у справи віри своїх підданих.

У pacta conventa був також ще один пункт, який тяжів до давнього принципу феодальних взаємин. Мова про т.зв. ius resistendi — «право опору» васала сюзеренові у тих випадках, коли він порушив права васала. Це дозволяло законно вийти з-під залежності — аж до збройного опору, і шляхетські антикоролівські виступи часто мотивувалися саме цим. До речі, козацьку революцію її лідери теж пояснювали як законну на підставі права опору: король не оборонив, хоч як сюзерен мусив, своїх воїнів-козаків від захланності магнатів.

На теренах України, як і у всій Речі Посполитій, панував західний тип політичної культури. Крім уже згадуваної контрактної природи влади це передбачало існування різноманітних самоврядних одиниць. Московська політична культура не знала таких форм самоорганізації суспільства.

Пізніше Пилип Орлик красномовно опише, як Іван Мазепа пояснював йому (важко сказати, чи так насправді було), чому він вирішив перейти на бік Карла XII. Гетьман мотивує свої дії тим, що Петро І порушив давні угоди й козацькі права, а це означає, що козаки отримують право на опір.

— Вочевидь, московській політичній еліті таку логіку було важко зрозуміти...

— На теренах України, як і у всій Речі Посполитій, панував західний тип політичної культури. Крім уже згадуваної контрактної природи влади це передбачало існування різноманітних самоврядних одиниць. Це могли бути церковні структури, шляхетські судові інституції, університети, а передусім самоврядні міста, причому кожне таке місто було, по суті, маленькою державою в державі. Московська політична культура не знала таких форм самоорганізації суспільства.

«НА ПРИКОРДОННІ БАР’ЄРИ МІЖ СОЦІАЛЬНИМИ ГРУПАМИ ЗАЛИШАЛИСЯ РОЗМИТИМИ»

— Чи була шляхта повністю закритим станом? Які соціальні ліфти існували за тих часів?

— Соціальних ліфтів на рівні закону не було. Шляхта як соціальна група закривала доступ до себе десь від кінця ХV століття, а на початку ХVІІ століття вже була абсолютно закритим станом. До прикладу, коли за старими правилами втрачала шляхетський статус та особа, яка, оселившись у місті, «руками робила і ліктем міряла» (тобто займалася ремеслом або торгівлею), то в 1633 році цю засаду підсилили. Відповідна сеймова конституція передбачала, що шляхетство у таких випадках назавжди втрачає не лише сам порушник, а і його діти.

Але закон як дишло — на різних територіях він діяв по-різному. Скажімо, на прикордонній зі Степом Наддніпрянщині бар’єри між соціальними групами завжди залишалися досить розмитими. Приміром, селянин, який прожив 30 років у слободі й не хотів далі залежати від пана, міг покозачитись, а міщанин, якщо він був заможною людиною, міг одружитися зі шляхтянкою й оголосити себе шляхтичем. Така ситуація відповідала як строкатості місцевого люду, так і небезпечним умовам життя на слабо контрольованому прикордонні Речі Посполитої. У спокійніших, внутрішніх регіонах держави, тутешні відхилення від правил позначали багатозначною формулою: «яко на Україні». Один колоритний персонаж, гарячий шанувальник «чистоти» шляхетської крові Валер’ян Неканда Трепка, упродовж 1620—1640-х років уклав таку собі «картотеку хамів» з інформацією про всіх, хто безпідставно оголосив себе шляхтичем. Уродженців Наддніпрянщини у картотеці Трепки дуже багато. Подалі від прикордоння, наприклад, на Волині чи в околицях Львова, оголосити себе шляхтичем було набагато проблематичніше, однак вправні авантюристи, розбагатівши чи втершись у ласку до потужного магната, робили це й тут.

— Чи погоджуєтеся ви з тим, що попри кардинальні зміни, які принесла з собою модерна ера й передусім ХХ століття, сучасній людині все ж властива певна ностальгія за домодерними часами, коли світ, як нам видається сьогодні, був більше наповнений «смислом», а людське життя було більш щільно вписане в певні моральні та соціальні контексти?

— Людина завжди схильна шукати у минулому певний «золотий вік» — часи, коли «все було добре». Варіанти, коли «було добре», такий стереотипний спосіб мислення відрізняє у різних суспільствах та різних країнах, але для нас, спадкоємців жахливого тоталітарного ХХ століття, «золотим віком» логічно постає період, що цьому передував. Наприклад, у російській культурі протягом приблизно останніх двадцяти років таке уявлення розповсюдилося на дворянське середовище ХІХ століття. Пригадаймо, зокрема, безконечні телесеріали та фільми, у центрі яких — життя шляхетних персонажів зі своєрідними повсякденними, ідилічними, кримінальними чи інтелектуальними проблемами. Це апеляція до втраченої дворянськості, до «вишневих садів».

Якщо в російській культурі «золотим віком» слугує спадщина класичної російської літератури ХІХ століття, то в українській культурі, натомість, ми частіше натрапляємо на спадщину народницького етноцентризму — представлення українців як нібито селянської нації. Це означає, що ХІХ століття як потенційний «золотий вік» моделюється в нашій свідомості на підставі народницьких селянських ідеалів: «садок вишневий коло хати», круторогі воли, досвітки, «Грицько басує на коні, Оксана пряде» і подібне. Хоча в українському суспільстві не бракувало також і елітарної дворянської культури!

«ШКІЛЬНИЙ ПІДРУЧНИК І ДАЛІ ТРАНСЛЮЄ СТЕРЕОТИПИ СТАРОЇ НАРОДНИЦЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ»

— Отже, вивчення історії української шляхти може стати поштовхом для переосмислення?

— Саме так. В українському минулому можна віднайти скільки завгодно матеріалів для представлення зовсім не «селянського» ХІХ століття. Адже власне тоді постали шляхетські садиби, мешканці яких цілком усвідомлювали себе українцями. Такими садибами, приміром, була достоту всіяна територія колишньої Гетьманщини, і власне ними мандрував Тарас Шевченко.

Чому досі не введено цей пласт у популярну українську культуру? За допомогою того ж таки телесеріалу, хай навіть примітивного за сюжетом. Переконана, що це залежить від тих, хто формує візуальний образ українського минулого. Як на мене, з творцями цього популярного, візуального представлення є дуже великі проблеми. Перша проблема полягає в тому, що вони просто погано знають українську спадщину та українську історію. Сучасний шкільний підручник тут не допомагає, навпаки, бо ж він і далі транслює стереотипи старої народницької історіографії, за якою тогочасне українське дворянство було «зрадливим», адже воно служило «чужій» імперії. По-друге, люди, які популяризують українську спадщину, просто взагалі не переймаються її осмисленням, а про розуміння потенційного впливу створюваних ними образів годі й говорити.

ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКИХ  ІСТОРИЧНИХ ПОСТАТЕЙ МОЖЕ СТАТИ  СЮЖЕТОМ НЕ ДЛЯ ОДНОГО СУЧАСНОГО СЕРІАЛУ. ЗАМОК СЕМИ ВЕЖ (ЕДИКУЛЕ) В СТАМБУЛІ, В ЯКОМУ БУВ УВ’ЯЗНЕНИЙ І З ЯКОГО ЗДІЙСНИВ ВТЕЧУ КНЯЗЬ САМІЙЛО КОРЕЦЬКИЙ

Чимало у цьому напрямі робить газета «День». Щоправда, ви починаєте дуже здалеку, з Візантії та Київської Русі. Звісно, люди повинні знати й це, бо києворуські часи — період звитяги і державності, яким можна пишатися. Однак визнаймо, що ХІХ століття для нашого суспільства, на жаль, все ще залишається terra incognita.

З перспективи масового сприйняття києворуські часи та доба Богдана Хмельницького і те, що було до неї та невдовзі після неї, — це лише барвиста історична картинка, нехай і шляхетна, але лише легенда. Це не те, до чого можна емоційно прив’язати себе, як до власного минулого. Тим часом ХІХ століття на це надається без труднощів, адже тоді жили, діяли, раділи й страждали наші безпосередні, досяжні пам’яттю предки. Якби ми хотіли сконструювати в українській свідомості свій власний каркас «золотого віку», за яким ностальгують, бо тоді «все було добре», то варто звернутися саме до ХІХ століття.

До слова, дуже популярні зараз серед багатьох людей генеалогічні розшуки сягають якраз другої половини ХІХ століття. Якщо сьогодні зайти до читальної зали історичного архіву, то не знайдеш вільного місця — всюди сидять люди, які вивчають метричні книги та шукають своїх предків. Звідки цей інтерес? Чи він не є прямим доказом того, що сучасна людина відчуває гостру потребу віднайти зв’язок між собою і «добрими часами»?

КНЯЗЬ САМІЙЛО КОРЕЦЬКИЙ

Ідеться, знову ж таки, про нерозривне поєднання між територією та історією. Так, великими керманичами нашої країни були колись Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, інші князі, славні гетьмани. Але тоді жили й менші, звичайні люди. Де мені помістити себе на цій території? Шляхтичі ХVII століття знайшли вихід у конструюванні гербових легенд, за якими такому-то предку такого-то роду володар-князь надав герб за відвагу, і в такий спосіб було накреслено лінію зв’язку між мною, нинішнім, і тієї епохою. Те саме з ХІХ століттям — від сьогодення можна провести лінію тільки до тих часів, не глибше.

— Ваша родина також має дворянське походження. Чи вплинуло це якось на ваше самоусвідомлення і життєвий шлях?

— Мені прищепили з дитинства, що я маю поводити себе належно, в болоті не ходити і пам’ятати, хто я. Ми з «сільських дворян», мої старші тітки пронесли пам’ять про це через усі роки СРСР.

ВОРОГ СУЛТАНА, СОЮЗНИК ПАПИ І КОРОЛЯ. ІСТОРІЯ САМІЙЛА КОРЕЦЬКОГО

— Чи могли б ви пригадати ще когось із колоритних постатей, представників шляхетського середовища, які зацікавили вас як історика?

— Як і кожному з нас, мені імпонують яскраві герої, а таких в українській історії чимало. Для прикладу, князь Самійло Корецький (загинув у 1622 році), чиє родове гніздо — це теперішній Корець на Волині. Самійло Корецький був прославленим воїном. Його бурхлива юність, після повернення з освітньої подорожі до Лейденського університету, пройшла у військових походах на Московію та в сутичках із турками й татарами, часто разом із козаками. Одружився Корецький у 1615 р. з наймолодшою донькою молдовського господаря Єремії Могили — Катериною (з його найстаршою донькою був одружений Михайло Вишневецький — батько Яреми Вишневецького). Відповідно, князь був задіяний у різних клопотах Молдови, зокрема в її спробах вирватися зі стамбульських рук.

Перший раз він потрапив у полон до турків щойно після одруження, у 1616 році. Султан оголосив його своїм особистим ворогом, Корецьким лякали турецьких дітей. Його ув’язнили у Стамбулі, а дружину вивезли до Білгорода, який тоді належав туркам. Далі розгортається романтична історія. Слуга Корецького возив листування між закоханим подружжям, а, на щастя для істориків, він був людиною нескромною, тож листи ці не лише читав, а й копіював. Цей чоловік був французом, тому кілька років по тому, повернувшись на батьківщину, видав їх у Парижі 1620 року в перекладі французькою. Хто знає французьку, може сьогодні прочитати цю вишукану любовну лірику, її перевидали в 1863 році в Бухаресті.

Як великому герою, оспіваному багатьма панегіристами, Корецькому організували втечу, передавши йому до в’язниці у хлібі шнур, з допомогою якого князь спустився з вежі до моря, де на нього вже чекав човен. Готували цю втечу спільно грецькі монахи та члени французького посольства, а Александрійський патріарх забезпечив таємний виїзд із Туреччини, переславши втікача до одного з маленьких монастирів у Егейському морі. Через якийсь час Корецький під виглядом купця сів на корабель, що прямував до Рима. Під час плавання на цей корабель напали корсари, яких тоді в Середземномор’ї не бракувало. Капітан корабля й торгові люди, які там були, збиралися здатися, але Корецький їх вишикував і організував оборону, тож під час сутички зумів не лише захистити судно, а й узяв у полон піратський корабель. Прибувши з ним до Рима, Корецький подарував і корабель, і піратів Папі Римському.

Невдовзі після повернення нашого героя в Корець розпочалася нова війна з турками, в якій 1620 року Корецького було повторно взято у полон і завезено до Стамбула. Цього разу за нього просили дуже високі особи, зокрема з проханням викупити Корецького до султана звертався англійський король Яків Стюарт, а запорожці нібито  навіть пробували у 1621 році організувати морський похід для звільнення бранця. Врешті-решт його, як небезпечного в’язня, задушили у 1622 році шовковим шнурком за наказом султана, причому він, за переказом, відважно боровся з катами до кінця. Тіло Корецького викупили та залили у смолу, а монахи-францисканці привезли його в Корець, де й поховали.

— Мені доводилося там бувати, але не пригадую, щоб місцеві екскурсоводи розповідали цю неймовірну історію.

— Так, зараз у Корці панує Московський патріархат, нинішній Корецький Свято-Троїцький жіночий монастир такий «російський», що не хочеться туди навіть заходити. Одним словом, другий Почаїв...

До речі, Самійло Корецький був задіяний у православному антиунійному русі, навіть підписував певні протести, але згодом, найімовірніше, таки прийняв унію. Посмертна католицька легенда твердить, що він став католиком, але це неправда — історичні дані свідчать, що він залишився «греком», як і його жінка Катерина.

Поховання Корецького до наших часів не збереглося, бо монастир багаторазово перебудовували. Але уявляєте, який розкішний фільм або серіал можна було би зняти за мотивами цієї історії? Тут і турки, і греки, і морські битви, і корсари, і Папа Римський, і католицькі та православні монахи, і драматична любовна лінія (князь довго домагався руки своєї нареченої). Переконана, що глядачі не змогли б відірватися від екрана.

ПРО ПОСТУПОВЕ ВИТІСНЕННЯ З СЕБЕ «СОВКА»

— Протягом усіх років незалежності в Україні дуже гостро стояла проблема державної еліти. Чи бачите ви в минулому лекала, які могли б бути актуальними сьогодні, традиції, які варто було б відновити?

— Вважаю, що нам треба відновити ті кілька базових загальнолюдських цінностей, які знищив Радянський Союз. Гідність особи, самоповага, імідж як капітал. Союз вибив, витрусив усе це з людей. А в який спосіб повертатися, я не знаю — я не футуролог... Ідеться, вочевидь, про зміну поколінь, про поступове витіснення з себе «совка».

— Нещодавно в Парижі з участю відомих вітчизняних та західних учених відбулася конференція про Голокост в Україні. Паралельно низка вчених виступила з листом до організаторів, у якому були застереження щодо голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, який також був серед учасників. Його, зокрема, було звинувачено в порушені академічних стандартів та підтримці «націоналістичної агенди». Як ви оцінюєте такі звинувачення?

— На мою думку, дії Володимира В’ятровича як голови УІНП — абсолютно виправдані. Академічна наука має зберігати «чистоту мундира» й не втручатись у поточні політичні дискусії чи обслуговувати чиїсь політичні інтереси. Це, натомість, не стосується Інституту, який є державною установою і покликаний реалізувати політику держави та уряду. В’ятрович, переконана, робить це дуже успішно. Щодо його наукових робіт, то з ними можна сперечатися, але це вже зовсім інше питання.

Люди ж, які, схоже, з кремлівської подачі, організували кампанію проти В’ятровича, сплутали борщ із капустою — функцію Інституту як державної установи і академічну історіографію. Утім, в Росії завжди були проблеми з розрізненням цих двох понять.

Звичайно, для того, щоб обслуговувати «російський слід», не обов’язково мати прізвище Іванов. Французький або німецький науковець може мати приятелів у Росії, або ж бути носієм гіпертрофованих уявлень про демократію в стерилізованому вигляді, які не дозволяють йому бачити відмінності академічної науки та політичних резонів.

«ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА ХВИЛЯ ПРИЩЕПИЛА УМІННЯ ЧИТАТИ МІЖ РЯДКАМИ»

— В інтерв’ю ви розповідали, як протягом свого життя опановували різні методології дослідження. До чого прийшли сьогодні? Які чинники загалом, на вашу думку, уможливлюють нині історію як наукову дисципліну?

— Немає сумніву, що історії як «дистильованої» академічної науки не існує. Але таке завдання треба перед собою ставити — це ідеал, якого досягнути практично неможливо, але його слід прагнути. Історик мусить постійно ловити себе за комір, щоб його не «заносило» туди, куди не треба. Принаймні, він повинен чітко розуміти, що така небезпека є.

Наприкінці ХХ — початку ХХІ століття відбувся «великий вибух» науки. Але постмодернізм, шквал постправди, яка все заперечує, нині минув. Усе повернулося в своє звичне річище, хоч у сухому осаді залишився методологічний плюралізм (під методологією маю на увазі суму практичних методик, з якими ми підходимо до дослідження).

Водночас історія роздробилася на десятки дрібних річечок і струмків. Часом навіть важко впізнати, чи йдеться тут про історію, чи ні. Поєднати всі ці дивні й далекі один від одного дисципліни спільною методологічною основою неможливо.

Ми спостерігали модну хвилю постмодерністського розпачу, який зносив усе на своєму шляху — «бог помер», «автор помер» тощо. Але це крайнощі. Якщо йдеться про історію, то тут виблискували ерудицією тільки теоретики історієписання. Я б навіть не називала це філософією історії — радше теоретичними працями з історієписання. Історики ж практики не можуть бути постмодерністами в такому «високому» сенсі, бо це нівелювало б їхній фах.

Разом із тим постмодерністська хвиля подарувала й корисні наслідки. Вона прищепила уміння читати не лише в рядку, а й між рядками, уміння шукати приховані сенси і змісти тощо. Нині важко уявити собі якісне історичне дослідження без цих акцентів.

Пізнаваність історії — давно пережитий спір. Зрозуміло, що історик не може пізнати всю т.зв. правду, бо він просто не має доступу до необхідних для цього обсягів емпіричного матеріалу. Відповідно, його наука перетворюється з науки про те, «що було насправді», на «науку про дух» — на інтерпретації, які він пропускає через себе самого.

ДОВІДКА «Дня»

Наталя ЯКОВЕНКО — доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, упродовж 2002 — 2012 років завідувач кафедри історії НаУКМА. Вибрані праці: «Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст.» (2002), «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України» (2005), «Вступ до історії» (2007), «Українська шляхта з кінця XІV до середини XVII століття: Волинь і Центральна Україна» (2008), «Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI — початку XVIII століття» (2012).