Людина українського степу

Виставка скульптури і живопису називається  «Амазонка — богиня степу». Привітати художника, який мав силу духу не скоритися загарбникам рідного Донбасу, з’їхалися колеги та інтелігенція з усієї України. Втім, на вернісаж зібралися би і просто заради мистецтва. Бо Петро  Антип  дійсно дуже гарний майстер.

Він людина непересічна. За його біографією, можливо, колись напишуть роман, як італійці — про свого Бенвенуто Челліні. Звісно, розбій у цьому, безсумнівно, карколомному й надцікавому творі вчинятиме не головний герой. Він — живописець, скульптор, архітектор, а ще бізнесмен, який створив у рідній Горлівці художній комбінат «Антип Арт-Буд», співзасновник галерей, організатор симпозіумів скульптури у камені та навіть проукраїнський політик...

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІСТ ІЗ ГОРЛІВКИ

Петра Антипа здавна вважають чи не найвідомішим сучасним художником Донбасу. У першу чергу він добре знаний як скульптор. Один з найкращих у країні. На малій Батьківщині ім’я Антипа завжди гриміло ще й як провідника української ідеї. Це він — як сам каже, «націоналіст за переконаннями», — стояв біля витоків Української Гельсінської спілки на Донеччині, створював пам’ятники Шевченку та Олексі Тихому. Зрештою, це він став живописцем українського донецького степу, переконуючи раз за разом, що Донбас — це українська земля, така ж прекрасна, як інші наші землі. Рідну Горлівку митець принципово не хотів міняти навіть на Францію (де жив і працював протягом чотирьох років). Та 2014-го Петро Антип залишив свою легендарну горлівську майстерню площею 4 га (встиг вивезти лише картини) і переїхав до Києва. Все, що він мав — бізнес, домівку і навіть статуї, — «віджали» терористи з «русского мира». У «підвал» до них  потрапив син художника, та, на щастя, юнакові вдалося врятуватися. Зараз усі ті жахіття — позаду. Антип остаточно освоївся у столиці, де винаймає 100-метрову майстерню. «Для мене це замала територія», — сміється художник. Великою — на три великі зали — «персоналкою» у самому музеї Шевченка Петро Іванович ще й відсвяткував день народження.

ПРИВІТАТИ ХУДОЖНИКА, ЯКИЙ МАВ СИЛУ ДУХУ НЕ СКОРИТИСЯ ЗАГАРБНИКАМ РІДНОГО ДОНБАСУ, З’ЇХАЛИСЯ КОЛЕГИ ТА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ З УСІЄЇ УКРАЇНИ

«Я ВЗАГАЛІ ОПТИМІСТ, ЛЮДИНА РАДІСНА»

Виставка «Амазонка — богиня степу» включає олійний живопис та скульптуру, здебільшого виконані протягом останніх трьох років. Як може переконатися кожен, на творчості митця пережите ним за останні складні часи позначилося хіба що зміною кольорової гами: у живописі стало помітно більше яскравого, «чистого» червоного кольору. Але це — радісний, життєдайний, як сонце, червоний. І навіть численні амазонки, також часто-густо виконані у червоному (при спогляданні яких згадуєш античний живопис), нагадують швидше богинь родючості, ніж безжальних жінок-вояків. «Я взагалі оптиміст, людина радісна», —  зізнається художник. До сказаного слід було б додати ще й про помітний вплив фовізму на П.Антипа. Ох вже ця чарівна Франція з її щасливим світосприйняттям! Все ж таки без її впливу не обійшлося.

Не обійшлося на вернісажі й без проукраїнської донбаської діаспори. Долі багатьох із цих людей так чи інакше схожі з долею Петра Антипа. Серед присутніх виділявся екс-мер Донецька Олександр Лук’янченко, що приїхав із корзиною квітів. А сам потім довго ходив залами виставки і фотографував експозицію на камеру власного смартфона. Та поспілкувалися ми, все ж таки, з колегою Антипа, художником Сергієм ЗАХАРОВИМ, що теж прославився особистим опором донецькій окупаційній адміністрації, створивши арт-групу «Мурзилка».

— Я особисто не знайомий із Петром Антипом. Прийшов на його виставку, бо відчуваю спорідненість власної долі з його. Його скульптури добре знаю і дуже ціную — гарна нагода роздивитися, — зазначив пан Сергій. За його словами, донецька діаспора у Києві сьогодні незгуртована, тож він сподівався ще й побачити когось зі знайомих за «минулим» життям.

«СКІФ І АМАЗОНКА»

Серед гостей ми побачили Миколу ЯКОВИНУ — відомого президента Українського національного комітету Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ICOMOS), голову Українського національного комітету Міжнародного Блакитного Щита (ICBS) і попрямували до нього.

— Здавна шаную Петра Антипа як художника, —  розповів  М.Яковина. — За його пластичну мову, за «архетиповість» його творчості, її вкоріненість у всю глибину культурного шару донецького степу. Вражає й відчуття глибинної української присутності в його доробку. Це — саме доказ невід’ємності української культури на Донбасі, його спорідненості з великою Україною. Побачене на виставці, зрештою, доводить, що тимчасово окупована наша українська земля, з її багатою культурою, обов’язково повернеться до материкової частини держави. Злодії, які спокусилися на майстерню художника, які захопили у полон його сина та його роботи, рано чи пізно відповідатимуть перед трибуналом. За незаконне привласнення і переміщення нашої культурної спадщини. Це — військові злочини.

— Я дуже добре почуваюся у Києві, — зізнається П. Антип, — будь-де гарно почуваюся, якщо відверто. І лише Париж та Горлівка — у мене в серці!

— Після усього, що з вами відбулося, як змінилося ваше світосприйняття?

— Я спокійно до усього ставлюся. На жаль, я знав, що на Донбасі буде так, як сталося. І навіть попереджав про це.

— Зараз ви спілкуєтеся з людьми, які залишилися у Горлівці?

— Так, звісно.

— Чим вони живуть? Хочуть, аби повернулася Україна?

— Люди втомилися від війни і дуже хочуть, аби скоріше на нашій землі настав мир...