Відчуження народу від влади – вивих ХIII століття

Кожен День незалежності дає законний привід для підведення підсумків і для планів на майбутнє. У 27-й День незалежності похвалитися, за великим рахунком, нічим. Агресія Росії продовжується, і реального механізму її закінчення не видно. Все більше непокоїть проведення переговорів щодо України без України.

Не зменшується корупція. Вражаючий факт оприлюднений на одному з телеканалів екс-генпрокурором Святославом Піскуном і начальником Генштабу Віктором Муженком: Росія вивезла з України єдиний патронний завод. Британсько-Канадський альянс запропонував побудувати новий. Але посередники в Україні запросили 50%(!!!) «відкату». Іноземці, звичайно, відмовилися. Чи знав про це Головнокомандувач? Що було б у старі часи з чиновниками, які в умовах війни блокують зміцнення обороноздатності країни? Ми шукаємо «п’яту колону»? Той же Піскун розказав, що два рази на рік нотаріуси платять хабар державним перевіряльникам, щоб їх не чіпали.

Звичайно, в Україну не йдуть іноземні інвестиції. У нас не працюють відомі світові компанії. Зростає залежність від зовнішніх запозичень. Ростуть боргові зобов’язання України; на сьогодні на кожного українця припадає 1 800 доларів боргу. Це дає змогу говорити про зовнішнє управління країною.

Україна залишається найбіднішою країною Європи: 49% населення може дозволити собі витрати лише на їжу і одяг, 60% населення не в змозі оплатити елементарні умови свого проживання. 

Природно, що молодь не бачить своїх перспектив у такій країні й масово виїжджає в інші. Як вирок політиці всіх попередніх урядів — за песимістичним прогнозом Інституту демографії НАНУ, в 2050 році в Україні залишиться 25 млн населення.

Зберігається недовіра людей до всіх органів влади. Це взагалі нонсенс для нормальної країни: народ як джерело влади, не довіряє тій владі, яку він же й обирає. Хоча в українських реаліях це легко пояснюється: в дійсності народ не має відношення до формування влади (Конституцію України автор читав). Вона формується кулуарно, і «справжній уряд України знаходиться десь між офісом Президента, прем’єр-міністра і парламентом». І діють при цьому не державні, а приватні інтереси і домовленості. Недовіра народу до влади не може сприяти реалізації самих прогресивних реформ.

Значно погіршилися відносини з сусідніми країнами на західних кордонах. Україну обминають із візитами лідери впливових країн світу, окрім тих, які причетні до спроб припинення агресії Росії. Навіть з Африки тут ніхто не буває. Скільки лідерів інших країн були на святкуванні цьогорічного Дня незалежності?

Зрештою, відсутня стратегія розвитку країни. Відповідно, в Україні немає ідеологічної бази для створення стабільних і впізнаваних політичних партій (про що свідчить існування майже 400 так званих партій). Це дає необмежений простір для панування в усіх сферах суспільно-політичного життя десятка олігархічних кланів. 

Так, у нас є незалежність. Зміцнюється армія. Виростає покоління, яке народилося в незалежній Україні. Нам вдається стримувати агресію однієї з найпотужніших армій світу.

Увесь цей комплекс вирішених і невирішених питань і складає те, що називається політикою — внутрішньою (економічна, культурна, соціальна тощо) і зовнішньою. Зрештою — що таке політика взагалі? Це — вироблення суспільно значимих цілей розвитку країни і створення механізмів їх реалізації. В розвинутих країнах цим займаються стабільні політичні партії, профспілки, громадські організації. У нас ці фактори відсутні або вони не мають достатнього впливу. Їх місце зайняли об’єднання олігархічних груп. Саме вони створюють так звані політичні партії, фінансують їх виборчі кампанії і, тим самим, формують більшість складу нашого парламенту — Верховної Ради. А вже там оприлюднюються цілі розвитку країни, розроблені у штаб-квартирах олігархічно-фінансових груп, які і набувають форму законів. Звичайно, частина законів скерована на вирішення поточних соціальних проблем, аби не допустити соціальних заворушень. Оприлюднені цілі спрямовують на задоволення поточних інтересів олігархічних груп. Ні до інтересів країни, ні до стратегії розвитку вони відношення не мають. Ці групи не мають спільного бачення майбутнього країни. Про це свідчать химерність безлічі планів розвитку України, розробка яких профінансована тими чи іншими групами.

Щодо механізму реалізації поставлених цілей. Варто нагадати, що формально Україна була самостійною державою в складі СРСР. Вона була членом ООН, членом багатьох міжнародних організацій, мала свій парламент — ту ж Верховну Раду, уряд з низкою міністерств, судову систему. Але в рамках СРСР вони були лише виконавцями рішень, які ухвалювали в центрі, в Москві. А у Києві ці рішення лише пристосовували до національних особливостей. Тепер же цей механізм потрібно було переспрямувати на виконання цілей, вироблених олігархічними групами. Для цього потрібно було всього-на-всього розставити на керівних посадах своїх людей.

Ось така була і є українська політика. ЇЇ наслідки відомі. Сподівань на те, що щось принципово зміниться в 2019 році, немає. Не видно жодних підстав для сподівань на краще. На жаль, якраз на такий розвиток подій і розраховує наш північний сусід.

Чому все так не оптимістично? Багата країна. Працьовиті, освічені люди. Сприятливі природні умови. Два майдани, волонтерський рух свідчать про достатній рівень і патріотизму, і креативності у людей. Що ж не так? Де шукати причину наших бід? Їх початок, як на мене, треба шукати в далекому XIII столітті. Без розуміння, звідки ми йдемо, неможливо усвідомити, куди ми йдемо і чи туди ми йдемо. Незалежна Україна не впала на цю землю нізвідки. Вона не стала наслідком довготривалої збройної боротьби за незалежність. Внаслідок зовнішніх причин вона відкололася від системи, яка формувалася сотні років. Народ на території сучасної України з покоління в покоління існував у парадигмі, що влада — то не для народу. Відчуження народу від влади було вже на генетичному рівні. Чи могло це змінитися за 25 років, особливо, якщо з боку влади нічого не робилося для подолання цієї відчуженості? В середині XIII століття на наші землі вторглися монголи. Як кочівників, їх не цікавило виробництво. Їх цікавила лише данина. Механізм був звичним для тогочасної феодальної Європи. Але монголи зламали існуючий на той час механізм взаємодії влади і народу. Якщо до цього часу князь обирався (чи повинен був мати згоду) народом, то тепер влада князя визначалася монгольським ханом — дасть чи не дасть він ярлик тому чи іншому князю. Народ був відсторонений від формування влади. Князям, зрештою, це було вигідно. Відчуження народу від влади поглиблювалось і після виходу з-під влади монголів. У Європі  феодальна система господарювання була зламана в ході буржуазних революцій, гроші треба було заробляти власною працею. А в Московії, в Росії, в Російській імперії зберігся і зміцнів монгольський, азіатський спосіб господарювання: головним джерелом доходів залишилася влада. Кримська війна середини XIX століття показала неефективність цього способу. Почалися бурхливі реформи. Перша світова війна їх призупинила, а Жовтнева революція 1917 року їх скасувала. Термідоріанська революція 1929 року відновила старий механізм: влада (тепер радянська) залишається головним джерелом доходів. Враховуючи, що вся економіка цілком належить саме цій владі, а якщо конкретніше, то партгоспноменклатурі, тобто новітній формі чиновництва. І саме в цій системі формувався світогляд українців, в тому числі на ставлення до влади. 99,5% на виборах за «нерушимий блок комуністів і безпартійних» наочно свідчили про відчуження народу від влади: нате вам наші голоси і відчепіться. З такою «філософією» українці увійшли в незалежну Україну. І ніяк її не позбудуться...