Конституційне приземлення триває

Конституційний Суд України приступив до розгляду двох земельних справ за конституційними поданнями  53 народних депутатів щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» від 31 березня 2020 року № 552-ІХ, окремих положень Земельного кодексу України, і відразу ж перенесли його розгляд — на невизначений термін, оскільки представник Президента України не заявився на засідання Конституційного Суду України.

Велика палата Конституційного Суду України також не завершила дотепер розгляд справи (не прийнято рішення), яку заслухала ще 19 грудня 2019 р., за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень першого речення частини першої статті 13, частини першої статті 14 Конституції України.

Припускаю, що в цьому затягуванні й перенесенні розгляду подань, можливо є сенс. Напевно, для «слуг» — невигідно перед місцевими виборами приймати такі доленосні земельні рішення. А, на моє переконання, — не з’ясувавши справжню сутність чинних конституційних земельних норми, не розкривши справжні причини багаторічного земельного «блукання» і не розвіявши хибні земельні знання законотворців, особливо їхніх «радників», найвищий Суд України не зможе прийняти адекватно справедливі рішення.

Аналіз законотворчої діяльності на предмет відповідності засадам декларованих норм Конституцією України, і механізмів їх практичної реалізації — органами державної влади і місцевого самоврядування, а також прогнозованих наслідків такої «діяльності» для суспільства, однозначно вказує на глибоко заплутаний гібридний взаємозв’язок «праведного з грішним» та на неможливість дати справедливу і всеохоплюючу оцінку цьому процесу — лише по окремому закону.

Насправді, прийняття і запровадження згаданого Закону України (№ 552-ІХ) немає нічого спільного із бажаною «земельною реформою», яка б здійснювалася в інтересах самих селян — власників земельних паїв, місцевих громад і теперішніх та майбутніх фермерів.

Проте, лише тепер, коли олігархічний «агробізнес» заволодів надвеликими площами (масивами) земельних паїв (ділянок) на землях сільськогосподарського призначення, вдалося «монобільшості» прийняти «щось класне», — у вигляді Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» від 31. 03. 2020 р. № 552-ІХ. В законі також «класно» відтерміновано введення ряду правочинів і, почищено існуючі запобіжники — під виглядом нової «земельної реформи», заклавши цілеспрямовано в назві та в окремих нормах закону термін «обіг земель сільськогосподарського призначення» замість «обіг земельних ділянок на землях сільськогосподарського призначення» як об’єктів цивільного права.

В доказ, наведу лише один приклад. Не зважаючи на «правильне» застосування в цьому «неправильному» законі поняття цивільного права «земельна ділянка», в статті 130  «Набуття права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення», встановлюється антиконституційна норма: «Іноземцям, особам без громадянства та юридичним особам заборонено набувати частки у статутному (складеному) капіталі, акції, паї, членство у юридичних особах (крім як у статутному (складеному) капіталі банків), які є власниками земель сільськогосподарського призначення. Цей абзац втрачає чинність за умови та з дня схвалення на референдумі рішення, визначеного абзацом восьмим цієї частини».

Вже надто хочеться, щоб автори даного Закону пояснили мені та високоповажному Конституційному Суду України: — Коли? і — На якій підставі?, зазначені особи — вже  стали (стануть) «власниками земель сільськогосподарського призначення», і головне: Яким чином ці норми узгоджуються із чинними нормами Конституції України?

Очевидно, що така протиправна підміна об’єктності і суб’єктності права власності, поглиблює прірву між справжніми правами, декларованими Основним законом України і прийнятими законодавчими нормами...

В умовах краху «перебудови» радянської імперії, Верховна Рада УРСР за безпосередньої участі «Народної ради», прийняла 16 липня 1990 року Декларацію про державний суверенітет.

В Декларації, було закладено унікальний алгоритм найвищого стандарту права: «Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони... — є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки...».

Щоб перешкодити українцям реалізувати декларовані (16.07.1990) наміри, комуністи звузили земельні перетворення в Україні — до аграрних... А після проголошення незалежності, ускладнили рух молодої держави до суверенітету шляхом зловмисного розчленування (30.01.1992) неподільної власності Українського народу — на три форми власності «на землю»: державну, приватну і надуману «колективну», якої немає в жодній цивілізованій країні світу...

При цьому, декларована норма «земля» ототожнювалась із «полем», «ґрунтом», а власність на «землю та її природні ресурси» була зведена до прорадянського рудименту «одно-рядності», де поневоленим народам (республікам) встановлювався порядок лише використання «землі» як ресурсу — на рівні з «надрами», «водами», «лісами»...

Забіжу наперед і скажу, що продовження до сьогоднішнього дня практики «одно-рядності» є першою нерозв’язаною причиною нашого земельного «блукання», нажаль, за участі багатьох «авторитетів».

Проте, прагнучи утвердити економічно сильну, суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову, унітарну державу в межах цілісного і недоторканного існуючого кордону України, українська національна еліта 28 червня 1996 р. в Конституції України (КУ) повторно задекларувала модифікований унікальний алгоритм найвищого конституційно права (із реальними механізмами та методами можливого управління і реалізації такого права) — абсолютної власності (володіння, користування і розпорядження) Українського народу (всіх громадян як загальнонаціонального суб’єкта) на землю та її природні ресурси (надра, ґрунти, ліси, водні, енергетичні та інші ресурси) як на природні об’єкти — основне національне багатство, що перебуває (має перебувати, автор) під особливою охороною держави (перші частини ст. 13 і 14 КУ).

Одночасно, щоб знешкодити надуману «одно-рядність» і безправність, частина друга статті 13 КУ декларує: «Кожен громадянин має право користуватися (не володіти і не розпорядження — автор) природними об’єктами права власності народу відповідно до закону», на який (закон) влада поки що не спромоглася. Саме цю бездіяльність органів державної влади впродовж чверть століття треба вважати другою нерозкритою причиною нашого земельного «блукання».

Насправді, не подання і не ухвалення вказаного закону має ознаки прямого злочину, оскільки право законодавчої ініціативи належить Президентові України, народним депутатам, а також Кабінетові Міністрів (ст. 93 Конституції України).

Для виправдування цієї та іншої злочинної бездіяльності, уперто мусується різноманітні гібридні тлумачення положень чинних «земельних» норм Конституції України (КУ), в т. ч. за участі багатьох «вчених», що ґрунтуються на надуманій дуалістичності та розшарованості права абсолютної власності Українського народу на землю та її природні ресурси як на природні об’єкти.

Безперечно, в унітарній державі, яка не може змінювати (роздвоювати) свою суб’єктність і об’єктність, протиправно ділити абсолютну власність Українського народу (всіх громадян разом взятих) — на державну, комунальну і приватну власність, а фактично між чиновниками органів державної влади та місцевого самоврядування... Ось вам і третя нерозкрита причина нашого земельного «блукання».

Щоб цього не відбувалося, Основний Закон України (ч. 3, ст. 13 КУ) декларує: «Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству». На цій декларованій основі, — органи державної влади і місцевого самоврядування зобов’язані, від імені Українського народу здійснювати повноцінний захист його (всіх громадян України разом взятих — повноправного власника основного національного багатства) абсолютного права, а також забезпечувати раціональне використання й охорону всіх природних об’єктів, в тому числі й агросфери.

Для здійснення законного користування природними об’єктами, Конституція України гарантує (ч. 2 ст. 14 КУ) конституційне право набуття і реалізації громадянами, їхніми юридичними особами, в тому числі комунальної та державної власності, і державою (суб’єктам цивільних прав) — прав власності на земельні ділянки (землю) як на об’єкти цивільних прав відповідно до закону. Конституція України дозволяє (ст. 92 КУ) виключно законами визначати (п. 5), ст. 92 КУ) «засади використання природних ресурсів», чи мати (ч. 2, ст. 13 КУ) «право користуватися» природними об’єктами права власності Українського народу, — в жодному разі    — не «розпоряджатися»...

Завдяки конкретній земельній ділянці, межі якої описано в системі координат, може (або ні!) здійснюватися за законом користування природними об’єктами на платній основі за встановленими регламентами, а також — використання й тих, які (об’єкти) знаходяться — в просторі літосфери, атмосфери і гідросфери.

Таким чином, Конституційне право власності «на землю» розмежовується за правовою і функціональною чинністю — на два різних «об’єкти» і на відповідно різні «суб’єкти» такого права, незалежно від категорії землі, — в агросфері також.

Ці вимоги — вже частково внормовано в Цивільному кодексі України (ЦКУ) та в другому і третьому розділах Земельного кодексу України (ЗКУ), а також розмежовано (пошарово) на різні об’єкти права власності — на Публічній кадастровій карті (мапі) України.

Четвертою нерозкритою причиною нашого земельного «блукання» — слід вважати своєрідне шулерство, яке переплітається із другою нерозкритою причиною, посилюючи антиконституційні законодавчі норми... Як це відбулося...

Завуальовуючи конституційну норму щодо конституційного права лише «користування» природними об’єктами права власності народу (ч. 2. ст. 13 КУ), земельні законотворці зловмисно вказали (ст. 79 ЗКУ): «Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб».

Закупоривши цей підступний трюк «якщо інше...» — до цього часу (починаючи з 28 червня 1996 р.) вищі ешелони державної влади, порушуючи права інших осіб — всіх громадян України (Українського народу), не забезпечили прямі вимоги чинних норм Конституції України, зокрема не розробили і не ухвалили на вимогу ч. 2. ст. 13 КУ спеціальний Закон України «Про право користування природними об’єктами права власності Українського народу». Такий вакуум сприяє бутафорному і безкарному віднесенню природних об’єктів до цивільних прав.

При цьому Цивільний кодекс України (ст. 324), на відміну від Земельного кодексу України, акцентуючи увагу на наявності конституційно  декларованого права власності Українського народу на природні об’єкти, і головне, — конституційного права лише «користування» такими природними об’єктами, також підмінив цю норму «користування», застосувавши хибне слово «поширення».

Ось вам — справжнє антиконституційне шулерство...

Вбачаю, що й олігархічні клани трансконтинентального агробізнесу (радники),  перекручуючи також інші норми земельного законодавства, які набували чинності на відповідний момент, постійно активізують — через народних депутатів України внесення численних змін і доповнення до ЗКУ та інших законодавчих і нормативних актів, намагаючись віднести природні об’єкти (землі сільськогосподарського призначення) до об’єктів цивільних прав та «законно» прибрати їх до своїх рук...

Натомість, власники земельних ділянок (громадяни, юридичні особи, в тому числі державні і комунальні), не лише можуть повноцінно «набувати та реалізовувати» (ч. 2, ст. 14 КУ) свої цивільні права (купівлю, продаж, дарування, заставу тощо) щодо своєї власності, але й зобов’язані виконувати обов’язки, вимоги і умови стосовно охорони і раціонального використання, наявних в їхніх межах, — чужих природних об’єктів (права власності Українського народу) — «основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави» (ч. 1. ст. 14 КУ).

Підсилюючи це зобов’язальне право повної юридичної, матеріальної та моральної відповідальності власників земельних ділянок як суб’єктів цивільних прав, — Конституція України (остання частина ст. 41) однозначно декларує: «Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі».

Світовий досвід підказує, що лише людина-громадянин як співвласник власної держави і природних об’єктів, котра водночас стає: власником земельної ділянки як просторового параметру господарської одиниці; дбайливим господарем, який законно користується природними об’єктами; власником засобів виробництва і виробленої продукції та активним членом місцевої громади, — здатна найбільш бережно і раціонально використовувати «живі» природні ресурси (об’єкти) — без посередників і всіляких зайд (в здоровому партнерстві, кооперації та інноваціях), одержуючи кінцевий конкурентоспроможний продукт з високою доданою вартістю.

Саме ці передумови задекларовано в ч. 4. ст. 13 Основного Закону України, норми якої однозначно і яскраво декларують: «Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки».

Такий ключовий і ствердний обов’язок держави (в особі органів державної влади — законодавчої, виконавчої і судової) як гарантований і комплексний (юридичний, економічний, екологічний, соціальний та ін.) пріоритет її діяльності — є конституційною вимогою і нормою прямої дії, яку доречно вважати центральною формулою й водночас інструментом — досягнення мети і завдань  побудови суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Норми щодо формування тандему «власності і господарювання», як вимоги прямої дії, є дороговказом для проведення справжнього реформування земельних відносин і природокористування в аграрному секторі економіки України. Нічого не потрібно було вигадувати... Потрібно лише реалізувати цю п’яту  причину нашого земельного «блукання».

Нажаль, про цей тандем як вимогу не згадували і не згадують дотепер — ні «земельні реформатори», — ні олігархи, оскільки господарювати (користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону) мають право — лише громадяни України (ч. 2, ст. 13 КУ). Повторюся, такого закону — немає дотепер, однак конституційне приземлення — небезпроблемне, воно — триває.