Біг у мішках
Наше місто, особливо найбідніша його частина, одержала ще один "подарунок" від уряду: під впливом чуток про наступні державні заходи з питань регулювання ринку цукру в самісінький розпал заготівельного сезону ціна на цей продукт піднялася до небувалого рівня. А втім, може, споживачам справді потрібно "перетерпіти" - тугіше затягнути паски, переплачуючи вітчизняним виробникам на внутрішньому ринку заради того, аби Україна зберегла свої позиції провідного еспортера на ринку зовнішньому? Як кажуть живі перекази, та віри їм не ймеш.
Так, цукрові заводи та господарства України здатні на радість соціал-"патріотам" годувати весь колишній Союз: у часи директивних цін, коли собівартість мало кого цікавила, його виробляли 6-7 млн. тонн щороку. У період гіперінфляції, коли будь-яка виручка у твердій валюті рано чи пізно окупала будь-які затрати, вітчизняний цукор теж ішов "на ура". Та от узимку 1993-1994 років, варто було інфляції трішечки стихнути, як він почав різко... дешевшати: саме тоді скрізь каламутну воду почала проступати реальна картина. Зокрема, виявилося, що собівартість цукру, виробленого на вітчизняних заводах за енергозатратною технологією з низькоцукристих та маловрожайних колгоспних цукрових буряків, у півтора-два рази перевищує світову ціну (300-350 дол. за тонну).
Було б дивно, якби російські імпортери пішли на зайві витрати тільки через повагу до братів-слов'ян (наступна історія взаємовідносин заслуговує на окрему розмову) і товар довелося продавати за ринковою ціною - заводи вважають її несправедливою, але за великим рахунком справедливість вимагає визнати неправочинними саме вимоги вітчизняних виробників перекласти свої надмірні видатки на плечі народу. А втім, тоді держава не втручалася, неефективні підприємства зазнали збитків і втратили обігові кошти. Можливо, що якби їх одразу виставили на аукціоні й продали новим господарям (а "неліквідні" закрили), то вже сьогодні галузь випускала б конкурентоспроможну продукцію.
Але, сказавши "А", держава на багато років "забула" сказати "Б": ринок цукру спрацював, ціна визначилась, а от господарів, здатних зробити з цього адекватні висновки у підприємств не виявилось. У результаті державні, але наділені значною самостійністю заводи втративши кошти для закупівлі сировини, перейшли до роботи за давальницькими схемами, що їх сьогодні звинувачують у всіх гріхах і намагаються виставити головною причиною труднощів. Однак з погляду економіки справа не так у схемі роботи, як в умовах: справді, якщо заводам не вигідно переробляти буряки за 30% готової продукції, то чому ж вони на це погоджуються? Або просто директорів державних підприємств мало хвилює проблема зношеності основних фондів?
Ні, стверджують керівники Національної асоціації підприємств цукрової промисловості, вся справа в тому, що ці свої 30% заводи не можуть продати за такою ціною, яка окупала б їхні затрати. Їм заважають власники решти 70%, які, подумати тільки! - викидають товар на ринок за світовими цінами! Тому й необхідний картель плюс нечувано жорсткі обмеження імпорту.
Довідка "Дня": картель - угода або об'єднання продавців товару, створене заради встановлення та підтримки монопольно високих цін. В Україні, як і в більшості країн світу, картелі заборонені антимонопольним законодавством.
Ще краще, якщо сама держава під диктовку виробника змусить внутрішніх споживачів купувати цукор не дешевше від встановленої мінімальної ціни (розрахованої, у кращих радянських традиціях, виходячи із затрат), а то сама закупить його в заводів удвічі дорожче (1190 грн або $643 за тонну), ніж на світовому ринку... А відмова від державного регулювання, на думку галузевих лобістів, рівнозначна не більше не менше як ліквідації виробництва цукру в країні. При цьому на всіх опонентів вішають ярлик: це - або зацікавлені особи, які відстоюють свої доходи від давальницьких схем, або "міжнародні фінансові організації, які цілеспрямовано знищують такого потужного конкурента на європейському ринку цукру, як Україна". Не будучи причетним ні до одних, ні до інших, неможливо все ж не запитати: якщо наша цукрова промисловість - такий потужний конкурент, що Захід готовий ризикувати грішми заради того, аби не допустити її підйому, то чому б уже сьогодні не експортувати надлишки цукру за світовими цінами? А якщо ні, то чи не занадто дорого для нашої країни, яка з самого початку проголошення незалежності ніяк не може звести кінці з кінцями, утримувати на своїй шиї таке "виробництво"?
Кредиторів можна зрозуміти: давати гроші нашій державі для того, аби вона випускала їх у труби цукрових заводів, 85% з яких збиткові, як показує багаторічний досвід, справа й справді надто ризикована.
Найобразливіше те, що всі об'єктивні передумови для прибуткового виробництва існують: цукрові буряки ростуть у нас дуже добре, фахівців вистачає, світовий вжиток цукру збільшується... От лише підприємства галузі, з одного боку. розбещені монопольним становищем і державними дотаціями, а з другого - змучені некомпетентним керівництвом та кланово-популістською схемою приватизації, затиснуті боргами та відсутністю інвестицій, не здатні сьогодні реалізувати цей потенціал - насамперед через відсутність розумних, зацікавлених, і при цьому доволі багатих господарів. Вони, напевне, знайшлися б, але про це не доводиться навіть мріяти доки над галуззю занесено дамоклів меч державного регулювання.
А втім, ключова проблема не тільки буряковоцукрової галузі, а й усієї нашої економіки в тому, що прихід таких господарів - нових підприємців або іноземних інвесторів, жодним чином не входить у плани нинішніх керівників виробництва. Очевидно, за всіх його негараздів, вони все-таки живуть доволі добре для того, аби триматися за свої крісла до останнього подиху довірених їм підприємств. Називаючи речі своїми іменами, боротьба триває не так за збереження виробництва взагалі, як за збереження його в руках тих, хто успішно довів заводи до такого нікчемного стану. Тому лікувати потрібно не симптоми, а хворобу - але для цього, на жаль, не існує іншого способу, крім як просто дати "невидимій руці ринку" доробити свою роботу до кінця.
