Реквієм за «Молоком»
Цей магазин «Молоко» на розі київських вулиць Богдана Хмельницького та Івана Франка бачив зі своїх вікон усе своє життя. Я народився 1961-го. Магазин із помпою відкрили десятьма роками раніше і він тоді був символом подолання повоєнної розрухи.
Досі моє «Молоко» опиралося переможній ході ресторанів та бутиків. Стиснувся до розмірів двох кімнаток знаменитий колись гастроном «Театральний» навпроти Опери. «Фундукліївський» на розі Пирогова і Хмельницького поступився місцем закладові «Пироговая. Николай» (вони принципово не використовують української мови в написах і рекламі — й я не менш принципово нічого в них не купую). Навіть ЦУМ «закрився на реконструкцію» (і ніхто вже не сподівається, що після неї він збереже свій профіль, асортимент і демократичний характер). А «Молоко» досі трималося.
Зранку тут можна було купити пакет сиру, кефір і хліб, постояти трохи в черзі з простим офісним людом, який робить запас на обідню перерву, перекинутися парою слів зі знайомими продавщицями й потішитися, що найнеобхідніше ще можна знайти поруч, не йдучи казна-куди до супермаркету.
А сьогодні продавщиця похоронним голосом повідомила: власник перепродав їх під черговий ресторан. Від післязавтра «Молока», що проіснувало на розі Хмельницького і Франка шість десятиліть, уже не буде.
З погляду реалій нашого нинішнього життя — подія очікувана й буденна. З погляду киянина у четвертому поколінні, який всупереч усьому ще тримається в середмісті — знакова. Нові «володарі життя» «вичавлюють» автохтонів з їхніми демократичними звичками й несерйозними, як на сьогодні, статками на околиці. Їм не потрібне «Молоко». Їм потрібні дорогі ресторани.
...Мені дуже хотілося б, аби ресторан, відкритий у стінах мого «Молока», якнайшвидше збанкрутував. Утім, це, скоріше за все, станеться й без моїх побажань. Надто багато їх відкрили — навіть на число тих «донецьких», які прибули завойовувати столицю.
