Воля... на кінчику шаблі

Відома українська спортсменка, фехтувальниця Ольга Харлан днями отримала ексклюзивну відзнаку від Національного олімпійського комітету України — вона вдесяте виборола звання найкращого спортсмена місяця, тому з рук президента НОКу Сергія Бубки одержала статуетку ексклюзивного дизайну — на ній дев’ять маленьких зображень статуеток найкращого спортсмена місяця з датою отримання. Олімпійська чемпіонка Пекіна-2008, бронзова призерка Лондона-2012, дворазова призерка Ріо-2016 з фехтування, Ольга Харлан — єдина українська спортсменка, яка десять разів була визнана найкращою в Україні. Цю високу і пам’ятну відзнаку вона здобула завдяки черговому тріумфу на чемпіонаті світу, який відбувся в німецькому Лейпцигу. В індивідуальній першості наша спортсменка, попри нещодавнє відновлення після травми, вкотре довела, що залишається найкращою у світі.

«День» привітав Ольгу Харлан з черговим спортивним успіхом ексклюзивним подарунком — книгою «Сестра моя, Софія...» та фірмовою футболкою від газети «Файні дівчата читають «День».

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

— Дякую за те, що стежите на нашими успіхами, і за подарунки, — сказала Ольга Харлан кореспонденту «Дня». — Це тільки початок олімпійського циклу. Зараз я мотивована, як ніколи. Через травму і операцію у мене був короткий сезон — лише чотири змагання. Для мене це дуже нехарактерно. Знаєте, вперше за всі 12 років моєї спортивної кар’єри так мало виступала. Я дуже хотіла фехтувати, одразу після операції буквально поривалася в бій, багато тренувалася. Практично не виходила із залу, але були люди, які говорили, що після травми треба притримати свій запал, бути не лише фізично, а й психологічно готовою до змагань рівня чемпіонату світу. І передовсім такі поради давали мені тренери. У фіналі ЧС мені вдалося показати той результат, який я хотіла і який наставники від мене вимагали. Знаєте, після операції я прагнула швидко відновитися, повернутися у спорт, тому багато тренувалася, в тому числі лівою рукою, зокрема з маленькими спортсменами, і я програвала їм. Але саме травма, яка вибила з колії, це неймовірне відчуття (що попри все необхідно знову підійматися на свій рівень) назавжди переконало, що фехтування — моя найбільша пристрасть, власне, це моє життя. Я знову захотіла відчути золотий смак перемоги.

— Олю, що вас мотивує на перемогу? Як вдалося після травми і лікування налаштуватися на чемпіонат світу?

— Знаходжу мотивацію в сім’ї, яку радують мої перемоги, і безумовно в очах українців, які вболівають. У нинішній непростий для країни час нам всім бракує історій успіху — Україна дуже сильна, і вона обов’язково переможе. Це доводять наші спортсмени зокрема. Наш гімн мають чути частіше, наш прапор має підійматися вище... Для мене дуже важливим є те, що за мене, за нашу команду вболівають наші військові на сході. Вони насправді стежать за спортом. Я не знаю, як їм це вдається — вони думають про країну, про свої сім’ї, про своє життя, але пишуть, що знаходять розраду, вболіваючи за нас. І це також мотивує і розчулює до сліз.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Своїми результатами, стараннями, досягненнями і медалями ми, спортсмени, намагаємося також приблизити перемогу. Хоча б на рівні підтримки військових — емоціями від наших перемог. Ми воюємо в своєму світі — у спорті. На майданчику показуємо, хто насправді сильніший, якщо змагатися за правилами. Я запевняю, наша команда буде намагатися більше тренуватися і в результаті показувати вдвічі, втричі кращі результати, щоб військові на сході нами пишалися.

Знаєте, журналісти, буває, запитують, чи я комусь присвячую свої перемоги. Відповідь дуже проста — всі свої медалі я присвячую сім’ї і своїй країні — тим людям, які вболівають за мене, які разом зі мною хвилюються перед кожним стартом, і тим паче тим людям, які мене і мою країну захищають. Якби не вони — я б не змогла вибороти медаль для України і, можливо, не мала б взагалі куди повертатися зі змагань.

— Коли у змаганнях вам випадає боротися проти росіянок, вболівальники у соціальних мережах часто на цьому загострюють увагу. А ви відчуваєте особливу напругу перед таким двобоєм?

— Розуміння того, що між нашими країнами, м’яко кажучи, дуже непрості відносини, ніколи мене не полишає. Але з росіянками напряму про політику, про ситуацію між країнами, війну ми не говоримо. Вони знають, що для нас ця тема болюча і непроста... Думаю, вони прекрасно розуміють, що відбувається насправді між сусідніми країнами. Але дехто з російських спортсменів вірить своєму президентові і своїм медіа. Ми, українці, віримо своєму президентові, ми тут і бачимо на власні очі, що відбувається під нашими вікнами. Але спорт є спорт. І для того щоб не було якихось розбіжностей і чвар, ми обрали тактику боротьби у спорті, тобто у своїй справі доводити, хто насправді кращий, сильніший... Я пам’ятаю Олімпійські ігри, коли мене багато критикували, говорили — як ти можеш стояти поруч на п’єдесталі з росіянками, вітати їх з перемогою і обіймати? Я тоді навіть не думала про те, з ким саме поруч свою і як це потім будуть інтерпретувати. Я стояла на п’єдесталі з найсильнішими спортсменами світу, які чесно перемогли, які вітали мене, і я привітала їх. Тоді я думала лише про свою медаль і про те, що перемогла. Я переконана, що кожен повинен професійно своїм результатом і досягненнями рухати країну до перемоги. Ми, спортсмени, своїми медалями та емоціями намагаємося підтримати країну загалом і військових зокрема.

ФОТО РЕЙТЕР

— Знаю про вашу особливу любов до Криму. Ви багато часу там провели — тренувалися, відпочивали... Що, на вашу думку, треба Україні зробити, щоб повернути півострів?

— Мені важко відповісти, наскільки реально повернути Крим і що для цього треба зробити. Але залишати все як є — точно не можна. Я громадянка України і мрію, щоб моя країна була в тих кордонах, які мала в 1991 році. Я люблю Україну і хочу, що вона була суверенна, демократична і незалежна. Крим — це дійсно моя окрема любов. Звичайно, я там багато відпочивала, у нас на півострові були збори — це неймовірне місце, перлина нашої країни. Те, що відбулося, анексія півострова, якщо називати речі своїми іменами, — це просто недопустима річ. Щоб його повернути, очевидно, треба бажання самих кримчан і їхні зусилля. Ті регіони, зокрема і Київ, і південь, де намагалися розгойдувати ситуацію, не дали цього зробити. Дестабілізація не відбулася. Бо цього не допустили люди. Після анексії Криму я там жодного разу не була, не хочу і не буду туди їздити, доки півострів не повернеться в Україну. Це окупована територія, а відтак — це тимчасово не моя країна. Я люблю базу «Спартак», де практично виросла, люблю проводити там літо. Ми у Криму готувалися до олімпіад в Пекіні, Лондоні... Скільки приємних спогадів про український Крим, що зараз я просто думати про це не хочу. Звичайно, повторюсь, треба відчувати готовність кримчан повернутися додому, але, безумовно, українська влада також повинна запропонувати активніший план повернення півострова. Я переконана, що це цілком реально.

— Олю, знаю, що ви дуже багато тренуєтеся. Чи маєте можливість відпочивати і як взагалі налаштовуєтеся на нові змагання?

— Насправді, якщо триває цикл підготовки до змагань, вільного часу вкрай обмаль. Я давно хочу підтягнути свій рівень англійської, навчитися чогось нового, багато читати, зокрема історичні книги, які мотивують на нові здобутки. Але коли починається тренувальний сезон, особистого життя практично немає — два, три тренування в день. І коли ти приходиш додому, то залишається сил лише на кілька сторінок книги. І все. Перевтома... Перед найголовнішими змаганнями, зокрема останнім чемпіонатом світу, на тренування витрачається ще більше сил і нервів. Безумовно, треба відволікатися від спорту, щоб не перегоріти. Я люблю читати, тому особливо дякую за подарунок — книгу «Дня». Я її обов’язково перечитаю, і, якщо хочете, на наступній зустрічі розповім вам, які моменти найбільше вразили. Ця сторінка історії, яку підіймає ваше видання, мені цікава. Тим паче, «День» випускає книги українською мовою. Для мене як російськомовної українки це вкрай важливо — читати українською і розвивати знання мови. Також люблю... просто гуляти містом.

— Читати ваші пости в соцмережах — приємна насолода. Ви ділитеся своїми емоціями, вітаєте інших спортсменів з перемогами, пишете про деталі тренування та відпочинку. Можливо, я помиляюсь, але здається, що в «Фейсбуці» ви доволі відверта і щира. Що для вас соцмережі — це додаткова можливість самовиразитися чи передовсім інструмент комунікації з уболівальниками?

— Дякую за такий комплімент. Насправді, кожен з нас у «Фейсбуці» щось поширює передовсім для себе. Те, що йому цікаво особисто, і дуже добре, коли знаходяться люди, які розділяють твої вподобання і те, що цікаво і важливо тобі, зачіпає інших також. Безумовно, це можливість спілкуватися з уболівальниками, які багато пишуть, розділяють радість перемоги та підтримують у періоди невдач. Загалом соцмережі — неймовірний комунікатор з людьми, з якими ти не можеш поспілкуватися напряму. Фото в підтримку волонтера чи військового, комплімент нашому українському спортсмену — це сьогодні важливі публічні знаки уваги. У нас дружний український спорт, ми радіємо успіхам одне одного і щиро про це пишемо. І хочемо, щоб український спорт розвивався і щоб ще більшій кількості вболівальників частіше доводилося радіти нашим перемогам.