«Університет імені Стуса повернеться тільки в український Донбас»

Досить символічно, що саме на вінницькій землі, малій батьківщині відомого поета і дисидента Василя Стуса, Донецький національний університет остаточно вирішив взяти собі його ім’я. Перша спроба надання імені, як відомо, була ініційована у 2008 — 2009 навчальному році. Проте вона не знайшла належної підтримки. Тоді «День» одразу підтримав цю ідею, й досі на сайті газети є рубрика «Донецькому університету — ім’я Стуса», де зібрані тисячі підписів. Надання імені Василя Стуса стало певного роду індикатором процесів у виші — перевіркою його на українськість.

Будучи в екзилі, за непростих часів, ДонНУ повернув борг честі. 10 червня 2016 року за надання імені Василя Стуса Донецькому національному університету проголосувало дві третини членів конференції трудового колективу. Голосуванню передували два місяці громадських обговорень, круглих столів та дискусій. Тепер університет готує звернення до родини поета щодо використання його імені в назві закладу, а ще пакет документів до Міністерства освіти і науки України. Але це вже формальні питання, з якими проблем не має бути, переконаний ректор ВНЗ Роман Гринюк.

«УКРАЇНСЬКОГО В ДОНБАСІ БУЛО МАЛО»

— Романе Федоровичу, ви прийняли університет у дуже драматичний час. Які процеси відбувалися у виші напередодні подій 2014 року?

— Я очолив Донецький національний університет 2012 року. Перші проблеми, з якими мені довелося зіткнутися, мали кадровий характер. Одразу після призначення тогочасний міністр освіти і науки Дмитро Табачник «попросив» не здійснювати кадрових перестановок: фактично я не міг набирати до своєї команди нових людей, руки були зв’язані, й особливої свободи дій у мене не було. Та все ж я і мої однодумці намагалися працювати в ім’я університету, України та її майбутнього. Ми відкрили інформаційний центр Європейського Союзу в Донецьку, до нас приїздив Святослав Вакарчук, інші громадські та політичні діячі з чіткою громадянською позицією. Ніхто навіть не підозрював, що влітку 2014-го ситуація може докорінно змінитися.

...Переїзд університету до Вінниці був нелегким. Але іншого шляху в нас просто не було. Ми опинилися в ситуації, коли озброєні бойовики так званої «ДНР» захопили університет та почали встановлювати свої правила. Тоді ще ніхто не розумів, що таке «уряд ДНР», але автомати були справжніми. Розмовляти з цими людьми було практично неможливо і навіть небезпечно, як і переконувати їх у нашому праві на власну позицію. Ініціаторами переїзду виступила ініціативна група студентів, викладачів, випускників ДонНУ «Врятуй Alma Mater!». Чи були погрози? Були. Чи було страшно? Було. Чи ризикували ми? Неймовірно.

«САМЕ ЕКОНОМІКА СИЛЬНО ВПЛИВАЛА НА ІДЕОЛОГІЮ»

— На думку головного редактора «Дня», Донбас свого часу був відданий у «лізинг», що стало однією з причин біди в регіоні. На ваш погляд, чому цю землю, і університет як її частину, спіткала така трагедія?

— Донбас — не як територія, а як певна громада — об’єднує багато людей різних національностей, покликаних різними мотиваціями до його заселення. Єдиної громади зі свідомими національними цінностями не було. Пріоритетною була територіальна ідентифікація. І місцева влада нічого не робила для виправлення цієї ситуації. Навпаки, все українське блокувалося. Згадаємо хоча б нашу історію з присвоєнням імені Василя Стуса. Тоді місцева влада на чолі з губернатором Володимиром Логвиненком критично поставилася до цієї ініціативи. Навіть коли ми проводили традиційну науково-практичну конференцію, присвячену Василю Стусу, запрошували багато науковців і культурологів, закордонних гостей, ставлення місцевої влади було абсолютно байдужим. Ніхто навіть не відвідав  цей захід.

Не секрет, що місцева влада завжди прагнула певної автономії для Донецької області. І це перш за все пов’язано з економікою. Я переконаний, що на Донбасі була серйозна монополізація бізнесу, особливо великого: це і будівельна галузь, і вугільна, і металургійна. Саме економіка сильно впливала на ідеологію. Так, наприклад, у Луганській області й у самому Луганську більша частина великого капіталу належала російським бізнес-елітам. Як і в Криму, до речі. Цей процес захоплення східного українського ринку російським бізнесом тривав роками. А підприємства — це люди. Бізнес підтягував до себе чи радше під себе громаду. І таким чином здійснювався вплив на людей. Нівелювалися національні цінності, виховувалася так звана особливість Донбасу.

«ВАСИЛЬ СТУС ПОВЕРНУВСЯ ДО РІДНОГО УНІВЕРСИТЕТУ НАЗАВЖДИ»

— Зараз, коли, так би мовити, рейтинг ДонНУ «обнулився», і розпочалася нова історія, новий щабель розвитку, які ризики виникають перед університетом? А які переваги?

— Ризики формальні, й їх можна подолати. Переваг значно більше. Ми позбудемося отої псевдополовинки, яка залишилася в Донецьку. Ми засвідчуємо, що ДонНУ — це український виш не тільки з патріотичною позицією, а й з умінням відродити на подільській землі дух українського Донбасу. А головне — Василь Стус повернувся до рідного університету назавжди. Його ім’я — не панацея, а орієнтир, який необхідно підтверджувати невтомною працею всього колективу університету, висота, якої варто прагнути, щоб не розчинитися в освітньо-науковому та культурному просторі України і світу. Переконаний, що надання ДонНУ імені Василя Стуса сприятиме піднесенню його престижу передусім як закладу нового типу, який сміливо звільняється від радянських стереотипів.

— Заклад отримав ім’я Василя Стуса з другої спроби і в екзилі, але символічно, що відбулася ця подія на малій батьківщині Стуса. Коли Донбас стане українським, чи готові повернутися з новим обличчям?

— Деякі колеги називали ці ризики. Запитували: «А що буде, коли ми повернемося?», «Як нас сприйматимуть?». Я сказав: «Якщо там буде українська влада, то нас і сприйматимуть, і підтримуватимуть». Університет імені Василя Стуса повернеться тільки в український Донецьк. Якщо влада залишиться проросійською, Донбас отримає особливий статус чи автономію без зміни орієнтирів розвитку в бік Української держави, дороги назад не буде.

«РОБИМО СТАВКУ НА НОВАЦІЇ Й РОЗУМНИХ СТУДЕНТІВ»

— Які нині найболючіші проблеми залишаються в університеті у Вінниці?

— Соціальні. Найболючіше — житло. Для студентів ми частково вирішили цю проблему, звернулися до місцевих вишів, вони пішли нам назустріч, і ми поселили наших студентів у гуртожитки. Але близько тисячі студентів змушені винаймати житло, переважно у приватному секторі. З трьох тисяч студентів денної форми, 60% потребують житла. Держава вирішити це питання не може. Але я дивуюся: чому не по-державницьки вона розпоряджається своїм майном? Візьмемо хоча б нестачу навчальних корпусів і гуртожитків для викладачів та студентів — ВПО. Невже так важко провести аудит майна і з’ясувати, які приміщення і гуртожитки не використовуються в повному обсязі? Ми не можемо цього зробити, а от Міністерство освіти і науки має на це всі повноваження.

Ми готові вирішувати ці проблеми більш глобально. Міська рада запропонувала нам декілька варіантів розташування земельної ділянки під будівництво. Зараз визначаємося з місцем земельної ділянки під забудову, площею 30 га. Там плануємо побудувати академмістечко, де викладачі й студенти житимуть, навчатимуться та саморозвиватимуться. Зрозуміло, університет самотужки не потягне такий проект. Шукаємо меценатів або ж реалізовуватимемо цей проект на основі державно-приватного партнерства.

Щодо викладачів, то їхня зарплата фактично повністю йде на орендну плату за житло і комунальні послуги. Рада ректорів переміщених навчальних закладів розробила законопроект, у якому прописані варіанти компенсації для викладачів з числа внутрішньо переміщених осіб на оплату житла, але на якомусь етапі цю норму заблокували, і пояснили це так: «Ваші викладачі такі ж, як усі, а не якісь особливі люди». Профільне міністерство також не може виділити кошти, бо таких витрат, як компенсація на оренду житла для викладачів, не передбачено статтями витрат бюджетних організацій.

— Якими ви бачите розвиток Донецького національного університету імені Василя Стуса?

— Робимо ставку на новації і студентів. За допомогою правильно вибудуваної системи фандрейзингу ми створимо, можливо, найсучаснішу в Україні освітню платформу. Якщо все піде так, як ми задумали, через кілька років ДонНУ стане передовим європейським вишем. Закон «Про вищу освіту» прописав багато новацій, але механізми їх впровадження — це нагальна проблема. МОН має стати мудрим координатором та методичним консультантом щодо реформувань та впроваджень можливостей Закону. Міністерство зайняло таку позицію: автономію — вишам. Уперед! Тому якщо говорити про нашу основну діяльність — освітню, то ми розширюватимемо додаткові платні послуги і збільшуватимемо кількість спеціалізацій, сертифікатних програм. Щодо розвитку науки, то нарешті вишу вдалося зареєструвати науковий парк «ДонНУ — Поділля». Тепер наша задача — залучити партнерів, потужних у матеріальному плані учасників, щоб можна було вести мову про комерціалізацію цього проекту. Науковий парк покликаний розвивати місцевий бізнес. Уже маємо перших замовників.

«НЕ БУДЕ ЯКІСНОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ, ЯКЩО СЕРЕДНЯ ШКУТИЛЬГАТИМЕ»

— І ширше — яким бачите розвиток загалом української вищої освіти. Які для цього є передумови?

— Українська вища освіта має базуватися на якісній середній освіті. Це -аксіома. Не буде якісної вищої освіти, якщо середня шкутильгатиме. Прикро визнавати, але останнім часом ми змушені увесь навчальний час на першому курсі витрачати на те, щоб дати студентам ті ази, які вони мали б отримати в школі. Особливо це стосується дисциплін природничого напряму.

Велику загрозу вбачаю в тому, що держава дозволяє дітям здобувати освіту за кордоном. Якщо говорити про якість освіти, то наша — краща в рази, але діти виїздять і, як правило, не повертаються. Влада має реагувати на недобросовісні комерційні структури, які «перепродують», «переманюють», «переправляють» наших дітей у Польщу, Чехію, Німеччину, Грузію. Навіть рекламу крутять: «Не склав ЗНО, їдь до Польщі». Держава може і повинна вплинути на цей процес. Вчитель школи має на своєму відповідальному рівні виховувати і плекати національні цінності та перспективи. А не орієнтувати учнів на зарубіжний ринок освіти і праці. Поки наші розумні молоді люди виїжджатимуть за кордон, здобуватимуть там освіту і працюватимуть на благо інших країн, про високий рівень та перспективи національної освіти говорити не доводиться.