Священик на війні: замість автомата – хрест і молитва

Національна гвардія України стала першим військовим формуванням, де запровадили штатне військове капеланство. На сьогодні у цій структурі працює вже 40 капеланів, які пройшли відповідне навчання, склали нормативи з бойової тактики й техніки безпеки. Тепер по черзі несуть службу в зоні АТО. Не так давно повернувся із своєї першої ротації і військовий капелан в/ч 3008, яка дислокується у Вінниці, протоієрей Михайло Бабій. У зоні АТО він провів два місяці. Каже, що попри військові тяготи, щасливий, що отримав нагоду стати корисним для хлопців, які захищають Україну.

«З самого початку війни Українська Православна церква Київського патріархату не стояла осторонь біди, яка прийшла на нашу землю. Разом з іншими священиками ми почали робити все, що нам під силу для духовно-моральної опіки та підтримки війська. У Вінниці разом із парафіями ми створили громадську організацію «Волонтер-1», яка по цей день займається збором і доставкою гуманітарної допомоги на схід, і не лише для Національної гвардії, а для всіх військових підрозділів, бо кожен воїн дорогий і безцінний, — каже отець Михайло. — 5 лютого 2015 року я вперше відвідав наших хлопців у зоні АТО. Їхав як волонтер, щоб завезти гостинці та смаколики з рідної землі. Намагався спілкуватися з кожним, у кого була потреба. Очевидно, мої слова мали значення, бо по приїзді місцеве керівництво Нацгвардії звернулося до мого наставника, щоб він дозволив мені духовно підтримувати наших хлопців із військової частини 3008. Після того я неофіційно, так би мовити, на волонтерських засадах, час від часу спілкувався з хлопцями, благословляв їх на добрі справи, наставляв на шлях Господній, сповідав чи хрестив. Ми разом повинні боронити свою країну від ворогів. І щодня пам’ятати, що Україна — це не тільки земля, міста, традиції, мова, культура, а це ще й наші рідні та друзі, які вірять і чекають вдома на захисників із перемогою».

«ВІЙНА — ЦЕ РУЙНАЦІЯ, РУЙНАЦІЯ ЛЮДЯНОСТІ»

У травні 2017 року отець Михайло офіційно став військовим капеланом та духовним наставником нацгвардійців з військової частини 3008. Тепер у його обов’язки входить щоденна молитва з бійцями та благословення воїнів, які йдуть на виконання бойового завдання чи чергування. Часто доводитися священику проводити індивідуальні бесіди з хлопцями, особливо з тими, які стоять на бойових позиціях. Отець каже, що, перебуваючи в АТО, мав досить напружений графік, вранці служив службу в каплиці Святого великомученика Пантелеймона, що розташована при штабі угрупування НГУ в Рубіжному. А до вечора — «мотався» від однієї позиції до іншої уздовж лінії оборони сектору «Л», а це тисячі кілометрів Новоайдарівського, Станично-Луганського, Старобільського районів.

«Не можна молитися з одними, а про інших забувати. Тому намагався відвідати всі блокпости, бо кожен військовослужбовець, який тривалий час перебуває на сході, відчуває спрагу до Божого Слова, до молитви, до духовного спілкування зі священиком, — каже отець Михайло. — Перед лицем реальних загроз життю людини, в умовах бойових дій, понівеченого війною людського побуту, коли бракує світла, тепла, любові найрідніших і найближчих, людина змінюється кардинально, вона переосмислює життєві цінності, шукає глибшого розуміння того, свідком чого їй доводиться ставати. Хлопці часто запитують мене, чи грішні вони від того, що порушують одну з головних заповідей Божих «Не убий». Я пояснюю, що насправді ця заповідь має набагато глибше поняття — не вбий жорстокістю і ненавистю! Шанобливо стався до полонених, не знущайся над ними, не завдавай шкоди навмисно і не будеш грішним.

Хтось захищає країну із зброєю у руках, а хтось словами і молитвами. Нам, священикам, не можна брати до рук зброю. Головна наша зброя — це хрест і молитва. Військовослужбовці зобов’язані ставати на оборону своєї рідної землі з автоматом — це не гріх, а їхній обов’язок. Ці слова бійці «п’ють», як воду в пустелі. Вони спраглі повчання і високоморального спілкування, що дозволяє знайти певний внутрішній спокій, баланс і розуміння.

Війна — це руйнація, і не лише фізична, але й духовна, — це руйнація людяності. Зберегти її в цьому безладі нереально складно, тому більшість хлопців, які бачили загибель свого побратима, вже ніколи не повернуться додому такими, якими залишали домівку. На війні загрозою стає не лише куля чи снаряд, а сама ситуація, в якій доводиться жити та виконувати завдання. І коли бійці йдуть на сповідь, то від їхніх думок і висловлювань не раз мороз йде поза шкуру, бо те, що їм доводилося пережити, складно уявити і неможливо усвідомити. Вони мають зовсім інші цінності і пріоритети, не помічають усю ту буденну суєту, довкола якої крутяться звичайні люди».

«ЗАБЕЗПЕЧИТИ ПРОЦЕС ЗЦІЛЕННЯ І ВНУТРІШНЬОГО ВІДНОВЛЕННЯ»

Військовий капелан згадує випадок, коли йому довелося кілька годин говорити з мовчазним бійцем. Через непорозуміння з дружиною він вимкнув телефон, відмовлявся їсти і ні з ким не розмовляв. Спершу повернути бійця, так би мовити, «в стрій» намагалися бойові побратими, потім комбат, замполіт — усе марно. Чотири дні хлопець мовчав, як води в рот набрав, перебивався на сухпайках. Коли приїхав отець Михайло, боєць навідріз відмовився з ним зустрічатися. Священик ходив за ним слідом і вмовляв порозмовляти майже годину.

«Витягував з нього по слову, молодий-зелений, думки розхристані. Почав «давити» на жалість, викликати співчуття, як батько в сина, і ніби прорвало. Він таке розповідав, що душа плакала, — пригадує священик. — Розмовляли довго, кілька годин, і я був щасливий, як після розмови він увімкнув свій телефон і подзвонив до матері. Знаєте, матеріям, чиї сини воюють на сході, найважче, бо вони живуть в невідомості — елементарний смайлик в СМС для них на вагу золота... Шкода хлопців, які через недосвідченість, боязнь закриваються в собі і губляться. За 2016-й і половину 2017 року маємо 124 самогубці серед нацгвардійців і більше 300 у Збройних силах — це не лише на передовій, а загалом, разом із демобілізованими бійцями. Тому священик на війні своїм повчанням, молитвами, розмовою має допомогти подолати цю роздвоєність, забезпечити процес зцілення і внутрішнього відновлення. Якщо з Божою поміччю вдається витягти, врятувати хоча б одного бійця — це неймовірне щастя».

Зараз отець Михайло готується до чергових навчальних курсів для військових капеланів, які мають відбутися в лютому в Києві. Каже, що на заняттях будуть присутні капелани з Литви, Польщі та Америки. Вони не лише ділитимуться досвідом з українськими священиками, а й розглядатимуть питання, як налагодити взаємовигідну співпрацю військових капеланів та психологів, які працюють з бійцями АТО, щоб разом підтримувати й «оздоровлювати» тих, хто захищає рідну землю.