«Потужний удар по стереотипах та міфах»

«Чим жили, що думали, яким богам молилися...» — ця стаття є однією зі складових історичної мозаїки у книзі «Сестра моя, Софія...». Болгарські джерела пізньосередньовічної української духовності в цій праці дослідив Ігор ШПИК — кандидат історичних наук, директор Інституту славістики Львівського національного університету імені Івана Франка, а за сумісництвом — доцент кафедри історії Центральної та Східної Європи.

Свою наукову діяльність Ігор Євгенович розпочинав із болгаристики, з якою не розлучається й нині. Із часом сфера його наукових зацікавлень розширилась до історії славістики, Сербії та релігійно-культурного життя на Балканах у ХІІ — XIV століттях. Втім, у книзі «Сестра моя, Софія...» цей історик показав себе саме як блискучий знавець історії Болгарії. «День» вирішив продовжити інтелектуальну розмову з Ігорем Шпиком уже на сторінках газети.

«ВАЖЛИВО ПОГЛЯНУТИ НА ІСТОРІЮ УКРАЇНИ КРІЗЬ ШИРОКУ ЦИВІЛІЗАЦІЙНУ ПРИЗМУ»

— Чим стала «Сестра моя, Софія...» для вас? Як писалася стаття для книжки?

— Науково-популярний проект «Сестра моя, Софія...» став для мене надзвичайно приємною несподіванкою. Я уважно стежу за творчою діяльністю редакції газети «День», спрямованою на актуалізацію та популяризацію нашої історії та культурної спадщини. Ще минулого року, з захопленням читаючи книгу «Повернення в Царгород», неодноразово задумувався над тим, як важливо поглянути на історію українського народу і держави крізь широку цивілізаційну призму, що охоплювала б країни Балканського півострова, зокрема Болгарію, яка в період Середньовіччя була провідним ретранслятором візантійських культурних надбань та досягнень на східнослов’янські землі.

Тож коли мені запропонували приєднатися до авторського колективу нової книги, яка виявилася цілком співзвучною з моїми науковими інтересами, я одразу погодився, оскільки отримав можливість донести до широкої громадськості результати своїх багаторічних досліджень з історії болгарсько-українських релігійно-культурних відносин періоду Середньовіччя. Невелика стаття була написана мною на одному подиху з відчуттям причетності до суспільно значущої справи.

— Книга «Сестра моя, Софія...» відновлює довгий, але зруйнований часом та обставинами «міст» між Болгарією та Україною. Чому українцям варто перейти по ньому, пізнавши наші спільні історичні уроки?

— Я не вважаю, що цей «міст» зруйнований. Навпаки, він має дуже міцні підвалини, завдяки яким прослужив понад тисячу років. Радше, він був призабутим, загубленим, що періодично траплялося в наших відносинах з болгарами. При цьому в різні періоди, залежно від конкретно-історичних обставин, то болгари, то українці знову віднаходили до нього шлях, намагаючись зберегти власну культурно-етнічну ідентичність.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Процес нашого національного самоствердження далеко не завершений. Його паростки, образно висловлюючись, регулярно витоптувались чи обрубувались, бо вирвати їх з корінням було неможливо. Понівечені, вони щоразу відростали завдяки історичній пам’яті, яка актуалізувала набутий досвід. Для України відносини з Болгарією, особливо в ранні періоди її історії, ставали одним із найголовніших чинників її цивілізаційного поступу. Не випадково наші видатні діячі — Юрій Венелін, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський, Іларіон Свєнціцький, Михайло Возняк, Михайло Паращук та інші, які закладали підвалини українського науково-культурного та державно-політичного життя, приділяли чималу увагу саме цим зв’язкам і взаємовпливам. Тож і ми сьогодні, намагаючись глибше пізнати і зрозуміти себе, маємо краще пізнати тих, хто був поруч з нами упродовж усієї нашої історії.

— Яким буде новий погляд українців на Болгарію після прочитання?

— У кожного читача, зрозуміло, будуть свої враження від книги і сформується власний образ Болгарії, який залежатиме від того, наскільки йому вдасться осягнути суть прочитаного. Але головний лейтмотив цієї публікації — тісне переплетіння історичних доль Болгарії та України, а також наявність у них численних прикладів подібних досвідів — сприйме кожен, навіть ті, для кого Болгарія завжди була terra incognita.

«НАШЕ СУСПІЛЬСТВО НЕ ЛИШЕ ГОСТРО ПОТРЕБУЄ ТАКОЇ ІНФОРМАЦІЇ, А Й ЦІЛКОМ ГОТОВЕ ЇЇ ЗАСВОЮВАТИ»

— Болгарії все ще властиве неподолане минуле, вразливість до атак «русского мира». Нещодавні вибори президента це підтвердили. Чому, на вашу думку, болгари зробили саме такий вибір?

— На вибір болгар, очевидно, вплинуло чимало політичних, економічних та багато інших чинників, які я не берусь аналізувати, оскільки це сфера діяльності політологів, чиїх коментарів із цього приводу в ЗМІ уже більше ніж досить. Свою роль відіграли й історичні чинники. Чималій частині болгар імпонував заклик Румена Радева поліпшити відносини з Росією — державою, яка звільнила їх з-під османського гніту.

У болгарській свідомості глибоко вкорінений позитивний образ Росії, прихильність до неї зберігається й відповідно виявляється болгарами на рівні традиції. Як приклад наведу такий факт. Перебуваючи у відрядженні в Болгарії 2009 року, я мав можливість відвідати Болгарську академію наук. Один із старших учених, дізнавшись, що я приїхав зі Львова, між іншим, поцікавився: «Чи правда, що львів’яни вороже ставляться до Росії?» Я спробував йому роз’яснити, що йдеться не про Росію, а про її імперську політику. У відповідь почув коротку й однозначну фразу: «Росію треба любити».

— Яка, на вашу думку, роль історичного проекту «Дня»? Чи вдається українцям засвоювати його уроки?

— Книга «Сестра моя, Софія...» в доступній формі доносить до широкого загалу цінну історичну інформацію. Тобто робить те, що часто не вдається науковим публікаціям і навчальним працям, написаним академічною мовою та призначеним для вузького кола читачів.

Зрештою, за роки нашої незалежності світ побачило не так уже й багато якісних академічних видань, які створюють цілісний історико-культурний образ Болгарії. З-поміж них варто виокремити першу україномовну, об’ємну (обсягом 23,5 обл.-вид. аркушів) «Історію Болгарії» професора Володимира Павловича Чорнія, в якій принагідно акцентовано також увагу на важливих моментах українсько-болгарських відносин. Саме ця праця, на мою думку, найбільше долучилась до формування нового, цілісного погляду українців на понад 1300-літню історію Болгарії.

Проект газети «День» підживив цей процес відродження взаємного зацікавлення, перевівши його в ширшу інформаційну площину. Можна з упевненістю стверджувати, що вихід книги завдасть потужного удару по історичних стереотипах та міфах, які витворилися й утвердилися в період комуністичної диктатури, а в окремих моментах — ще раніше.

Уже сам факт появи цього видання засвідчує те, що наше суспільство не лише гостро потребує такої інформації, а й цілком готове її сприймати й успішно засвоювати.