«Після війни треба продовжувати жити»

За три роки війни до Вінницького обласного центру зайнятості звернулося майже п’ять тисяч демобілізованих військовослужбовців, які брали участь в антитерористичній операції. Левова частка з них отримала допомогу по безробіттю, понад тисячу знайшли нові робочі місця, кілька сотень пройшли перенавчання і працевлаштувалися. Але! П’ять тисяч бійців — це лише третина від загальної кількості вінничан, які повернулися з війни. А отже, більшість «дембелів» самостійно шукають заробіток. Чимало з них повертаються на попереднє місце роботи або перебиваються неофіційними підробітками. Деякі «губляться», осівши у сільській глибинці з чаркою в руках. Але є й такі, які стають прикладом для своїх побратимів, бо, прийшовши на «дембель», вони не лише відкривають власні справи, а й дають роботу іншим. Бізнес за принципом «сам собі господар» став для демобілізованих бійців АТО ефективним способом адаптації й реалізації своїх можливостей.

«Я ХОЧУ ДУШІ У ВСЬОМУ»

Валерій Сіверчук (фото 1) не потребує особливого представлення — у Вінниці його добре знають як Мер-Ка-Бу. До війни мав успішний туристичний бізнес і ніколи нікому в кишеню не дивився. Але коли прийшла повістка, він не сховався за своїми статками і хворобою (має цукровий діабет ІІ типу), а взяв найнеобхідніші речі й поїхав рятувати життя поранених бійців. Більше року відслужив начмедом 59-го мобільного шпиталю, не втративши жодного бійця і жодного медика з особового складу. Хоча ситуації були різними.

«Я офіцер запасу, 12 років присвятив військовій медицині, був начальником операційного відділення, але за станом здоров’я довелося звільнитися з війська. Почав допомагати дружині, яка працювала в туристичному бізнесі. Потім це переросло у спільну справу і ми працювали пліч-о-пліч, — розповідає Валерій. — Коли отримав повістку, дуже зрадів, бо й раніше думав про те, щоби поїхати і допомогти своїм, але як тільки починав ці розмови в родині, все закінчувалося жіночими слізьми. Тож коли прийшла повістка, я з чистою совістю, знявши з себе відповідальність перед рідними, поїхав у АТО. Тоді мобільний госпіталь розташовувався у селі Побєда, і через кілька тижнів моєї служби нас накрили «Ураганами» (реактивна система залпового вогню. — Ред.) з території Росії. Обстріл пройшов для мене, як фільм. Ми врятувалися дивом, завдяки «чуйці» нашого комбата. Керівництво дало на переїзд три доби, але, прорахувавши всі маневри, командир зняв нас значно раніше. Тому, не дочекавшись наказу, ми почали відправляти людей. За кермо сідали навіть хірурги, бо не було водіїв. Таким чином врятувалися. Тоді це був справжній треш. Але я розумію це вже зараз».

В АТО Валерій експрес-курсом вивчив українську мову. Раніше він розмовляв російською, але на війні не міг дозволити собі вийти перед строєм і звертатися до колег мовою ворога. А коли повернувся із зони АТО, вирішив створити у Вінниці маленьку затишну кав’ярню. Каже, що після неспокійної роботи йому хотілося створити затишок для себе і для людей. Створити soul, де можна було б не просто попити кави, а переглянути українські фільми під відкритим небом, взяти участь у майстер-класах, почитати книжки і поспілкуватися на актуальні теми.

«Я можу собі дозволити витратити тисячу гривень і пригостити смачними напоями особливих чи «сонячних» дітей. Мені не потрібен сьомий айфон чи модні джинси. Я хочу soul — душі — в усьому, — продовжує Валерій. — Ідея з відкритим кінотеатром, де кожен може подивитися безкоштовно фільм просто неба і попити кави чи взяти якийсь інший напій у кав’ярні, виникла через те, що я як бізнесмен розумію — треба розвиватися локально. Якщо ми живемо в Україні, то в Україні, якщо у Вінниці, то у Вінниці, якщо на цій площі, то на цій площі. І коли я подивився на те, що моє орендоване приміщення замале, а поруч велика площа, то подумав: давайте її використаємо і подаруємо людям фільми, які не можна подивитися в широкому прокаті. Давайте дивитися українське кіно під смачну каву. Будь-який бізнес повинен бути соціально орієнтований, бо треба розуміти, що тобі у цьому житті дісталося багато і з тебе колись хтось багато спитає. Ми всі різні, зі своїми нервами, але українці мають буди відкритими і позитивними, бо чого вічно нити — руки і ноги є, заробляй і радій життю».

ПОВЕРНУВСЯ З АТО І ЗДІЙСНИВ ДИТЯЧУ МРІЮ

Едуард Жарук  (фото 2) родом із Козятинського району. Після школи він закінчив Козятинське училище, здобувши фах повара. А потім пішов служити в армію. Службу ніс у внутрішніх військах, отримавши гарні рекомендації, залишився працювати в міліції. За кілька років закінчив академію внутрішніх справ, одержав нові погони, але робота не приносила задоволення. З дитинства Едуард мріяв про власний ресторан, де можна було б пригощати друзів і знайомих. Здійснити свою мрію він зміг після того, як відслужив у зоні АТО.

«Навесні 2015 року я пішов добровольцем на війну. Більше не міг сидіти і дивитися новини по телевізору. Після «учебки» прибув у зону і приступив до виконання обов’язків командира гранатометного відділення 14-го батальйону. Потім нас прикомандирували до 72-ї бригади. Підрозділ розташовувався у Гранітному, Волновасі, Новотроїцькому — добре показували ворогу, де раки зимують, — жартуючи, розповідає про свою службу Едик. — На «дембель» прийшов наприкінці весни 2016 року, мав чітку мету — започаткувати власну справу. З дитинства мріяв про ресторан, але відкривати його одразу не наважився. Заручився підтримкою рідних — у мене велика родина — і орендував приміщення під кафе-бар. Коли справа почала приносити прибуток, відкрив ще й ресторан. Зараз працюю там шеф-поваром. Допомагають мені матір, сестра, брат і дружина. У нас сімейний бізнес, але я — головний».

У Едуарда троє синів від попереднього шлюбу, в нинішньої дружини двоє своїх дітей. Тобто в родині виховується п’ятеро дітей. Зупинятися на досягнутому не збираються. Кажуть, що треба жити заради майбутнього, а майбутнє — це діти. Щоб забезпечити повноцінний розвиток молодого покоління, Едуард планує відкрити в Козятині спортивну школу з різними секціями. Каже, що у вільний час готовий сам тренувати футбольну команду, бо дуже любить цей вид спорту. Своїм побратимам радить знайти себе у житті й не забувати, що воно надто коротке, щоб витрачати його на безцільне існування.

«ЗА ДВА ДНІ ВИРІШИВ УСІ СПРАВИ І ПОЇХАВ НА СХІД»

Максима Ніколенка  (фото 3) мобілізували під час другої хвилі. На збори дали лише два дні, і це при тому, що його робочий графік був розписаний на півтора місяця наперед. Перший день йому довелося витратити на те, щоб обдзвонити своїх клієнтів, другий —  щоб звільнитися з роботи в перукарні й, придбавши власним коштом обмундирування, прибути у розташування 59-го мобільного шпиталю, де і прослужив більше року на посаді військового повара. Кухарський досвід здобув під час служби в армії ще у 2000-х роках.

«Нас зібрали, як котів у мішок. Щоб ви розуміли, у мене запис був на півтора місяця наперед, але за два дні я вирішив усі справи, купив форму і поїхав на схід. 29 травня 2014 року мені призвали, а вже 2 червня я нагодував першим сніданком військових лікарів і пацієнтів 59-го мобільного шпиталю, який тоді базувався в Оріховому, — згадує Максим. — Організація військового харчування відрізняється від цивільного. Готували ми в польових умовах, а нагодувати треба було 180 осіб, дотримуючись норм розкладки для бійців, калорійності страв і збалансованості. Але продуктів у нас вистачало. Голодних не було. Ми ніколи не готували окремий котел — офіцери, військові й пацієнти — всі їли з однієї, так би мовити, каструлі. Нам пощастило, бо мали дружній колектив і класного командира Юрія Подоляна, який завжди був на нашому боці».

У селі Оріхове Максим був 60 днів, потім госпіталь переїхав у Побєду. Він неохоче розповідає про службу в АТО. Каже, що були дні, про які не хочеться згадувати. В один із таких госпіталь прийняв 91-го пораненого. Це трапилося під час обстрілів луганського аеропорту. В такі критичні моменти військові кухарі «перекваліфіковувалися» на санітарів. Допомагали переносити поранених із «швидких» у наметові операційні. Лікарів катастрофічно не вистачало, а медсестри падали з ніг від утоми. Той, хто не міг витримати запаху крові, займався господарськими справами — встановлював ліжка, розносив ковдри і простирадла.

«У ту ніч у мене складалося враження, що поранених везли звідусіль і на різному транспорті. Ми чули обстріли, але не знали про масштаби. А 31 серпня 2014 року прицільним вогнем накрили і нас. Земля горіла, то було страшно, — Максим стихає і переходить на іншу тему. — Кожен, хто намагається повернутися до того життя, яким він жив до війни, помиляється, бо він вже не та людина, яку призивали. Тої людини вже немає, і хто цього не зрозумів, втрачає себе. Після війни треба просто продовжувати жити далі. Ми всі скалічені й дикі, бо нас вихопили в інший жахливий світ, потім повернули назад і не навчили жити з нормальними людьми — з вами. Кожен залишився сам із собою, і рятується як може. Та найбільше ображає те, що зараз всі дивляться на нас як на людей із простягнутою рукою. Я нічого собі не просив!»

Повернувшись із зони АТО, Максим відкрив власний салон-перукарню, де обладнав музейний куточок. У міні-експозиції розміщені фото, бойові «трофеї» й військове обмундирування, в якому він пройшов АТО.