Хто і чим врятує Україну — уроки Великого Українця

Цієї неділі — 4 грудня — минає 40 днів від дня смерті Великого Українця Богдана Дмитровича Гаврилишина.

Богдан Дмитрович залишив величезний інтелектуальний спадок,  який  поки що не був ні належно оцінений, ні використаний українцями, як сказала головний редактор «Дня» Лариса Івшина: «...на цьому «багатті» ми нагріли лише «кухлик води». 

Оскільки сьогодні дедалі чіткіше вимальовується тенденція  до проголошення проблем, які переживає Україна, такими, відповіді на які ніхто ніколи раніше не шукав, ми вважаємо на часі повторити думки Великого Українця Богдана Гаврилишина, озвучені в його авторських матеріалах, коментарях та інтерв’ю. Як у інших ЗМІ, так і нашій газеті, яку він безмежно поважав. Свідченням цього є листи-відгуки Богдана Дмитровича на ініціативи редакції, постійна участь як лектора проекту «Літня школа журналістики «Дня» та матеріали навіть такого відвертого жанру, як спогади.

До речі, в матеріалі «Спогади про Отто фон Габсбурга» («День» від 12 липня 2012 року)  Богдан Гаврилишин акцентує притаманному українцям аристократизмі, про який сьогодні в Україні, здається, вже забули, захоплюючись стихією народництва. 

У статті  Богдана Гаврилишина «Українські дороговкази на роздоріжжях цивілізації» в журналі «Сучасність» від 2007 року викладені основні проблеми нашої країни та вказується, що треба робити.

Його рецепти є особливо актуальними сьогодні, зокрема коли йдеться про необхідність створення справжніх ідеологічних партій або формування справжньої політичної еліти.

ПРО ВІДНОСИНИ З РОСІЄЮ

15 років тому — в 2001-му — з публікації статті Богдана Гаврилишина газета «День» починала спільну акцію з російським інтелектуальним тижневиком «Новое время», в рамках якої українські і російські політики та експерти давали відповідь на запитання: якими можуть бути наші відносини і на якій основі вони будуватимуться після десяти років «автономного» існування України та Росії, якими є їхні шляхи «у світ», де вони стикаються і розходяться, які шанси і загрози для двох країн несе час глобалізації.

«Повчальним прикладом для Росії могла б бути Німеччина. Гітлер мобілізував німців на підкорення Європи і може цілого світу гаслом «Лабенсраум», себто тим, що для великої енергії німецької нації потрібно більше життєвого простору для самовиявлення. Якщо б Німеччина була виграла, вона могла б тоді існувати, як домінантна держава тільки з жорстоким режимом, але це був би жорстокий режим не тільки для всіх підкорених, але і для німців. Держава була б економічно не ефективною, бо підкорені люди не є продуктивними. Опинившись на меншій території, ніж з якої почали, зосередивши всі свої суспільні сили на розбудову країни, Німеччина стала надзвичайно вільною, демократичною країною, з великою децентралізацією влади між їхніми землями, економічно найбільш потужною в Європі, без амбіцій домінуючою над іншими народами», — писав Богдан Гаврилишин.

«Глобалізація дає шанси для України і для Росії перетворитись на кращі суспільства, але це тільки за умов, що дві сусідні держави, в яких справді багато спільного, йшли б в майбутнє паралельно впевненим кроком, в дечому згармонізовано, а не з Україною на колінах. Україна прямувала б до ЄС, Росія зосереджувала б свої зусилля на розбудову сучасного суспільства», — попереджав 15 років тому Богдан Дмитрович.

«ДІАГНОЗ» УКРАЇНСЬКИМ ПОЛІТИКАМ

До останніх днів життя Богдан Дмитрович переймався  долею України так само завзято, як робив це всі роки.

Під час Другої світової родина Богдана Дмитровича переїхала з України до Канади. Там пан Гаврилишин організовував вечірні школи для українців та вчився менеджменту. Згодом і сам почав викладати економіку та менеджмент у всьому світі. Створив Міжнародний інститут менеджменту у Швейцарії. Проводив майстер-класи для перших осіб всього світу.

Але головний майстер-клас Богдан Гаврилишин готував для України.

Перед розпадом Радянського Союзу він залишив свою роботу в Женеві та приїхав допомогти Україні стати на ноги.

Був радником Леоніда Кравчука, Олександра Мороза, Віктора Ющенка і Віктора Януковича.

«Під час розпаду Радянського Союзу у нас був фантастичний шанс створити не лише незалежну державу, але й добру державу. Шансом цим ніхто не скористався», — з жалем згадував Богдан Гаврилишин.

Він шкодував, що до влади прийшли не зовсім правильні люди.

«Біда полягає в тому, що небагато з тих людей, на чию голову впала нова держава, були патріотами», — вважав економіст.

За рік до смерті Богдан Гаврилишин чесно зізнався, що всі президенти України ігнорували його поради: «Я вже не буду радником президентів. Це була марна трата часу. У них було мало накопичених знань, щоб їм можна було щось порадити».

Ті ж, хто нині — влада, до знань та досвіду Богдана Дмитровича зацікавленості взагалі не проявляли. Куди більший інтерес у них викликали гроші, які Богдан Дмитрович через свій Фонд виділяв на програми розвитку української молоді  (детальніше про історію з втратою Фондом Богдана Гаврилишина 2 мільйонів доларів у збанкрутілому банку Хрещатик читайте в матеріалі «Пішов з життя вірний син України», «День» від 25 жовтня 2015 року). 

До речі, після смерті Богдана Гаврилишина народний депутат, співачка та кума Президента Оксана Білозір написала депутатський запит до прем’єр-міністра щодо долі коштів Фонду Гаврилишина. Учора в приймальні Білозір «Дню» повідомили, що відповіді на нього поки не отримали.

Без сумніву афера з банком «Хрещатику» не додала Богдану Дмитровичу здоров’я. Він був людиною надзвичайно сильної волі, але чутливою до проявів невдячності, згадують ті, хто знав його близько.

Незадовго до своєї смерті Богдан Дмитрович дав безпреценденто відверте інтерв’ю (окремі цитати з цього «День» публікував у номері  від 25 жовтня 2016 року) інтернет-виданню «Мир»: «Патріотичних, компетентних і порядних людей в українській владі нема».

«Мушу сказати, що я був про нинішнього Президента досить високої думки. Я захоплювався з того, як він розвинув свій бізнес. Він не отримав його так, як отримав, наприклад, Віктор Пінчук, який дістав великі багатства майже за ніщо. Він дійсно був дуже ефективний лідер підприємства... Коли став президентом, Порошенко не входив в жодний контакт зі мною. Хоча, думаю, я міг би йому порадити щось таке, щоб йому знадобилося...».

Але один козир Петра Порошенко він міг вказати: «Наприклад, він гарно знає англійську мову. Це полегшує йому спілкування зі своїми візаві, не потребує перекладача. А його попередники мали дурних перекладачів.».

«Уявіть, перекладачем Кучми був один професор університету, не буду називати його прізвище. Він був професором англійської мови. Але це не була його мова. Він міг її вчити, проте він не думав англійською. Це величезна різниця. І робив такі помилки! Знаєте, часом в англійській мові одне слово може передавати протилежне значення. Коли це було публічно — я не міг це поправляти. Але якщо ми мали зустрічі з деякими дуже важливими людьми за кордоном — я, звичайно на них був, хоча не був формальним радником Кучми — тоді я його поправляв. Хоч як було не соромно, я його поправляв. Зробили його послом після цього... послом», — розповів Богдан Дмитрович в інтерв’ю Історичній Правді в травні 2011 року.

До речі, саме незнання англійської Богдан Дмитрович вважав найбільш слабкою стороною Азарова і його уряду:

«Він добре розуміє економіку, з одним обмеженням. І це одна з трагедій. Річ у тім, що ці люди, на самій верхівці, жоден із них не знає англійської мови. Це унеможливлює встановлення ближчих стосунків з людьми на їхньому рівні, з прем’єрами чи з президентами за кордоном. Бо через перекладача це не так легко., яка не дозволяла їй налагодити».

«Скільки ми мали прем’єр-міністрів дотепер? 12, 13? І тільки один з них знав англійську мову — Марчук», — відзначив Богдан Гаврилишин.

ВИХІД — ТУТ

Півроку тому Богдан Дмитрович сказав, що справжня трансформація України розпочнеться «через шість років і триватиме ще сім». А з «мертвої точки», на його думку, країну зрушать «інновації».

«Колись я винайшов інструмент — клапан, який випускає пару. Був наївний. Віддав безкоштовно патент американській компанії, яка впродовж десятиліть заробляла на цьому винаході 20—30 мільйонів доларів щороку. Тоді мене інтригував сам процес інновації — як можна змінювати світ. Каталізатором винаходів є не накопичення знання, а гостре відчуття потреби «чогось». І тут є дві країни, які можуть слугувати Україні прикладом, — Японія та Швейцарія. В Японії кожен робітник мав можливість пропонувати якусь інновацію. А рада директорів його підприємства одразу ж втілювала ідеї в життя. Щодня люди на різних соціальних рівнях думають, що можна покращити — кожен у своїй царині. Зі свого боку, уряд випускав так звану «біокнижку», де описувались усі нові технології. Зокрема, як їх можна реалізувати і де є потенційні ринки збуту. Промисловці й урядовці збиралися разом і розподіляли, хто в якій країні світу реалізовуватиме інноваційні проекти. Швейцарія також не має жодних природних ресурсів. В України ж вони фантастичні. У Швейцарії ж є всього дві політехніки. Їх роль — величезна. Хоча там найменші показники з усіх розвинених країн за кількістю людей, які отримують вищу освіту. Але там дуже якісна освіта для кваліфікованих робітників. Дуже багато випускників не просто пишуть дисертації, а працюють над власними технологіями. Багато відкривають свої підприємства. Можуть дістати кредит під 3 відсотки річних, а той й менше. Іпотеку — під 2,5 відсотка на 50 років. Усі ці речі сприяють накопиченню капіталу. Чим поганий досвід для України?».

Але, за словами пана Богдана, інновація — це в першу чергу зміна структури економіки. Україні ж потрібна тотальна трансформація. Тому фундаментальні зміни мають торкнутися всіх органів влади. «Нинішнє політичне середовище треба повністю міняти. Також — реформувати соціально-політичну систему. Якщо почати вже, то реальні зміни побачимо десь за 7-8 років. У парламенті є люди, які розуміють, що треба робити реформи. І тут питання номер один — вироблення стратегії. Дати відповідь на запитання — яку країну хочемо будувати. Без цього вперед не рушимо».

«Ми все переживемо. Ми гірше пережили. Ми пережили голодомор. Але корінь народу живий», — вірив Богдан Гаврилишин.