Світ живе карантином, а Парахін продовжує будувати храм

Хутір Черуковатиця — «родове гніздо» Василя Григоровича Парахіна. Тут починали господарювати ще його прапрадіди на прізвище Метельські, які придбали землі, й хутір був відомим під назвою «Пасіка Метельського», адже і бджолами займалися... А потім до роду Метельських прибився, жартує Василь Григорович, Парахін, вподобавши дочку господарів. Згодом хутір розрісся в село, яке успішно ліквідувала радянська влада. Когось із жителів депортували у Сибір, хтось пропав у партизанщині, а когось насильно переселили в село. Проте його батькові якось удалося затягнути той процес, а потім родині дали спокій. Чимало років тому сам Парахін залишив квартиру у столиці і перебрався на малу батьківщину. Його родовий хутір — на межі Волині та Львівщини, біля урочища Красна Гора, де ще недавно був праліс, і на його захист, аби зберегти від рубок первісну природу, Василь Григорович звертався і до власкора «Дня».

А три роки тому саме «День» порятував школу народного малярства, яку Парахін вів для дітей із села Журавники, що недалеко від хутора. Роботи його вихованців виставляли в Українському домі в Києві, у музеї Гончара, а в рідному селі для талановитої дітвори і її вчителя не знайшлося іншого місця, ніж занедбана хатина, в якій до того мешкали роми. Обдерту хатину Василь Григорович власними зусиллями трохи привів до ладу. Найняв жінку, щоб побілила, вставили ще одне вікно, приятель-коваль виготовив... «буржуйку» на зразок тих, які використовували на Майдані: залізна бочка з відведеною трубою. А дрова!.. А дрова або носив з хутора, або збирав паліччя на смітнику, не допоміг навіть благодійний фонд, який начебто був захоплений його діяльністю. І дякувати пресслужбі обласного управління лісового та мисливського господарства, яка прислухалася до мого прохання, донесла його до керівництва, і лісники підвезли до школи малярства добру фуру дров...

«Був би такий собі дідо де у Польщі, його б на руках носили, всі б умови створили, бо цінували б, що уміє він те і навчає тому, чого більше ніхто не вміє», — з гіркотою говорив тоді мені фотохудожник з Луцька Віктор Чухрай. Парахін навчав дітей малювати за своєю методикою, відмінною від класичної, від того, як навчають у художніх школах. Не діючи за встановленими канонами, він навчав малювати, і малювати так, що подих захоплювало від дитячих робіт. Видав про свою методику кілька книг, за підтримки Художнього музею Луцька — альбом «Промінь воскресіння. Василь Парахін і його школа народного малярства у селі Журавники Горохівського району». В урочищі Красна Гора з його ініціативи встановлено пам’ятний хрест, на місці, де з 1795 року, після третього поділу Польщі, проходив кордон між двома імперіями: Росією та Австро-Угорщиною. До 75 років (нині йому 83) ще тримав корову, бо хутірське життя має свої побутові особливості. І увесь цей час будував храм...

Щоб побачити, як ідуть справи на будівництві, на хутір Черуковатиця вибралися друзі Парахіна з Луцька: Віктор Чухрай, Ярослав Жупанюк, Михайло Штик, Сергій Корсай, Мирослав Хомик. Вирішили, кажуть, долучитися до важливої справи, хоч роботи тут ще дуже багато. Але вже зведено стіни і будівля здобула риси культової споруди, є брама, поруч Василь Григорович встановив козацький хрест на могилі двох вояків УПА, яких розстріляли енкаведисти. Він знав цих хлопців, з хутора чув звуки бою, у якому вони загинули. І якщо імена розстріляних відомі, то ще не один десяток їх, міркує Василь Григорович, так і залишились безіменними. У пам’ять про них він біля храму облаштовує Пантеон героїв. Сам храм зводить у давньоруському стилі, аби нагадував він подорожнім про те, що свого часу нинішній шлях з Луцька у Львів мав назву Княжий шлях. Ікони для храму малюватиме і його дружина.

Як зводить храм? Та все або за власні кошти, або за підтримки добрих людей. Починав, пригадує, з того, що тодішній голова райради з Радехова допоміг взяти блоки зі зруйнованого вже містечка ракетників. Усю дорогу, довгі роки Парахін когось просив, наймав, але будував храм. Друзі з Луцька, як розказує художник Сергій Корсай, приїхали оцінити фронт робіт, і скоро знову поїдуть у Черуковатицю класти підлогу у храмі. «Дуже цікавий, унікальний чоловічина! — каже про Парахіна Сергій Корсай. — Тільки уявити, що він без державних ресурсів, фактично без підтримки влади і школу народного малярства організував, скільки дітей він навчив малювати! Він унікальний викладач. Тільки одного цього вистачило б в іншій країні, щоб дати йому кафедру, місце, де б міг продовжувати цю справу, навчати інших. Я сам викладач, бував у багатьох країнах, знайомився з іншими, цікавими художніми школами, але те, що робить Парахін, це неймовірно, неповторно. І як фахівець, я бачу, що його методика має сенс, причому неабиякий. А він ще й храм будує, відроджує сторінки історії...».

Путі Господні несповідимі. У 1965 — 66 роках Василь Парахін працював у групі художниці Алли Горської, яка створювала відоме мозаїчне панно у Донецькій п’ятій школі. Потім у Міністерстві лісового господарства працював старшим інженером-художником. Відроджував мистецтво художньої обробки деревини, організував майже сто цехів, які випускали продукцію — до тисячі найменувань. Значну частину експортували у США, Канаду, Францію, Японію... До 1500-річчя Києва організував цех «Київський подарунок», де був начальником і художнім керівником. Був переслідуваний за українську позицію, яку називали, звісно ж, націоналізмом, повернувся у поля-ліси у Черуковатицю, і знайшов тут таки щастя, бо займається тим, що йому до душі і людям на користь.