Занедбана перлина Харківщини

Щоб із Харкова дістатися до шарівського палацу, слід сідати на маршрутки краснокутського напрямку. Вони відправляються від Центрального ринку. Обов’язково перепитайте у водія, чи довезе він вас до повороту на шарівський палац (шарівський парк). Сідайте у маршрутку тільки тоді, коли отримаєте ствердну відповідь. Я недаремно так детально зупиняюся на цьому, бо правильно обраний напрямок є запорукою вдалої подорожі. Застерігаю від своєї помилки, про яку зараз розповім.

Почувши знайому назву села біля однієї з маршруток, я запитав у її водія, чи їде він до Шарівки.

— Так.

— Ну тоді я з Вами, візьмете?

— Сідай.

В «Газельці» комфортно, я навіть задрімав. Прокинувся — побачив вказівник на Шарівку, перепитав у водія, чи бува, не забув він про моє прохання зупинити біля повороту на село. Шофер запевняє, що пам’ятає про мене і обіцяє в саму Шарівку завести. Я радію, немов дитина:

— Ой спасибі Вам сердечне, а Ви ж підкажете мені, як до парку дістатися?

— До якого парку?

— До шарівського, там ще палац, кажуть, дуже красивий...

Тут за моєю спиною пасажирка вигукує: «Ой, дядько не в ту Шарівку поїхав!» Можете уявити собі мій стан?! Виявляється, в нинішньому Богодухівському районі дві Шарівки: одна — з парком і палацом, інша — відповідно без них. Я сів у маршрутку, що їхала до другої, прозаїчної Шарівки, яка донедавна належала нині розформованому адмінреформою Валківському району. «Нічого, — втішала мене одна з пасажирок — годі й казати, що я став центром уваги усієї маршрутки — подивитися ще й нашу Шарівку, а водій Вас назад цією ж трасою трохи підкине».

Тією ж маршруткою доїхав я до повороту на Старий Мерчик, там мене і підібрав краснокутський мікроавтобус. Нарешті я біля вказівника на потрібну мені Шарівку, від нього до парку приблизно 2 км... От уже видніється колишній будинок варти (його нещодавно трохи реставрували), біля нього чатує на туристів машина-кав’ярня, згодом прийде місцева бабуся із корзиною пухких пиріжків — інфраструктура помалу розвивається — мандрівник голодним не залишиться. Входимо у невелику арку цього будинку, яка сполучає його з в’їзною брамою, ми на території шарівського парку. Донедавна потрапити сюди міг далеко не кожен охочий: це була територія туберкульозного санаторію, але про все по черзі. Зауважу лише, що квиток, який дає право відвідати палац, коштує 30 грн, втім про це вам нагадають тут же, при вході.

Отож трохи історії. Перші відомості про існування садиби і розгортання будівництва на ній належать, як зазначає А. Кривенко на сайті «Прадідівська слава» з посиланням на різні історичні джерела, до 1836 року, коли була зведена втрачена нині Благовіщенська церква маєтку. Автор розвідки припускає, що шарівський палац, точніше той будинок, який становить його ядро, був споруджений в той час або трохи раніше. Садиба тоді була власністю Петра Ольховського. Пізніше маєток перейшов (часто пишуть про те, що був програний у карти) Гебенштрейнам. Саме за їхнього господарювання у парку з’являються екзотичні рослини. Один із братів Гебенштрейнів захоплювався ботанікою і зазвичай замовляв їхні саджанці, як твердить Л. Строковський у своєму путівничку «Шаровский парк», в Основинському саду (відомому нині як Краснокутський дендропарк). Наступним власником садиби став Леопольд Кеніг — відомий цукрозаводчик, один із найбільш заможних підприємців Російської імперії. Саме за його часів і за часів його спадкоємців-синів садиба досягає найвищого розквіту. Палац реконструюється і добудовується, зводяться будинок варти, господарські споруди, альтанка-колодязь, фазанники, облаштування парку здійснюється за проєктом відомого ландшафтника, головного садового архітектора Риги Георга Фрідріха Куфальдта. Після 1917-го садибу націоналізують (колишні господарі, на їхнє щастя, встигають емігрувати), у її головній будівлі — палаці — у 1925 році нова влада розміщує санаторій для хворих на туберкульоз. До палацу добудовують зимовий сад і тут треба віддати належне його архітекторам: зміна композиції споруди не зіпсувала її загального вигляду. Лікувальний заклад проіснував майже до кінця нульових.

Нині палац стоїть такою собі пусткою, хоча час від часу сюди на екскурсії приїжджають туристи. Особливою популярністю користується колишня садиба в наречених, весільні фотосесії тут відбуваються доволі часто, шлюбні процесії нерідко дістаються сюди з Харкова (а це чимала відстань).

Сам палац молить про ремонт — облущена штукатурка, місцями вибитий паркет, дранка, що визирає зі стель, обдерті залишки декору — ось далеко не повний перелік його ран, завданих недбалим ставленням. Та навіть у своєму нинішньому стані будівля вражає, можна тільки уявити, якою ажурною була колись блакитна зала (найкрасивіша в палаці), наскільки затишною — дитяча кімната... Непогано збереглася більярдна, тут за санаторійної доби була бібліотека, на полицях шаф ще й зараз можна прочитати підказки для книголюбів: «Фантастика», «Пригодницька література» тощо. Якийсь зачарований сум огортає під час відвідин палацу...

Від парку більш світлі враження, можливо, завдяки соковитим барвам дерев і рослин, бо архітектурні принади теж поганенько збереглися. Кількох балясин бракує на обшарпаному містку, сходи до якого вищерблені, з їхніх підпірних стін пообвалювалися плитка й цегла, незалатаний дах зяє на альтанці, з давно облупленими стінами стоять господарські споруди... До фазанників взагалі важко підійти, підлісок не пускає. Тільки дерев’яний будинок лісника виглядає досить бадьоро, біля входу до його двору напис: «Посторонним вход запрещён. Ведутся реставрационные работы». Залишається сподіватися, що колись вони дійдуть і до інших будівель славної садиби.

Наостанок ще одна порада тим, хто збирається оглянути шарівські палац і парк, не маючи власного авто, і повернутися до Харкова цього ж дня. Автостоп тут слабенький (чи то мені того дня так не пощастило), остання маршрутка від повороту на садибу до обласного центру йде приблизно о 15.30, отож поглядайте на годинник, щоб не спізнитися! Вдалої вам поїздки!