«Iсторія незаплаканої заробітчанки»

Ветеранам українсько-російської війни, напевно, весь час сниться війна, яка і в мирному житті ніяк не хоче відпустити своїх вояків. Тим, хто працює зараз у госпіталях, сниться, що коли вони вступають у заражену зону, то забули надягнути маску чи окуляри. А що сниться заробітчанам? Заробітчанам, які роками жили без документів, нелегально? Скажу таке: перед поїздками в Україну й під час перебування в Україні нам роками снився один і той самий сон у різних варіаціях. Снилося, що коли треба повертатись назад, за кордон, десь зникають документи, які дають право на повернення. Це страшний сон, після якого прокидаєшся з сильним стукотом серця, спітнілий та переляканий. І цей сон мучить не одну і не дві ночі перед від’їздом, цей сон примушує ще й ще раз нервово перешукувати сховані в потаємному місці документи, щоб пересвідчитись, що такий вистражданий дозвіл на проживання в чужій країні, на місці, не пропав, зітхнути з полегкістю до того моменту, доки жахливий сон у якомусь іншому варіанті знову перетворить ніч на страждання.

Богу дякувати, ці сни для багатьох — уже пройдений етап. Також уже стало пройденим етапом бажання мати багато роботи. Кілька перших років за кордоном заробітчани хапають усю роботу, на яку можуть натрапити, і працюють удень, увечері, вночі, в суботу, в неділю, аби лише збільшувалась купка грошей. Але потім, з роками, приходить усвідомлення, що гроші — то не все. Що роки минають безслідно і що варто відчувати задоволення не лише від грошей, а ще й від зелені дерев, від піднесеної пісні вітру, від нових міст та краєвидів, від зустрічі з друзями, яких не бачиш роками, з батьками, які щораз більше потребують твого тепла.

Настає момент, коли хочеться усвідомити, як ти живеш, що залишаєш за плечима. Хочеш усвідомити, частиною якого народу ти є. І думаєш, чому твій народ є саме таким, яким є. Чому цей народ не може добре жити вдома і їде світ за очі?

І от з’являється книжка, яка зафіксувала твоє і не тільки твоє закордонне життя. Назва Книжки — «Злотий, долар, євро. Історія незаплаканої заробітчанки». Найголовніше слово у назві — «незаплакана». Чомусь українці дуже люблять тужити, плакати, сумувати. Читала вірші наших заробітчанок. То не вірші, то жалоби. Я не люблю суму і жалоб. Якщо життя нам дає лимон, то треба не кривити обличчя від квасного, а із квасного зробити лимонад. От я й написала про життя українців десь із сумом, десь із гумором, десь із самокритикою. Порівнювала нас з поляками, іспанцями, румунами, латиноамериканцями. Від порівняння ми подеколи виграємо, подеколи програємо. Сподіваюсь, що книжок про наше життя не в Україні буде ще не одна. Гадаю, що настав час збирати каміння.

Ось уривок із книжки «Злотий, долар, євро. Історія незаплаканої заробітчанки», яка вийшла друком у київському видавництві «Зелений пес»:

«Ми заходимо на вокзал біля одинадцятої ранку. Попереду ще безліч часу. Я одразу знайомлюся зі структурою вокзалу, щоб упевнитись, що я зможу вчасно сісти на свій автобус. Помічаю, що автостанція не надто охайна, відрізняється від тих, що я бачила в Німеччині та Франції. Потім я зі своїми супутниками доїдаємо їжу, яку ще маємо з дому. Бачу, що вони досить засмучені. Вони знову і знову телефонують до своїх знайомих, щоб ті приїхали за ними до того міста, куди вони вранці приїдуть. Але, мабуть, ті знайомі не дають твердої відповіді, і мої супутники далі занепокоєні. Як на мене, вони дзвонять занадто часто. Адже у них обмаль грошей. Але їм потрібно отримати позитивну відповідь, бо вони знаходяться в досить невизначеній ситуації.

Ми сидимо на кріслах, які відділені одне від одного поруччями. Біля мене сидить тесть, зять трохи далі. Людей на вокзалі дедалі більшає. Вільних місць уже майже немає, але подалі від нас ще можна знайти. І раптом я починаю спостерігати картину, яка мене вразила. Несподівано для себе я починаю відчувати, що тесть, схиливши дуже низько голову і дивлячись з-під лоба на якогось іспанця, повільно зсувається зі свого місця, повільно сунеться навколо поруччя і повільно всувається на моє місце. Іспанець, на якого дивиться мій сусід, помічає цей маневр, розуміє намір тестя — поступитися йому, іспанцеві, місцем — і починає протестувати, даючи зрозуміти, що він не збирається сідати. Але тесть продовжує сидіти поруч, добряче стискаючи мене. Я підскакую. Мені прикро і соромно. Я розумію, що ми в чужій країні, що ми приїхали сюди під виглядом туристів і що вже за два-три тижні ми станемо нелегалами, тобто порушниками закону. Але все одно це не означало, що ми мали почувати себе рабами й відразу ставати на найнижчий щабель сходинки в суспільстві. У кожного з нас за плечима була своя історія. Вдома ми чесно працювали, багато хто здобув освіту, ростили дітей, мали повагу знайомих та друзів. Це ми тут були поки що ніхто, нікому не відоме наше минуле, але й тут, далеко від рідної землі, ми зможемо проявити себе так, щоб і тут нас поважали.

Дивилась я на цього чоловіка, і дуже різні думки й почуття промайнули в моїй свідомості. Мені було боляче, що мій співвітчизник так себе не цінував, мені було образливо, що моя держава примушує нас таким чином рятувати себе та своїх рідних від бідності. І ще я подумала, скільки страху та принижень довелось пережити батькам, дідам цієї людини, щоб вона так рабськи поводилася. В цій людині я бачила уособлення нашої історії. І не можу сказати, щоб мені були до душі отакі наслідки нашого минулого...»