Подільська біографія Косачів

У Вінниці представили рідкісні архівні документи

Державний архів Вінницької області представив добірку матеріалів, які презентують маловідомі факти з біографії родини Косачів. Зокрема, матері Лесі Українки Олени Пчілки, її сестер Ісидори та Ольги, їхніх чоловіків Юрія Борисова та Михайла Кривинюка, а також розповідають про Олександру Судовщикову — дружину передчасно померлого брата Лесі Михайла Косача. Всі вони в 1920-х роках жили і працювали в Могилеві-Подільському, де так прагнула оселитися й Леся, але за станом здоров’я проживати в місті над Дністром їй не судилося.

Як розповідає головний спеціаліст відділу інформації Державного архіву Вінницької області, кандидат історичних наук Костянтин ЗАВАЛЬНЮК, Леся Українка, будучи заміжньою за Климентом Квіткою, мріяла оселитися десь поближче до рідних місць. У своєму листі до матері від 21 березня 1908 року вона писала: «Маримо ми, коли б якось врядитись, як не в Криму (що страшенно трудно), то в Бессарабії або в Південному Поділлі...». У наступному листі, від 27 червня 1908 р., Леся конкретизувала свій намір: «Зрештою, жити на Україні нам можна було б не далі на північ, як Могилів-Подільський». Цю ж думку Леся висловлює згодом і в листі до Бориса Грінченка: «А як уже не змога або нехіть вам їхати на чужину, то може, ліпше, ніж у Криму, було б понад Дністром, у Кам’янці, — сей курортик тепер дуже вилюднів, а проте ще не навчився так обдирати людей, як «русская Ривьера», клімат там гарний, околиця гарна, а народ рідний. Я б там з охотою жила, коли б вибір житла залежав від мене».

«Та все ж таки, існують документи, які недвозначно вказують на те, що поетеса бувала у місті над Дністром. Про що йдеться в першому розділі нашої виставки, — розповідає історик. — Це насамперед лист Ісидори Косач-Борисової, молодшої сестри поетеси, до музею Лесі Українки в Києві від 17 липня 1963 року. У ньому, зокрема, зазначалося: «У Могилев-Подільському Леся була ще зовсім молоденькою, їздила з мамою до знайомих на кілька день. Про цю подорож і мама, і Леся, бувало, згадували, але як ті знайомі звалися, не пам’ятаю». Крім цього, на думку письменника Анатолія Бортняка, Леся разом із матір’ю могла гостювати в селі Карпiвка — в маєтку, придбаному Михайлом Старицьким, що був своєрідною духовною Меккою для багатьох видатних українців. Сюди приїздили Микола Лисенко, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Микола Садовський, Андрій Димінський та інші. Про те, що Леся дуже добре знала наш край і бувала в ньому, свідчать численні фольклорні мотиви з Поділля в її творчості, зокрема й у її славнозвісній «Лісовій пісні».

КОСАЧІ НА МАПІ ВІННИЧЧИНИ

Другий розділ виставки присвячений «Імені Косачів на літературній мапі Вінниччини». В ньому містяться документи, які розповідають, де працювали і мешкали родичі Лесі Українки. Як виявилося, Могилів-Подільський був не єдиним містом на Поділлі, де проживали Косачі. Наприклад, із автобіографії Юрія Борисова, чоловіка Лесиної сестри Ісидори, відомо, що з 6 лютого по листопад 1912 року він працював агрономом Погребищенської дільниці, а отже, проживав у Погребищі. Це підтверджує в своїх спогадах Ісидора Косач-Борисова, яка писала, що вирушила до матері в Київ із Погребища. Мешкали Косачі й у селі Чернятин, що поблизу Жмеринки, про що свідчить телеграма, яку Ісидора Косач відправила своїй сестрі Ользі в Катеринослав із проханням повідомити адресу Лесі Українки. Після цього, як відомо, Ісидора Косач-Борисова терміново виїхала до Грузії, де в цей час погіршився стан здоров’я Лесі.

Наступна подільська сторінка в біографії Косачів пов’язана з містом Бар. На думку краєзнавця Миколи Йолтуховського, Косачі-Борисови опинилися в цьому місті в 1919 році, рятуючись від денікінців, які в цей час наступали на Київ. Гостювали в будинку Березовського, економа колишнього поміщика з села Шпирок Сергія Іваницького. Саме біля цієї садиби була зроблена унікальна світлина, на якій зображені поруч 7-річна донька викладачів Барського реального училища Ірина Краузе та дочка наймолодшої сестри Лесі Українки Леся (Олеся) Борисова. Вгорі, над ними Ісидора Косач-Борисова. (Цей знімок відцифрувати не вдалося, оскільки він досить неякісний).

Та все ж, як відзначає Костянтин Завальнюк, найяскравіша та найвідоміша сторінка в подільській біографії родини Косачів — могилів-подільська. В цьому плані досить цінним є низка справ 20-х років ХХ ст., що зберігаються в Державному архіві Вінницької області. Передусім вони стосуються діяльності Могилів-Подільського сільськогосподарського технікуму ім.Селяніна і його персоналу. Завідуючим (управителем) цього технікуму був Юрій Борисов. А працювали в закладі Ісидора Косач-Борисова (викладала хімію і географію) та Михайло Кривинюк, чоловік сестри Ольги. Він читав зоологію та алгебру. В архіві зберігаються їхні особові справи, автобіографії, характеристики.

НАЙТОВСТІША СПРАВА КОСАЧ-КРИВИНЮК

Попри те, що найдовше на Вінниччині мешкала Ісидора Косач-Борисова, найбільше документів у архіві пов’язано з її сестрою Ольгою Косач-Кривинюк. Вона була найближчим другом Лесі Українки, її першим біографом, лікарем, педагогом, перекладачем, етнографом, фольклористом. До міста над Дністром прибула восени 1921 року з Лоцманівської Кам’янки (біля колишнього Катеринослава), де лікувала людей від різних хвороб і разом із родиною рятувалися від голодної смерті. Прибувши до Могилева, вона пішла вчителювати в трудову школу. Там організувала драматичний гурток і ставила вистави Олени Пчілки.

У 1923 році саме Ольга Косач-Кривинюк їздила з Могилева в Катеринослав до Петра Єфремова, щоб придбати автографи Лесі Українки, опубліковані в журналі «Червоний шлях». Тоді Климент Квітка писав їй: «...Найважніше тут не принцип і не наше самолюбство, а те, щоб рукописів редакція «Черв[оного] шляху» не скрила по використанні, і в разі, якщо «Черв[оний] шлях» надрукує зі змінами чи пропусками для надання бажаної тенденції, щоб була потім змога надрукувати, як є, якби ти могла поїхати в Катеринослав, бо я ніколи не вмів твердо говорити і завжди пасував, а головне, що ти з Петром Єфремовим знайома».

«Ось так, завдяки Ользі Косач-Кривинюк, автографи тих п’яти творів Лесі Українки (до речі, єдині примірники автографів) нині зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім.Тараса Шевченка НАН України, — коментує Костянтин Завальнюк. —  Одним із найновіших документів у фонді нашого архіву є заява Ольги Косач-Кривинюк на виїзд за кордон та довідка Могилів-Подільського прикордонного загону ДПУ про дозвіл на виїзд у Чехію в 1924 році. Справа ця була пов’язана з дорученням, яке Ользі Петрівні 15 березня 1924 року надав Антон Борисович Шимановський, колишній чоловік її сестри Ксенії, яка проживала в Празі. Ось що, зокрема, було сказано в цьому документі: «Поручаю Ольге Петровне Кривинюк, урожденной Косач, сестре моей первой жены (Ксении Петровны Косач-Шимановской) привезти мою дочь Ксению, родившуюся в г.Лозанне (Швейцария) в 1911 году в марте месяце, и ныне находящуюся с матерью в Праге, ко мне в г.Ленинград...». Сама ж Ольга в збереженому листі від 12 червня так само пояснювала мету свого візиту. Однак тут є досить цінні свідчення бібліографічного характеру. Зокрема, щодо її офіційного місця і дати народження. «Українська літературна енциклопедія» пише, що Ольга Косач-Кривинюк народилася 26 травня 1877 року в м.Новоград-Волинський, а в документі сама Ольга Косач-Кривенюк вказує 20 липня (за старим стилем) 1876 року і місто Луцьк Волинської губернії. Тому цей момент потребує ретельнішого дослідження».

БУДИНОК ЗНИЩЕНИЙ, А ПАМ’ЯТЬ ЖИВА

Окрема тема — це перебування матері Лесі Українки Олени Пчілки в Могилеві-Подільському. Вперше вона приїздила в місто над Дністром у 1880-х роках ще з малою Лесею, а потім після скандалу на Шевченковому святі в Гадячі. Тоді Олена Пчілка не побоялася стати на захист національного прапора, якого зірвав із бюста Тараса Григоровича більшовицький комісар Крамаренко. На знак протесту вона виголосила палку промову, за що була заарештована. Лише на прохання дочки Ісидори та її чоловіка Олену Пчілку було звільнено з умовою — вона мала негайно покинути Гадяч. При цьому їй не дозволили забрати з собою ні особисті речі, ні рукописи, ні домашню бібліотеку, які невдовзі були розграбовані і знищені. Так, у 1920 році Олена Пчілка повернулася до Могилева-Подільського знову й оселилася в доньки Ісидори.

Хоча жінка вже була немолодою, вона продовжувала працювати: читала лекції з української мови та літератури на учительських курсах, опікувалася юними аматорами сцени в драматичному гуртку, збирала перлини народної творчості. Результатом етнографічних досліджень у Наддністрянському краї стали її праці «Українські народні легенди останнього часу: (Записи 20-х рр. на Вінниччині)», «Українське селянське малювання на стінах». У архіві Олени Пчілки в Києві і сьогодні зберігаються загальні зошити з записами веснянок, колядок, щедрівок, купальських, побутових пісень, зібраних і записаних у селах Могилів-Подільського повіту.

«У державному архіві Вінницької області зберігається документ від 17 березня 1924 року про призначення персональної пенсії Олені Пчілці «в размере полной ставки 10-го разряда. Губсобесу обследовать имущественное положение и состояние здоровья». 19 червня 1924 року таке обстеження відбулося, про що свідчить короткий запис: «гр.Косач ничего ни денег ни недвиж. имущества не имеет». Після цього Могилівський соцбез повідомив, що Олені Пчілці виплачена пенсія в розмірі 149 к 25 коп. Власне, отримавши пенсію, Олена Пчілка виїхала з Могилева-Подільського до Києва, де працювала в Академії наук аж до своєї смерті 4 жовтня 1930 року, — розповідає Костянтин Завальнюк. — У Могилеві і досі зберігається добра слава про матір лесі Українки. 1972 року на будинку, який винаймала Ісидора з родиною і мешкала разом з матір’ю, була встановлена меморіальна дошка на честь Олени Пчілки. У 1992 році цей будинок знесли і нині про нього нагадують хіба що старі фотографії. Та пам’ять про Олену Пчілку жива, її іменем названа одна з вулиць Могилева-Подільського, а 2019 року на фасаді Будинку школяра відкрили меморіальну дошку письменниці Олені Пчілці (Ользі Драгомановій-Косач), матері української поетеси Лесі Українки».

МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ

Особливість документальної виставки полягає в тому, що презентовані на ній документи відображають не тільки факти з життя та діяльності родини Лесі Українки, а й висвітлюють комемораційні заходи, присвячені видатній діячці української літератури. Це матеріали українських громадських організацій та документи радянських органів влади про вшанування пам’яті Лесі Українки. Досить показовим у цьому плані є документ, в якому йдеться про заходи щодо вшанування пам’яті Лесі Українки, які були ухвалені на засіданні шкільної ради Томашпільської районної трудової школи 21 лютого 1927 року з детальним планом заходів. Також у фондах ДАВО зберігається копія постанови № 67 ради Народних Комісарів УРСР і ЦК КП(б)У від 19 січня 1946 року про відзначення 75-річчя від дня народження Лесі Українки. У відповідь на цю постанову Вінницька міська рада трудящих провела урочистий вечір у драмтеатрі та запланувала низку лекцій по підприємствах, школах та бібліотеках.

Цікавим у цьому блоці є листування різних закладів та організацій із чоловіком Лесі Українки Климентом Квіткою, якого запрошували як на різні пам’ятні заходи, так і взагалі переїздити на Вінниччину. Зокрема, один із документів презентує запрошення Климента Квітки працювати у Вінницькому інституті народної освіти, документ за 11 листопада 1921 року. Також містяться відомості, що між 1922 та 1931 роками він здійснив низку подорожей для запису народних мелодій на Вінниччині. Гостював у Косачів та інших діячів Поділля.

Якщо підсумувати, то представлена виставка документів покликана не тільки вшанувати пам’ять визначної представниці культурно-просвітницького простору України Лесі Українки, а й висвітлити в ретроспективному зрізі механізми формування національної пам’яті про її значення для України і Вінниччини зокрема. Адже пам’ятати про ювілей від дня народження Лесі Українки варто не лише в лютому, а щонайменше цілий ювілейний рік.