Державотворення як необхідність

Почнемо не з окремо взятого факту, а з надзвичайно тривожного явища, що стоїть за ним. Відомий український мистецтвознавець, професор Сергій Тримбач запитав своїх студентів, чи  знають вони, хто такий Джеймс Мейс і що він зробив для України. Жоден з декількох десятків молодих людей, котрі перебували в аудиторії, не знали, що йдеться про людину, яка розповіла Україні і світові про жахливу трагедію Голодомору 1932-1933 років. І, головне, про те, що це злодійство було навмисне організоване Сталіним та його оточенням.

Те, що особистість Джеймса Мейса і досі залишається невідомою для значної частини нашої молоді, свідчить про вкрай загрозливу річ: нездатність відрізнити в історії Добро від Зла і неспроможність бачити ворога, який організував і перший, і другий Голодомори в Україні.

Сунь Цзи, знаменитий давньокитайський філософ та теоретик воєнного мистецтва (жив близько ІІІ ст. до н.е.), писав: «У війні перемагає той, хто глибше збагнув наміри й сутність  ворога». Ця думка не раз підтверджувалась вітчизняною історією. Поставимо  собі нещадне, гранично важке, проте справді наріжне запитання: чому Україна зазнає сьогодні  страшного другого, вже путінського геноциду, який   чинять російські окупанти від початку гібридної війни (а в незрівняно більших масштабах після повномасштабного  вторгнення 24 лютого 2022 року)? Та Україна, яка дев’ять десятиліть тому перенесла жахливий Голодомор-Геноцид, організований сталінським тоталітарним режимом?

Як це стало можливим? Як стали можливими злодіяння   путінської терористичної держави, котра генетично пов’язана з  антилюдською сутністю  терористичної держави Сталіна (про це варто говорити  постійно, адже «ходовим» стало порівняння путінської влади з нацистською, в той час як зіставлення сьогоденного кремлівського диктатора з постаттю,  можливо, значно ближчою до нього ідеологічно й політично – зі Сталіним – є далеко не таким очевидним).

Отож, прокляте питання: чому стався другий геноцид? Чому відродився цей жах – що є, поза сумнівом, образливим для нашого народу, адже були  заяви  кращих істориків, експертів, частини політиків: «Ніколи знову!».

Фундаментальна відповідь, на думку автора цих рядків, полягає в давній, але вічно актуальній істині: непокаране вчасно, більше того, публічно не  назване ( тим більше суспільно не засуджене!) зло відроджується,  відтворюється, воно нарощує ікла й знову готове вбивати українців за прагнення до свободи, вбивати ракетами мирних людей, про що ми чуємо щодня,   розстрілювати й катувати українських військовополонених,  руйнувати нашу інфраструктуру, калічити свідомість людей отруйною  пропагандою – і в Росії, і, якщо вдається, в  цілому світі.

Знову неминуче постає висновок: в Нюрнберзі нацистська ідеологія та  практика були засуджені як людиноненависницькі й злочинні. А сталінська геноцидна практика (щодо ідеології – це тема окремої, складнішої розмови) уникла суду народів, і сталінський прокурор Роман Руденко був серед обвинувачів, аж ніяк не серед підсудних, на Нюрнберзькому процесі й з пафосом стверджував: «За непростимі злочини проти людяності – нацистська верхівка , тут присутня, заслуговує лише на одну кару – кару смерті» (чи може бути наочнішим  доказ, що після  війни «Колима перемогла Освенцим», про що не раз  писав «День»?). Але річ у тому, що СРСР був серед  держав-переможців, союзників по антигитлерівській коаліції (  ще від 22 червня 1941 року), причому за принесеними жертвами –  провідною державою. І якщо взяли штурмом гітлерівський Берлін – то хто і як міг взяти штурмом сталінську Москву (без чого апріорі був неможливим дієвий суд над радянською терористичною  державою)?

СРСР розпався у 1991 році – під тягарем внутрішних проблем, а не під  тиском Збройних Сил Заходу (хоч військовий аспект в контексті «холодної  війни» та гонки озброєнь був, безумовно,  винятково важливим). Тоді постає питання: в якому стані постгеноцидна УРСР, яка здобула незалежність (читаймо Джеймса Мейса), цю незалежність зустріла? А відтак: яка держава постала у 90-х  та 2000-х роках замість УРСР? Відповідь має бути надзвичайно жорсткою – бо без правди, хай би якою вона була, нам в жодному разі не обійтися . А саме:

постала олігархічно-кримінальна корупційна держава, породженням  якої були всі без винятку президенти України, страшно відчужена від своїх співгромадян; держава бутафорська й фарисейська, яка мала свій прапор, герб й гімн, проте  свідомо заплющувала очі на те, що люди втратили здатність  розрізняти причини й наслідки процесів та подій; держава, яка була нездатна зробити пам’ять про Голодомор – перший геноцид – частиною загальноукраїнської політики; держава, яка не змогла організувати масове перенавчання людей на засадах національної ідентичності та історичної правди; нарешті, держава, яка беззубо віддала перемогу в Другій світовій війні путінській Росії (адже   саме він заявляв у 2010 році, що «Росія перемогла б у  тій війні і без України»).

А пам’ять про Голодомор, яку радянські ідеологи свідомо випалювали, знищували мовчанням впродовж багатьох десятиліть – пробила дорогу лише наприкінці  80-х – на початку 90-х років. Так, ця пам’ять зберігалася у сімейних оповідях,  проте для держави вона не існувала.  Тому суспільство, дезорієнтоване довгими  роками терору, не усвідомлювало вповні «історичне, громадянське і людське значення тих неймовірних втрат» (Джеймс Мейс). Так   великою мірою було і після  здобуття Незалежності.

Тим часом наш північний сусід, після завершення перебудовчих реформ Горбачова та квазідемократичного правління Єльцина, досить швидко (до 2000 року цей процес, схоже, став уже незворотнім) повернувся до, судячи з усього, внутрішньо притаманній  цій імперській  державі терористичній  сутності (а втім, чи далеко ця держава відходила від неї?). Це означало: силою,  стираючи з лиця землі міста і села (як у Чечні) відновити «велич Росії», яку зрадили 1991 року. Чечня, Грузія, Україна – ось криваві віхи цієї «величі». В Росії (за ганебної мовчазної згоди інтелігенції та народу в цілому, які зреклися будь-яких здобутків культури) відбулась «руйнація осноположних людських цінностей» (Джеймс Мейс). І постала заново відроджена терористична держава – ворог, якого багато українців не пізнали (за Сунь-Цзи), якого занадто багато українців, аж до 2014, а то й до 2022 року, бачили як «братній народ».

Ми не знали (принаймні, багато з нас), з ким українці мають справу в цій війні. Не знали, що це – не просто ворог; він вдається до геноциду. Знову, як і 80 років тому, хоч зовні, на позір інакшого. Намірам Путіна знищити Україну необхідно протиставити розуміння складних питань, прагнення та рішучість перемогти, єдність та силу суспільства. Тому ми зобов’язані вистояти в цій екзистенційній війні. І міцно засвоїти слова батька-засновника Ізраїлю Бен-Гуріона (буквально таку ж думку не раз висловлював В’ячеслав Липинський): «Держави не подаються народам на золотих тарілках. …Наші вороги поважають лише тих, хто вміє  захищатись». А Липинський писав: «Ніхто за нас не збудує державу, якщо ми самі не зможемо її збудувати».

Ігор Сюндюков